Рудий підставив йому лице. Рябко поцілував у губи. Фу! Вдарило, як із тієї бочки, яку господар ховав колись за його будою.
– На! – підніс рудий до носа Рябкові пляшку. – Давай на двох…
Рябко понюхав. Відвернувся.
– Рябко, ти мені друг? – закричав рудий ображено.
Рябко похитав ствердно хвостом.
– Тоді на, пий. Ах, пардон. Ти з чарки не п’єш. На. Я тобі буду лити на м’ясо.
Рябко ковтав шматочок за шматочком. Дерло в горлі. Крутило в носі. З очей капали сльози. Але рудий кричав: "Ти мені друг?" Торкався чаркою Рябкового носа. Хлюпав із чарки на м’ясо. М’ясо давав Рябкові, а сам допивав із чарки.
Рябкові стало дуже весело. Він почав цілувати рудого куди попало. Кинувся за дамою, що горланила "Ой чорна я си, чорна", розірвав їй спідницю. Налякав кота. Потім на когось гавкав. Когось кусав. Хтось його бив. Далі нічого не пам’ятає…
Вранці Рябко прокинувся в буді. Одне око так запухло, що не бачило сонця. Нив хребет. У голові гупало.
Погода – золото. Плавно летять сніжинки. Одна з них опустилась Рябкові на ніс. Рябко згадував учорашній вечір. Рудого. Подумав: важко бути другом людини.
Ненормальний дельфін
В зоопарку з’явився новий житель. Дельфін. Для нього збудували басейн. Максимально наближений до природних умов. Дельфін вистрибував з води. Позував перед об’єктивами фотоапаратів. А потім занурювався в воду й подавав сумні звуки.
Шакали дивилися на дельфіна й гавкали:
– Дивак! У таких благах живе – і скиглить. Нам належить нити, й то ми мовчимо. А він…
Десь ополудні в басейн кидали живу рибу. Дельфін обідав. А потім занурювався в воду й жалібно нив. Вовки косували зі своєї клітки. Жадібно ковтали слину. Й вили:
– Дурень. Такі обіди, а він ще скиглить…
Мавпа зачепилася хвостом за клітку. Вп’ялася в дельфіна пильними очима. Гундосила:
– Я й то не маю таких умов. А він ще скиглить…
Якось до басейну прийшло кілька людей. Звірі впізнали в одному з них директора зоопарку. Він розкрив папку. І доповідав найсоліднішому:
– Дельфін. Жоден дельфін у жодному зоопарку світу не має таких життєвих благ. Годуємо найкращою рибою. Створили йому мікроклімат. І чомусь невдоволений. Весь час сумує…
– Ненормальний! – сказав авторитетно найсолідніший. – Списати. Щоб не заразив весь зоопарк. А рибу віддати вовкам і шакалам.
Шакали радісно заскавуліли. Вовки завили. Мавпа тріумфально загойдалася на власному хвості.
Дельфіна списали.
Буда
Курсівка в мене була. Залишалося знайти квартиру. Я стояв посеред подвір’я, перед господарем, і просив:
– Може, хоч на горищі?.. Літо ж, погода…
– На горищі живуть, – повідомив він байдуже.
– А в отой хлівчик?
– Вчора зайняли.
– Ви знаєте, я уже й з курми жив би, щоб тільки курсівка не пропала. Так важко було дістати, – признався я.
– У курнику вже одна сім’я живе. – Його погляд упав на здоровенну собачу буду: – Хіба що он, буда. Рекс, нехай йому земля буде пухом, віддав Богові душу… Ви маленький… Вміститеся вільно. Тут перед вами один жив. Навіть вищий за вас. Ноги в дірку висовував.
Я погодився. Нехай буда, аби на подвір’ї. Подвір’я огороджене щільним дощаним парканом. Усе ж не намет десь на відшибі, куди будь-хто може залізти й потягнути останні штани.
– Матрац вам, звичайно, не потрібний, – вводив мене в курс господар. – Настелемо морської трави… І тепло… І безпечно тут. І ніхто не залізе. Подумає, що пес там…
У буді мені навіть сподобалося. Як-не-як сам. Наче в особняку. Ніхто під боком не хропе. Буда в тіні, під гіллястим абрикосом. Не пече сонце. В разі потреби можна буде її перетягнути в інше місце.
