Скільки в селі вже таких, що тільки хату мають та клапоть землі коло хати, а живуть... Еге ж, живуть люди, бодай так не жити!
Дар'я Олександрівна поворухнулася на своєму місці, сказала: "Що ж, старий, це така біда, що зарадити їй не можемо. Так життя обернулося... А прийшла пора, то треба благословляти дитину". Олександр Терентійович знизав плечима, болісно струснув головою, невеличку, сиву підстрижену борідку свою підняв угору, руки з колін переклав на стіл, сказав: "Коли час, сину, женитися, то женися. Не від цього мені серце болить, а від того, що розор в нашу хату прямує... Покраємо землю... Ну як жити на тих п'ятнадцяти сажнях!"
Савка якийсь час не розумів настрою батьків. Нарешті все розкумекав, скинув із себе напруженість чекання, поклав кулаки на коліна, сказав: "Коней куплю Пару, хурщиком стану. Лантухів у млині вистачить возити, он уже другий корпус кінчають обстатковувати. Аби руки — роботи вистачить! — І він сидів проти зіщуленого, змалілого під ударами життя батька — широкоплечий, в'язистий, з кулаками, такими завбільшки, як батькові два кулаки. Ще й додав: — Хіба тільки я так буду? А он Іван Марків! Штеменко Свирид! Бондаренко Михайло — Коряк! Живуть, мішки носять, і я буду носити..." — "Дай то боже,— витираючи лоба, промовив Олександр Терентійович.— Дай боже! — Він зібрався з силою, промовив: — Підійди, сину..." Савка був на голову вищий за батька, то щоб тому було зручніше благословити його, став на коліна. Олександр Терентійович перехрестив його, схилив голову і поклав теплий поцілунок ка лоба своєї дитини. За ним — Дар'я Олександрівна: "Благословляємо, сину, живи з нею в злагоді і щасливо..."
Тільки Варвара переживала. Знав би Савка, що діялося в грудях у неї! Та ке насмілилася нічого сказати. По-перше, батько й мати благословили уже; по-друге — Савка язикатий, колючий. Ото колись було сказала: "Що ти на ту Марію націлився? Де в кеї батько? Де в неї мати? Чи бачила вона сестру, брата? Яка вона тобі пара?" То він поплескав її, Варвару, по спині й сказав: "Не було, сестро, а тепер ціла Бервечка буде. І ти, сестро, сестричкою станеш..." — "Та ніколи в світі!" — скрикнула Варвара. "Ну, не сестричкою, як не хочеш, так зовицею. І буде Марії так, як той казав: "їли мене їдьма сім зовиць, Савчиних сестриць, а я, бідна, самісінька, ледве-ледве одгризлася!" На це Варвара нічого ке відповіла Савці, одвернулася і люто почала набивати йому цигарки пахнючим тютюном, легким, званим "Стамболі".
Ведмідькуватий Савка — неповороткий здоровань,— ставши навіть під вінець, ні в кого з жінок та навіть і дівчат ніякого ентузіазму не викликав: ведмедями в цирку потішаються, а не в церкві; що ж до Марії, то про неї по вінчанню цілі два чи навіть і три дні говорило наше шахівське жіноцтво; все закидали Марії: і що занадто висока, і що занадто ставна, і занадто чорноока, має білі зуби і посмішку ще чарівнішу, ніж у прославленої Монни-Ванни, про яку, звісно, у нас ніхто і чути не чув.
Найбільше ж шахівське жіноцтво, дівоцтво і дівчат-під-літків вражав колір Маріїиого обличчя. Оливковий! Матовий! Ледь позолочений таким рум'янцем, що її постійна суперниця й подруга, а тепер ще й світилка Вустя спитала: "Та скажи, бога ради, чим ти так освіжила обличчя, що й очей ке одірвеш від нього, таке миле!"
