Минаючи одне з таких бджолиних поселень, Вовик голосно звернувся до пасічника, поцікавився, чи багатий взяток. Пасічник обернувся до нього в своїй паранджі, кумедний, страшний.
— Проходь, проходь отам,— подав він Вовикові голос.— Мої бджоли духу твого не виносять...
— От дракон! — засміявся до Марії Вовик.— А ще ж і знайомий: на моєму катері сюди переправлявся...
Незабаром попереду стіною стали очерети. Здалеку вони ледь темніли, розкидані окремими вкраплинами по степу, а зблизька були як ліс. Високі — вершник заховається, густі — миша не пролізе. Щороку косили їх жителі острова на паливо, але ніколи не могли докоситись і до половини.
— Добре дідьку в дудку грати, сидя в очереті,— сміючись, пригадала Марія любиме батькове прислів'я.— Одну зломить, другу виріже!..
— Це ж там повно оленів,— промовив Вовик, сторожко прислухаючись, до гущавіні.— А хіба ж туди продерешся!
— Буває, вони і в * степ вискакують, але рідко,— пояснила Марія і теж стала вслухатися в чарівний таємничий шелест очеретів.— Кажуть, що звідси після акліматизації наші олені по всій Україні підуть...
— Уже й по всій!
— Ну, то хоч по Півдню...
— Глянь! — раптом несамовито вигукнув Вовик хапаючись за рушницю.
— Не бий! — заступила йому дорогу Марія.
Щось пишне, яскраве, схоже справді на казкову жар-птицю, майнуло попід очеретом і зникло в траві. Вовик, приготувавшись до пострілу з коліна, ждав, блідий, напружений, поки воно з'явиться знову.
— Ти куди ото цілишся? — несподівано почулося десь зовсім поруч.— Варвар, дикун ти, забери рушницю!
Затріщав очерет, і з гущавіні на простір вихопився, обливаючись потом, худющий довготелесий юнак з рудим, як вогонь, їжачком на голові. Марія одразу впізнала його: це був новий, недавно присланий сюди зоолог, молодший науковий працівник заповідника. На ходу надіваючи окуляри, зблискуючи затиснутим у руці блокнотом, він наближався до Вовика з такою лютою рішучістю, ніби збирався провалити йому череп отим своїм блокнотом:
— Прибери рушницю, кажу! А то я... я... з землею тебе тут змішаю!
Вовик став, трохи розгублений, але не зляканий. Вішаючи рушницю на плече, відповів з гідністю:
— Комишевого луня кожному дозволено бити. Хижак!..
— Сам ти хижак, даром що бакенбардики ото відпустив. Тобі комишевого луня дозволили, а ти по кому стріляєш? Фазана від луня не відрізниш?
— А-а, то ж фазан! — в подиві вигукнула Марія. Зоолог, мовби тільки тепер помітивши дівчину, що
стояла під очеретом, круто обернувся до неї.
— Три дні як завезли, а тут уже й шуліки в'ються!
— Я не знав, що то фазан,— примирливо сказав Вовик.
Зоолог не прийняв примирення.
— Говорити з вами не хочу. При дівчині отут висловлюю вам своє презирство. Забирайтесь звідси геть!
Сказав і, поправивши окуляри, задумливо поглядаючи раз у раз на очерети, почав щось записувати собі в блокнот.
Вовикові нічого більше не залишалося, як розпрощатися з цими непривітними очеретами. Взявши Марію під руку, рушив з нею назад. Мовчки брели по тих самих травах, які тільки що так надійно приховували десь у собі оту яскраву жар-птицю. Сонце схилялось до заходу, і квітучий степ, виграючи барвами, палахкотів, немов величезна фантастична жар-птиця, що лягла, розплаталася, причаїлася при землі.
Дівчина не зважувалась першою порушити мовчанку. Прикро було на душі, почувала себе ніяково після цієї сутички, що здавалась їй суцільним непорозумінням. Адже Вовик, може, й справді не знав, а той одразу так накинувся. Як негарно, недоречно все вийшло! І як боляче, мабуть, зараз Вовикові, як незручно йому перед нею...
Однак Вовик, здається, не особливо переживав.