Ніч переспав. Нічого. Можна терпіти. Снилося, правда, ніби я прив’язаний за шию ланцюгом.
Вранці до мене підійшов господар.
– Вночі ви кілька разів гавкали. Як справжній собака. Я розумію, це ви жартома. Але якби ви погодилися щоночі отак: кілька разів погавкувати, я менше з вас узяв би за житло… Самі розумієте, сад… город…
Згодився. Що мені важко кілька разів серед ночі гавкнути?
Насобачився так, що під кінець тижня став навіть підвивати. Тільки трохи маркотно бувало, коли підходив до брами й читав попередження: "Обережно! У дворі злий пес!"
Наприкінці сезону я так увійшов у роль, що, коли господар, прощаючись, подав мені руку, я гаркнув і вкусив його за пальця. Тоді кинувся до горла. Хотів перегризти.
Його врятував сусід. І заявив при цьому:
– Буда! В усьому винна буда. З людини робить звіра. Мій також кусався. Так я його, сплячого, на ланцюг прив’язував… За ногу…
Дихайте, дихайте
(Моршинські образки)
Якось в автобусі Стрий – Болехів їхало подружжя з Польщі, що гостювало на Львівщині. Коли автобус наближався до Моршина, чоловік поспіхом глянув у вікно й крикнув жінці:
– Дихай, Франю! Юж Моршин…
Не всі чоловіки дбають, щоб їхня "Франя" дихала чистим курортним повітрям. Як і не всі жінки дбають, щоб дихали їхні чоловіки.
Та є такі відчайдухи, що кажуть:
– Ну добре. Раз уже так приперло, їдь на той курорт. Подихай свіжим повітрям. Тільки дивись – май голову на плечах.
Основне – дихати
На курорті нема ні директора, ні секретарки, ні голови колгоспу, ні доярки. Тут усі одним миром мазані – "відпочиваючі".
Кожному відпочиваючому рекомендується дихати свіжим повітрям. І чим більше він дихає, тим краще для нього.
Буває, що відпочиваючий індивідуально дихати не може.
Одна відпочиваюча до того була хирлява й знеможена, що благала чергову сестру:
– Принесіть мені їжу в палату. Бо ледве дихаю…
Та за хвилину зустріла в коридорі такого ж кволого й хирлявого відпочиваючого, який теж "ледве дихав".
Осміхнувся він до неї вставною щелепою:
– Може, підемо подихаємо?
Вона відповіла такою енергійною усмішкою, що з глибоких борозен на лиці посипалася пудра. І схвильовано прошепотіла:
– Я зараз…
Подихали відпочиваючі якихось пару годин у весняному лісі, назбирали пролісків. І вже повертаються з піснею:
Полюбила, полюбила,
И не надо мне другого…
Подих дитинства
Діти дуже люблять гратися у дорослих. А дорослі – в дітей. Щоправда, діти при цьому обходяться без сторонньої допомоги. Вони ділять ролі самі:
– Ти будеш мама, я буду тато, Оленка буде наша дитина, а Петро буде корова…
У тат і мам так просто не виходить. Їм неодмінно потрібен підштовхувач. Для цього на кожному курорті є масовик-витівник. Тати й мами сидять півколом, сором’язливо затиснувши колінами долоні, а масовик-витівник командує:
– Права половина – 1 "А" клас. Ліва половина – І "Б". Хлопчик з 1 "Б", он крайній! І дівчинка з 1 "А" – крайня зліва – вийдіть на середину.
Лисий, вусатий "хлопчик" з 1 "Б" виносить на середину свій солідний живіт. Сивоголова "дівчинка" з 1 "А" змахнула руками, як крильцями, й випурхнула до "хлопчика".
– Ви будете, – каже масовик "хлопчикові", – Вовк, а ви, – каже "дівчинці", – Червона Шапочка. Завдання Вовка упіймати Червону Шапочку і з’їсти. За це одне очко. Раз, два, три! Гайда!
Червона Шапочка кокетливо крикнула "ай" і рушила з місця. Вовк кинувся за нею.