А Марія нічого й ке робила, де ж їй знати це! Все зробила для неї Вівдя, у якої вона куток брала у Шахівці... Цілий тиждень перед вінчанням вмивала її свіжим кислим молоком, а на ніч те личко змазувала злегка теж свіжим, щойно зібраним вершком. І не пускала на вітер. Обгладжувала до того ж долонями щохи, а як коли, то й хукала на них: від похуку на лиці Марії схлюпувалися рум'янці, і Вівдя ревниво виміряла силу тих рум'янців. Негарно, коли вони тільки ледь-ледь помітні, та погано й тоді, коли вони все обличчя заливають, мов квасом буряковим! Що тут доброго?
Вінчалися в неділю після обіду. Зранку наїхало було багато люду з далеких хуторів, і отець Кузьма призначив Савчине й Маріїне вінчання на післяобідню годину.
Од Вівді до церкви було всього з півкілометра, і всі шахів-ські молоді з цього кутка вінчатися в церкву ходили пішки. Сазха зробив інакше. В належну годину до Віздиного двору підкотилися одна за одною три брички з коробами, вимощеними соломою, від якої ще літнє сонце пахтіло. Архипова бричка призначалася для молодого і молодої, і Архип вимостив її сіном високо і м'яко. За Архипом спинилися брички Трохима Кодацького й Андрія Сенченка — для всіх, кому належить брати участь в обряді вінчання.
Побачили люди підводи — так і висипали до Вівдиних воріт. А біля воріт розвернулися, стали двома рядами, утворюючи доріжку, по якій мали пройти молодий і молода. Якийсь час всі стояли збуджено німо. Та ось палкі вигуки вихопилися з десятків жіночих грудей: це з хати вийшла Марія. У шахів-чанському лексиконі не було такого гарного слова, як у старої Венгерихи,— "жагуча брюнетка". Не біда! Знайшлися інші, та ще які! "Матіночко, яка ж вона й гарна,— сплеснула долонями баба Прихідьчиха.— Мов мальована!" — "Еге ж, дуже гарна",— підхопила розмову марченківська Настя. І запитала сама себе: "ї де воно отаке вродиться? В якономії ж з борозни ке вилазила, а гляньте — сута царівна!" — "Як повная рожа",— сказала від себе й Килина Еервечківська. А хлопці мовчали. Та що тепер і скажеш, як уже відрізана скиба від хліба?!
Біля церкви зібралося жіноцтво з усіх кутків Шахівки. Кому не хочеться подивитися на молоду й молодого!
Бричку Архип підзів на ту встановлену віковою традицією точку, де спиняють усі вози з молодими. Не годиться спинятися з кіньми близько від воріт у церковній ограді, це ж бо було б блюзнірством, але негоже було б і надто віддалятися, адже ж така радісна подія, як весілля, буває раз на віку.
Савка перший з брички скочив на землю, підставив Марії своє коліно. Вона на це коліно ступнула, потім уже з коліна — на землю. І ступнула легко, мов пташка спурхнула, сяйнула своїми великими темно-карими очима, своєю фатою, барвами воскових квітів на голові і білішим за всяку білість своїм вінчальним платтям. В Червонограді заведено було таке довге вінчальне плаття підтримувати ззаду руками, це мав робити перший дружко. В Шахівці ще цієї моди не було, і Маріїне біле плаття попливло по втоптаній стежці від брички до східців церкви.
Тут, як і біля Вівдиного двору, люди, тобто дівоцтво й жіноцтво, вишикувались у дві шеренги і стали віч-на-віч з жагучою брюнеткою в білих світлосяйних весільних регаліях.
За рядами жіноцтва потовплялися шахівські парубки, і один з них, Мусій Лазуренко, сказав Василеві Височину, задивившись на Марію: "От Савка підхопив кралю!" На що Василь Височин йому відповів: "А ти б на Шкавровому, на буряках, на цю кралю глянув!" — "Шкаврове тут ні до чого,— втрутився Пимон Локощенко.— Он Пріська в якономії зроду не була, та що з того! Помилуйся на неї! І мала, і дрібна, і наскрізь злюща!"