— Це ти винна, Маріє,— незабаром заговорив він у своєму звично жартівливому тоні.— Не треба було тобі згадувати про того дідька... А то, бач, згадала якраз під руку, а він тут уже й вискочив з очерету в своєму пенсне! Марія посміхнулася:
— Ти віриш у забобони, Вовику?
— Хоч-не-хоч повіриш... День видався якийсь невезучий! Там твій олімпієць накинувся, там пасічник жало випустив, а тут цей накрив... Куди не поткнись — звідусіль женуть, звідусіль цькують, наче змовились... Чи не старий це твій, Марійко, таку облаву на мене організував?
— Що ти! Татко цього зоолога ще й у вічі не бачили.
— Так звідки ж, по-твоєму, всі ці шишки на мене? За які гріхи? Чому я для них усіх такий нестерпний?
Хлопець говорив мовби жартуючи, але під його жартами, почувалося, криється й справжнє занепокоєння.
— Не знають вони ще тебе, Вовику,— втішила Марія хлопця.— Якби знали — всі полюбили б!..
Вовик зупинився, допитливо заглянув дівчині в обличчя.
— Це ти щиро кажеш?
— Щиро.
— А сама ти мене добре вже знаєш? Марія задумалась.
— І справді, я ж тебе ще так мало знаю, Вовику, ми так рідко зустрічаємось...— І, посміхнувшись, додала:— Скажи мені сам... який ти?
— А я... такий! — з притиском вимовив Вовик і, несподівано обхопивши Марію руками, міцно поцілував її в губи.
Сухий гарячий поцілунок обпалив її, сп'янив, запаморочив... Так несподівано, блискавично все сталося, аж закрутилася голова... В солодкому безсиллі, в напівзабутті якусь мить спочивала у нього на грудях, а опам'ятавшись, звільнилася з обіймів, відвернулася в степ. Він її поцілував! Правда, не зовсім таким уявлявся їй цей перший поцілунок, що так зненацька обпалив її сухим своїм вогнем... Але він її поцілував! Віднині перейдено, переступлено якусь велику межу, що розділяла їх досі, але більше не розділятиме. Віднині вона вся належить йому, а він — їй!
Повернулася палаючим лицем до свого капітана, і він їй здався тепер ріднішим за всіх на світі. Веселий, збадьорений, стояв по коліна в квітучих травах і, сміючись, пустотливо цілився рушницею в небо.
Пролунав постріл — покотилась далеко над степом луна... Марія стояла в якійсь радісній оціпенілості. По кому він стріляє, отой зне^гямлєний від щастя хлопець? Чи не казкова жар-птиця привиділась йому в чистому високому небі? Чи, може, на радощах салютує сам собі, своїй юнацькій перемозі?
Шальний Вовиків постріл, видно, почули і там, на пляжі, бо слідом за цим з'явилась на пагорку жіноча постать і давай махати білою панамою в степ.
— Здається, мамхен,— посміхнувся Вовик.— Мабуть, юшка готова... Ходімо швидше!
Незабаром стало видно, що на горбку стоїть справді директорша. З її злого, стривоженого вигляду Марія одразу здогадалась: сталося щось недобре. Яка там юшка, коли й вогнища нема, і всі, вже зібравшись, повільно ведуть когось берегом до катера попід руки...
— Це тільки один ти можеш! — сердито накинулась директорша на сина.— 3 батьком он, мабуть, сонячний удар, мерщій треба на материк, а любий синок тим часом кинув усіх, повіявся на край світу І
Вовик, спохмурнівши, став виправдуватись:
— Звідки ж я знав, що з ним буде удар...
— Швидше, швидше! — підгонила його мати вниз.— Хай уже нас, а то й судно кинув напризволяще: теж мені капітан! В пожежники б тебе — як ото батько казав!..
— Пожежники — теж дефіцит.
— Розбалували ми тебе — далі нікуди! Досі каюся, що в нахімовське не віддала!.. Там би тебе виструнчили!
За материною нагінкою Вовик не мав змоги навіть оглянутись на Марію. Зіщулившись, мов пійманий на шкоді хлопчик, поспішав він униз до катера, а мати, не відстаючи ні на крок, все вичитувала йому та вичитувала.