Якусь хвилину в залі чути було тільки жалісливий стогін паркету і важке сопіння. Потім знову дуже кокетливе "ай". Вовк Червону Шапочку упіймав.
– Їж! – кричать йому з 1 "Б" класу.
Вовк окинув поглядом із ніг до голови широку постать Червоної Шапочки, подивився з розпачем на свій клас, роззявив рот і тицьнув пальцем у єдиний зуб:
– Нема чим, – відповів майже крізь сльози.
Хіба дихнеш?
Я побачив її за сніданком. Перше, що почув:
– Негідник чоловік. Не дозволив узяти святкового одягу.
До обіду вона з’явилася в наймоднішому одязі. Знову віддала належне своєму чоловікові:
– Хвала Господу, що я хоч на місяць здихалась його. Уявляєте, замкнути в шафі усі мої сукні…
До вечері зодягнула щось спереду розстебнуте, а ззаду зав’язане. Ще не встигла взяти ложку:
– Ні! Щоб далі я з таким телепнем жила? Уявляєте, не дати дружині на курорт її найкращі сукні…
До сніданку прийшла в чомусь ззаду розстебнутому, а спереду зав’язаному:
– Сьогодні написала йому листа. Або хай висилає мені моє вбрання, або я подам на розлучення…
До обіду прибула в чомусь затягненому в талії і підперезаному широким білим поясом.
Ще не встигла розтулити рот, як я її запитав:
– Ви, напевне, працюєте модельєром, що так прекрасно, із смаком зодягаєтеся, маєте такий широкий вибір…
Вона засяяла, як дитина. Більше чоловіка не лаяла.
Дихання з навантаженням
– То як ви відпочиваєте?
– Ой, не питайте. Дихнути ніколи. Оце вчора поїхала до Стрия на товчок. Убила цілий день. Ледве притягла ноги. Сьогодні від ранку стояла в черзі, поки взяла оце покривало. Ви не знаєте, де можна купити польські чоботи?
– Знаю.
– Де?
– У Польщі.
– Хо-хо-хо! Ви завжди жартуєте. Зараз побіжу в галантерею. Зайняла чергу. Щось будуть давати.
– А як у вас із водою?
– З якою водою?
– Ну з мінеральною! Яку ви приїхали пити!
– Вода – дурниця. Води напитися завжди встигну. А покривала дають не щодня…
Здихалися
– Ні. Ви таке бачили? – він тряс перед моїм носом щойно прочитаним листом. – Рідна жінка. Рідні діти. Ви бачили? Прочитайте. Ось тут прочитайте.
– Що ви! Навіщо мені читати чужі листи!
– Ні. Ні. Ви прочитайте. Або слухайте: "Дорогі тату! – Це доця. Рідна доця пише! – Просите прислати вам грошей. Не вишлемо. Досить ви вдома на чотирьох находилися. І так люди сміються. Мало тут належались по калюжах та грязях, то ще й на курорт поїхали по грязеві ванни.
Коли мама пішла на роботу взяти вашу зарплату, то їй сказали:
– Ми йому вже дали ту безплатну путівку, щоб трохи від нього відпочити.
Дільничний уповноважений зустрів якось маму й питає:
– А де ваш чоловік, Семенівно? Щось його у витверезнику давно не було.
– Слава Богу, – каже мама, – знайшлися добрі люди, відправили на курорт. То хоч із дітьми трохи повисипаємося за той місяць.
Отаке-о. Ви тільки там ні в кого не позичайте, бо я вас знаю. Вип’єте, то ще можете втопитися в тих грязях. Маєте хліб і до хліба, то дихайте чистим повітрям…"
Ви чуєте? Ви бачите, що то за виховання? Ви бачите, що то за молодь пішла? Ну стривай-но мені. Приїду, то я тобі покажу чисте повітря!
Подих весни
Дрімав під сонцем весняний ліс. На зеленому моріжку лупали синіми оченятами фіалки. Пташки щебетали хвалу природі.
Утоптаною стежиною повагом ішли він і вона.
Він повернув голову. Ніжно подивився їй в очі. В його погляді було стільки ласки й ніжності! На обличчі стільки щастя! Вуста ледь-ледь здригались.