З Охтирки вибув — до Зінькова не прибув,
І ні ознак, ні сліду — й тінь пропала.
Селяни справили драгун на манастир.
Але й що з того? Жадної ознаки.
Облазили ліси і всі місця святі:
Печери. Схимників. І навіть в храм пустив
Владика їх,—
Йому-бо все однако:
Кінці сховали — й чорт не добере...
Та були хитрі слідчі і моторні з біса,
Перепрощалися, не йшли до тих дверей,
Аж поки не розрили барахло старе...
А враз: "Знайшли!!!"
Знайшли...
Поржавілі ресори з віссю.
Обсмалені.
"Його!.. Так він помер!?!
Щоб заховать кінці, карету запалили?!"
Ой, не крутись, ігумене, тепер.
І не хрестись, і не молись — кажи, куди запер?!
Де їхня світлість?! Та гляди,
Бо тут тобі й могила!..
Кажи, кажи!!! —
І клявся, і хрестивсь,
І припадав навколюшки, і цілував ікони.
А очі диким жахом запливли...
Та гей, не ті це й не того прийшли,
І не лякають їх ні ряси, ні амвони.
III
В дванадцять сталок загуляли нагаї,
І замітав отець підлогу бородою;
Молив, скрипів зубами, землю їв.
Не проронив ні слова.
"А, мовчиш?! У душу матерів твоїх!"
"Питать! Питать єго!!!" —
І потягли з покоїв...
IV
Багряний вечір черво догоряв,
Перетягли мечі відчай старого храму.
На тлі кривавому святого вівтаря
На дибах корчився з Христом поряд
Як лантух з сухарями,
Похрускував...
Ой, хто почує крик?
Драгуни жебонять: "Москва слєзам нє веріт
Кажи!.."
А він хоч би слівце прорік. "Кажи!.. Уб'єм!!!"
Лиш рокіт угорі
Та клобуки пообліпляли зовні вікна й двері.
Турнули їх. Немов табун гієн,
Завили оддалік. Рокочуть луни в храмі...
Сьогодні там таж і не хор блює,
Не ладаном кадять, і не дячок піє —
Сам сатана там нині службу править.
Рокочуть луни. Стогне хтось один
І матюкаються усі... і виють... і кадилять...
На дибах над престолом б'ється нелюдим
І плаче, але то драгунам "дим",
Для них ті сльози — сльози крокодила.
Збігає кров з чола на антимінс
І капає тягуча та важка, як камінь...
Уже йому проспівано "амінь",
Але ні слова (стогони самі) —
Не видереш зізнань ніякими гаками.
"От чорт! Ти глянь, як мученик святий!
Кажи ж!.."
Сказав:
"Хай Бог вас покарає".
"Та то подивимось! Ось ми тобі заграєм,
І ти нам скажеш, скажеш зараз ти...
Ану свічок!.."
Пішли у ход свічки...
Без них і служба — непорозуміння.
О, ці уставлять, ці "утруть очки"!
Гикнули шиби та й на викрики рвучкі —
То зашкварчали п'яти;
Загорілось тім'я...
Аж отоді не витримав і дико закричав:
"Отам! Отам!.." — повів очима до престолу.
Рвонули. Перекинули. Задерся сторчаком
Святий престол, і загули за ним слідком
І викопали, видерли з могили —
Аж трьох —
Порізаних, напівзотлілих.
V
Ото найтовщий — то був генерал,
А два поменше — то його лакеї...
Од диких вигуків здригнулася гора.
Врата зламали.
Гримнуло "ура".
Метнулися ченці, як ті в'юни в рукгелі.
І розходилися драгуни...
VI
...Тяжко вдарив грім.
Гей, і заплакали, і затужили дзвони,
Переступила кара за поріг,
І не врятує їх
Ні антимінс святий, ні сльози не вборонять,
Налляло галасом понурі мури вщерть.
У катакомбах б'ють і вішають за ними.
Суддя — чингал , Закон єдиний — смерть...
І закрутився по святині смерч...
Аж раптом: Хаос
Обложило димом.
VII
Огонь внизу... (Данило запалив),
Огонь вгорі... (І то його робота) —
В диму злетілися "раби малі"
Погріти руки. Кожен масло лив,
Огонь розносив...
Бив...
Ламав...
Аби була охота.
Ще ніч не впала — ввесь вертеп горів,
Та й зазирало в нім усе живе в могилу.
Драгуни мстили за капралів, за царів,
Аж роздирались груди в дзвонарів,
А над усим...
Раби свій суд чинили...
VIII
Огонь і дим. Не видно нічорта.
Ченці з драгунами змішалися — зчепились
На смерть, не на живіт,
А їх усіх лупили...
І падали в диму стропила,
І танцювала дико чорнота.
У хаосі ж, у криках — тут і там
У одсвіті пожежі танцював Данило...
IX
То ніч була!.. І в пекло крик дійшов.
Таких ночей було на світі мало.
Недаром-бо Данило з розуму зійшов —
Усе пощезло, втопилося в крові, в огні пропало.
Не врятувалося ніщо
Від помсти дикої.
За все: за піт, за муки,
За матерів і за зґвалтованих дівчат,
За крик дітей,
за глум,
за віру,
за розлуку
Із реготом страшним, в диму (другим в науку)
Пройшлись ножі козацьких онучат!