— Безсердечний ти, Вовику, егоїст! — Це було останнє, що долинуло до Марії.
VII
Дьома, повертаючись із селища, застав Марію на тому самому місці, де залишив її з отим нахрапистим капітаном.
Тепер вона стояла, тримаючи туфлі в руці, і вітерець злегка ворушив на ній голубу газову косинку, обкинуту круг шиї. Байдужа до Дьоми, до його пропотілої тільняшки, що рябіла вже неподалік, дівчина всю свою увагу віддала морю. Із затоки саме виходив "Боцман Лелека" — сяючий, облитий вечірнім сонцем... Стежачи, як він віддаляється, Марія аж тяглася йому вслід.
— Не заважатиму? — ущипливо запитав Дьома, наближаючись.
— Кому?
— Та кому ж... тобі, твоєму тужінню на валу.
— О ні, ти саме вчасно, Дьомочко: ні раніше, ні пізніше...
— Таке вже моє призначення — з'являтися вчасно... Я ж бачу — "Боцман" з якоря знявся... Ну що, добре ви тут попиячили?
— Добре. Глянь, вся затока горить, налита червоним вином!
— То від небес, а я про земне питаю... Ти й справді наче п'яна?
Марія зашарілася. Потім враз пружно стрепенулася всім тілом, і якийсь пустотливий затаєний гріх блиснув їй у очах:
— Ой, п'яна я, п'яна, Дьомочко!..
— Гаразд, ходімо вже... Світило сідає.
Рушили стежкою до маяка. Олімпієць розмашисто крокував попереду, дівчина ледве встигала за ним.
— Рекорда поставив, Дьомо?
— Може, й поставив, але фіксувати було нікому: суддів путящих не було...
— Це ти на мене натякаєш? Я не могла.
— Знаю, що ти не могла.
— А книжка, Дьомо?
— Люби не було, я матері залишив.
— Які там новини?
— В середу комсомольські збори.
— Збори? Це чудово...
Все було зараз для Марії чудовим. І збори, і море, і цей надвечірній пригасаючий степ. Іти було легко, самі ноги несли...
Сонце заходить, місяць ісходить, Човен по морю тихо пливе...
— О, ти й співати вмієш? — обернувся на ходу хлопець.
— Я? Співаю? — Марія сміється.— То тобі вчулося, Дьомо!
...Дівчина в човні пісню заводить, А моряк чує — серденько мре...
— Стоп! — Дьома зупинивсь.— Олені!
— Де? — Марія підбігла, притулилась плечем до хлопця.— Де ти їх набачив, Дьомо?
— Он під отією смужкою очеретів...
— Ага, бачу, бачу!
На далекому згірку, ледь помітні під очеретами, стояли, застигши мальовничою групкою, олені: олень з оленицею і оленятком. Певне, вискочили з гущавини на простір, побачили перед собою велике червоне світило, що вже лежало на самій траві, і так застигли у подиві очима до нього...
— Гіллястий — то олень, а без гілок — то олениця...
— Це та сама, Дьомо? Ота, що — пам'ятаєш? — облетіла тоді одним духом весь острів?
— Може, й та...
— І вже з оленятком!
— Сімейка,— невесело пожартував Дьома і, все дужче відчуваючи на собі пругке тепло Маріїного плеча, злегка обійняв її рукою за стан. Дівчина не відсахнулась, наче боялась найменшим рухом сполохати далеких оленів.
— Стоять, як на картині... Чим не ідеал, Маріє, твого майбутнього родинного щастя?
— Воно й тобі личило б...
— Ех, мені... Мені, Маріє, не світить...
Сказав ніби жартома, одначе і якісь інші, гіркі нотки покривджено забриніли йому в голосі.
— Чому не світить? Таке, Дьомо, кожному світить — тільки забажай...
— Тільки забажати? — недовірливо перепитав Дьома, і дівчина відчула, як дебела рука його, мовби вза-бутті, поволі стискає, пригортає її до себе.
— Дьомо, ти що? — звела вона в щирому подиві очі на хлопця.
Дьома не відповів.