Тягнуть тільки до своєї нори.
– Звідки все це взялося? – заревів невдоволено Ведмідь. – Звідки в мешканців лісу така байдужість до спільного добра? Такі споживацькі настрої?
І повелів негайно викликати до себе найбільшого філософа лісу Осла.
Осел довго думав, принюхувався до лісового повітря, прислухався до лісового шепоту й авторитетно доповів:
– Плями на сонці. Все зло на землі від плям на сонці…
Кого?
Зала світла й простора. Великі кришталеві люстри, звисають зі стелі, додають їй урочистості й святковості. Товсті перські килими вкривають блискучий паркет. Повітря чисте й свіже. Ніде ні пилинки.
Це їхня зала. Вони тут господарі, вони тут боги.
У пишних багетних рамах висять вони на стінах. У розкішних парадних мундирах, наукових мантіях, звичайних світських костюмах. Кучеряві й лисі. Бородаті й вусаті. Усміхнені й серйозні.
Дивляться один на одного. Дивляться вдалину. Дивляться на двері.
У тих дверях час від часу з’являються відвідувачі.
Час від часу дні. Час від часу роки. Час від часу десятиріччя.
Деякі з тих, що заходили, вже висять поруч з ними.
Вони звикли до відвідувачів. Радіють їм…
Та ось рипнули двері. На порозі з’явився низенький худенький чоловічок з блідим обличчям, червоним носом і грипозними очима. Хрипким голосом сказав:
– Да-а-а-а!
І пройшовся грипозним поглядом по багетних рамах.
Кучеряві й лисі, бородаті й вусаті, усміхнені й серйозні заціпеніли у тривожному чеканні.
Коли з’являється цей чоловічок, когось із стіни завжди знімає. І доля його зостається невідомою.
– Федя! Давай драбину! – гукнув чоловічок хрипким голосом за двері.
З-за дверей з драбиною з’явився Федя. З інших дверей вийшла дівчина.
– Людо! – звернувся до неї хрипкий голос. – Хто з них Сковорода?..
"Сковороду? – запитували мовчки один одного кучеряві і лисі, вусаті й бородаті, усміхнені й серйозні. – За що? Може, за те, що одежина його скидається на попівську рясу?"
– Третій зліва, – показала дівчина.
– Знять треба! – розпорядився хрипкий голос. – Раму ремонтувать будуть…
У їхніх розумних поглядах знову з’явилися іскорки життя.
Що собі викуєш
Людина – господар своєї долі та її коваль. Так мене переконували.
Настав мій час. І я вирішив кувати свою долю. Не всю одразу. Спочатку половину. Бо знову ж таки мене переконували: "Професія людини – це її півдолі".
Викую півдолі.
Намітив кузню. Набрався ентузіазму. Ускочив.
– Ти куди? Місць нема!
Вискочив.
А час не жде. Життя стікає.
Знайшов іншу кузню. Не таку, як би хотілося. Але кувати треба.
Переступив поріг. Кую.
Без ентузіазму. Без горіння. Горно ледве тліє. Молоток сяк-так дзенькає. Зубило тупе. Точило слабке. Кую.
Щось викував.
Випхали. Без знаку якості, але доля є. Чи то пак півдолі…
Півдолі – це ніби півкожуха. З одного боку гріє, а з іншого віє. Хіба сучасна людина не заслужила цілого кожуха?..
Мене переконали, що друга половина долі – це дружина.
Треба кувати.
Набрався ентузіазму. Нема відповідного матеріалу. Знайшов матеріал. Нема де кувати. Поки знайшов, де кувати, з-під носа вкрали матеріал.
Знайшов де кувати, знайшов матеріал. Не та марка…
А час підпирає.
Кую, з чого є.
Гартую – шипить. Гну – ламається. Здається, вже була й друга половина долі в руках. І нема.
А перша півдоля також почала рипіти.
І вже бачу, що людина хазяїн своєї долі, як собака хазяїн своєї буди.
Ентузіазму нема. Любові до роботи нема…
Скандал.