А Пріська оця й була наша шахівська відьма. Бачите, й не побоялася до церкви наблизитися! Що то значить жіноча натура! Як потягло всіх до церкви подивитися на вінчання, так і її мов хвилею принесло. Стоїть, така похмура та недобра, бо, бач, Савка не на ній спинився, а веде під вінець оту нечупару з Попівки, з шпаками в ногах, ач, як чапає, як плутає тими своїми клешнями! Далеко від Височина й Пимона Пріська стояла, звичайна людина і не почула б нічого, та відьомське Прісьчи-не вухо всю їхню розмову перехопило, отож і всі Пименові епітети на Пріську спрямовані: "Мала, дрібна, наскрізь злюща". Почула — і її мов гадина за серце вкусила. Блиснула люто очима і гукнула, звісно, без слів, до Марії: "Ну ж, начувайся, знатимеш, як перебігати людям дорогу!" І сталося страшне. На порозі, до свого щастя поспішаючи, Марія спіткнулася.
— Ой лихо! — вихопилося одночасно з усіх людських грудей. Марія зблідла. Савка підхопив її під руку, і була та рука така залізна, що Марії здалося: ніяка нечиста сила зробити їй нічого не зможе!
Серед людей стояла і тітка Оксана, Кузьми Григоровича жінка, що постачала храм божий і отця Кузьму новісінькими васильковими віничками. Васильків на городі у неї гибель була, бо вміла з ними поводитися. Он коломийцівська Ганна, та тільки й знала хвалитися: "Ой Василю, Василю, де я тебе посію? На городі нема де, на дорозі не зійде!" А висіє їх, хоча б і на городі, то в неї не васильки, а березка вродить, та така зелена, та така кущата, квіточки рожевенькі і вже ж пахнучі-пахнучі. Та що ж! Березка, а не васильки!
А в тітки Оксани року не було, щоб не вродили, виростуть такі пишні, квіточками вкриті, і на їх дух бджоли до неї аж з Олянівки летять. .
От і сьогодні принесла вона в церкву три новенькі василькові вінички в білій-пребілій шматинці і вся духу василькового набралася, а дух той такий, знаєте, приємний, ніжний — праведних звеселяє, а нечисті всякій в носі, мов хрін, крутить!
Коли я підріс і почав скептично ставитись до всякої чортівні, то не раз, було, просив тітку Оксану: "Ну, розкажіть, правда всьому отому? Кидався чорташ під ноги Марії? Поклали ви йому на спину святого хреста?" — "А то як же,— щоразу відповідала тітка Оксана.— Хіба тільки я те бачила? Всі люди бачили. А з себе кошлатенький, маленький. Нюхнув василькового духу й об'явився, ну я й поклала на нього хрест святий. Як видерся з рук, то ще й шерсті трохи на пальцях залишив. Скачала я її в маленький клубочок, дома кинула на припічок, в жар. Не горить! Жар такий, що від столу чуть, як пашить, а клубочок немов заклятий! Хоч би що йому! А піднесла церковну свічечку за дві копійки — спалахнув, димом узявся. Тільки пішов дим отой не у двері, а потягло його в комин, а вже через комин і вилетів геть. Відьми теж цю дорогу знають".
Ні, від тітки Оксани даремно чекати раціонального атеїстичного спростовання містичних фактів, що мали місце в Шахівці біля церкви. Це підтвердила й тітка К и лина.
— Чорт не їднакий,— сказала вона мені.— То тільки звикли казати — чорт та чорт. А насправді чорти всякі бувають. Болотяний чорт — це чорт справжній. Коли відьма дитя народить від того чорта — чортеня буде. Коли ж від Гриця безп'ятого, то вже чорташ буде, такий як у Пріськи був. А ще є "лихий, не при хаті згадавши", тьху, то це чорт все-таки наський, людський.