Милять шию за кількість. За якість. За байдужість. За інертність.
– На долю нарікаєш? Що собі викував, те й маєш…
На свою голову
Якось іду понад ставом. Дивлюсь: топиться мій директор. Я плавати не вмію. Але, не дай Боже, хтось йому колись донесе, що я пройшов мимо…
І я кинувся у воду.
Врятував. Правда, вискуб йому пасмо волосся. І розірвав піджак.
Наступного дня, на роботі, викликає мене:
– Де ви проходили рятувальну службу?
Я втягнув голову у плечі:
– Ніде… Я навіть плавати не вмію…
– Якого ж ви біса тоді кидаєтесь рятувати людей? Обдер мені півголови. Знівечив костюм… Ви що? Медалі за врятування потопаючих захотіли?.
– Нічого я не захотів… Бачу – ви тонете…
– Ви тонете… Рятівник знайшовся… Без вас не врятували б.
– Всяке могло статися…
– Статися… Тільки чекаєте, щоб сталося…
Я вислизнув з кабінету.
Намагався не потрапляти директорові на очі.
Та через якийсь час він знову мене викликав:
– Ви бачите струп на тому місці, де ви вискубли волосся? Ні? З такими рятівничками і голови можна позбутися… плавати не вміє, а лізе в воду. Йому хочеться слави… Йому хочеться, щоб про нього газети писали… Вже ось дзвонять. Медаль хочуть дати… Я б на вашому місці відмовився… Сказав би, що це помилка…
Незабаром у нашій установі було свято. Директорові вручали медаль за врятування потопаючого. Я зі сльозами на очах дякував йому, що він, ризикуючи своїм життям… Від себе. Від жінки. Від тещі. І від дітей. Які, дякуючи йому, не позбулися годувальника.
Гармонія
Над головою синє небо. На ньому – лагідне травневе сонце. Під ногами трав’яний квітучий килим. Навколо – ліс.
Блукаю поміж деревами. Милуюся тим, що понавитворяла весна. І сам веснію.
А потім стало якось сумно. Щебече пташка з пташкою. Жебонить мушка з мушкою. Шепочеться вітерець з листячком. А я – сам.
Порушується гармонія, подумав я і оглянувся навколо.
Бачу – оддалік ще одна людина гармонію порушує. Конвалії збирає. На сонце мружиться. По стовбурах дерев мелодії палицею вистукує. Музикантша, мабуть.
Може, думаю, природа нас одне для одного створила. Щоб і ми її гармонію доповнювали. А ми тиняємося одне навколо берези, друге навколо дуба.
Іду на зближення.
Вона мене ще не бачить. Та метрів за п’ятдесят почула кроки. Озирнулася.
Я зніяковіло зупинився. Присів біля конвалії.
Пішла далі.
Я підвівся, пішов слідом за нею.
Вона знову стрельнула оком.
Я зупинився.
Спочатку прискорювала кроки, щоб випередити мене. Тепер, навпаки, сповільнює. І все частіше озирається.
Природа бере своє, констатую я. Значить, клюнуло. Прискорив крок.
– Здрастуй, зозулько!
– Здрастуй, горобчику!
Я зніяковіло зупинився. По хвилі сказав, що мене звуть Вася. Що погода сьогодні хороша. І природа теж. Тоді пригадав, що у таких випадках питають про годину.
– Не скажете, котра година?
– А я годинник з собою до лісу не беру. І грошей також, – сказала агресивно. І руки сховала за спину.
Колеться. Треба, гадаю, про щось ніжне з нею.
– Ось білочка, – кажу, – по гілочках стрибає.
– Де?
– Он… – я відвернувся і підвів голову.
Щось гупнуло мене по голові. Дерева загойдалися… Коли очуняв, поруч стояла вона. Дивилася широко розплющеними очима. Пробелькотіла:
– Живий, слава Богу, живий!
Я спробував підвестися.
– Не рухайтесь! – крикнула вона.
Я сторожко глипнув навколо.
– Нічого не розумію. На мене гілляка впала, чи що? Вона кивнула:
– Палиця моя…
У мене очі полізли на лоб:
– Ви? За що?
– Щоб не тягло до чужих годинників.
– Невже ви сприйняли мене за грабіжника?
– Чого ж ви нишком за мною стежили?
– Та я… просто соромився підійти…
Того дня ми ще довго блукали лісом разом. Хоч на голові у мене садніла гуля, та за спиною ніби виросли крила.
Гармонія..
Запобігли
М’ясокомбінат жив повнокровним життям. Його працівники били биків і розширювали виробництво, напихали ковбаси й ходили в кіно, змагалися з конторою "Маслосирпрому" за економію державних коштів і будували на ці кошти парашутну вежу. Хлопців цього підприємства найбільше хвилювали проблеми футболу, дівчат турбували найефективніші методи звуження стану.
Директор комбінату, людина, яка на роботі з людьми з’їла всі свої природні зуби, турбувався, щоб з ростом матеріального добробуту його підлеглих зростав їхній культурний рівень і кристалізувалася свідомість. Тому, прочитавши, що скрізь іде боротьба з абстракціонізмом, він викликав до себе комсорга комбінату Вітьку Мотовила. Простягнувши йому газету, директор запитав:
– А як там у нас? Нічого такого нема?..
Вітька дивився на директора, намагаючись по його очах прочитати: треба, щоб "було", чи навпаки.
– Ну, як вам сказати…
– Що "як сказати"? – насторожився директор. – Тут не казати, а діяти треба. Хай люди бачать, що й ми не спимо…
…М’ясокомбінатівський клуб не тріщав. Його вікна не бриніли від гармидеру.
Все було спокійно, все йшло так, як було заплановано. Лише Настя Напувальська, з цеху мехвудження, бурчала:
– Швидше б уже починали, а то затягнуть до ночі. Там порося задушиться од вереску…
Та на Настю ніхто не звертав уваги, бо всі знали, що для неї проблема власного поросяти набагато дорожча й актуальніша, ніж проблеми реалізму й абстракціонізму.
Виступаючих було підготовлено три: від наймолодшого покоління – Ганя Хруставка, краща напихальниця ковбас, від середнього – начальник цеху луплення шкури Іван Чавунов, від старшого – незамінний майстер обробки копит і рогів Наум Гундерман. На збори було запрошено й записано на виступ ветерана всіх громадських заходів, пенсіонера Гаврила Гаврилова.
Виступаючі ходили поза кулісами, завчали з газети прізвища абстракціоністів, щоб негайно висловити обурення, викликане їхньою творчістю.
Першим на трибуну вийшов Віктор Мотовило. Він пояснив присутнім, що таке абстракціонізм, сказав, що це "щось" таке, якого ніхто не розуміє і проти якого треба боротися підвищенням продуктивності праці і своєчасною сплатою членських внесків.
– Є і в нашому здоровому колективі паршиве явище абстракціонізму, – закінчував твердо свій виступ Вітька. – Наш комсомолець Льонька Рубченко, кажуть, недавно намалював якогось святого і продав старій Степаниді…
– Це ганебно для комсомольця! – дзвеніла своїм голоском Ганя Хруставка. – Я після десятого класу одразу ж прийшла на виробництво і своєчасною сплатою членських внесків буду боротися проти релігійного дурману…
Представник старшого покоління Наум Гундерман у своєму виступі докладно зупинився на якості продукції комбінату й сміливо зачепив місцевком за неправильний розподіл путівок.
Іван Чавунов навів живий випадок із життя, який зіткнув його віч-на-віч з абстракціонізмом:
– Бачив я його на виставці в області. Всі портрети як портрети, а то – дядько без голови. І підписано: "Тракторист. Ескіз". Я підійшов до директора. Кажу: "Що ви брак чіпляєте?" А він: "Це не брак, це ескіз".
Найбільше абстракціонізмові та його носієві на комбінаті – Льоньці Рубченкові – перепало від найстаршого оратора, пенсіонера Гаврилова.