То ніч була!..
X
Нагрівся не один,
І впився не один. Та хіба ж так упився!
За тисячі розтрачених годин,
За море розпачів мордованих родин,
За всіх, за всіх,
хто жив і не нажився.
Погріли руки і батьки, й сини,
Аж осміхнулись лиця, вимучені й зсохлі,—
Таж і погріли... В хаосі страшнім
Геть-чисто все згоріло на вогні,
Драгуни і ченці в льохах подохли.
І тільки хтось там вирвавсь, поскакав:
Без пам'яті подався від ножа, від гунів.
Але і той не знав, кого чия рука
Вдушила перша. Хто кого стискав —
Драгуни клобуків?.. Чи клобуки драгунів?..
XI
Огні погасли. Тільки жар зорів...
Від всього — одна церква уціліла
Якимось чудом; щулилась в могилі,
А хтось на ній усе дзвонив,
Та все ридав, та все сурів...
Поки навік не втратив сили —
Поки чингалом душу не прошили
Останньому
З останніх дзвонарів...
І розійшлись...
XII
...На скелях тишина.
Безока церква згорбилась на кряжі
І на пожарищі тремтить одним-одна...
Хтось ходить по руїнах. Шелестить луна —
Хтось ходить у крові і в сажі
І схлипує. Сміється в сивий ус,
У вівтарі ховається за ризи, за ікони,
Чиєсь ім'я пригадує... Гука людей:
"По конях!"
І заридає враз, здавивши скроню,
Мов передражнює сову...
…………………………………..
………………………………….
Десь прокричали півні на світанок.
Струснули клени враз печаль свою
Півні піють!
Далеко десь півні піють!
І буде ранок! Золотавий ранок...
А на пожарищі — чорній рані —
Блукає тінь,
Всміхається у сиву каламуть.
ЗАКІНЧЕННЯ
І
Та гей прокинулися з сонцем сіряки —
Дихнули буйно,
повно
і свобідно...
Ах, як хотілося у пориві палкім
Обняти землю помахом руки,
Обняти б землю рідну!..
Немає більше чорної стіни,
Нема... немає... Ранок. Ранок квітне!
І будуть дні — нові хороші дні,
Такі грайливі і такі ясні,
А обрії
Такі блакитні...
Лунає ріг — і не рида луна,
У тихім мариві пішли до сонця гори,
Пішли, пішли...
Гогоче синь ясна —
Хитається погорблена спина —
Простягся караван
До обріїв,
До моря...
Ах любий день! Омано золота!..
Терпіти б вік, аби отак устати.
Та то ж не стріхи — крила тріпотять!
Ось-ось піднімуться,
курликнуть,
полетять,—
Як журавлі, під сонце,
у безмежжя
сірі хати...
Ах любий день,
Омано золота!..
Невже ж та нам усього, що омана?!
Невже ж та нам все ярма та відчай?!
Ти ж слухай, слухай — й комарі кричать!..
Який хороший золотавий ранок...
Прожили вік — не бачили цього,
Промчала молодість,— не тішив сонця промінь.
Та і невже ж не здолати нам вироку свого?
Ти ж глянь —
Над світом золотий вогонь!
Ти ж глянь —
Навколо срібний гомін...
(А там, де скелі,— рівно, як долонь,—
Там казка — мариво над торжищем ваала .
І аж не віриться, що те колись було.
І кров, і піт, і батоги, і зло,
Немов корова язиком злизала).
Тріпоче сонце огненним крилом —
Метає стріли з золотого лука...
Ех ти замурзана,
голодна
кагало!
В мозолях серце тріщину дало,
І капнула любов на спраглі руки.
II
Прибіг втікач в столицю: Так і так!
Ченці драгунів вибили, святиню
запалили,
Порізали капрала, і лакеїв, і усіх...—
І розповів подробиці усі
Про цю трагедію,
Про це дивацьке діло.
III
Прийшов наказ закрити манастир...
Але спізнився він — указ той височайний, —
Не манастир, бо то на спині синіх гір:
Копитом б'є там вітер, як огир,
Та дуб старий
Зеленим чубом маше
І усміхається: "Гай-гай, без вас зробили кашу.
Гляди-бо, що й не знають — ті, другі,
Як тут одні розгонили богів,
І антимінс закинули,
І розтоптали чашу..."
IV
Стоїть безока церква на шпилі,
А то й дзвіниця й дзвони погоріли,
Геть розтопилися великі і малі,
Сльозами скапали до сірої землі...
А церкву — Береже Данило.
Навколо ходить сивий і смутний...
"Гей, був колись та й жив отаман ЧОРНИЙ!
Та й пролетів на огненнім коні:
Руїни... жорства... кров... кістки одні..." —
Зупиниться.
Подивиться.
Розгорне
Ногою попіл. То мертвяк живий —
То божевільний. Так, немов учений,
Чого шука? Кого гукає він?
Ворушить вітер думку в голові,
А вічний біль сухі вуста скривив —
Шука він молодість...
Гукає наречену...
Пішло усе, неначе в темінь дим,—
Пропало все: пропала думка сиза,
Літа і молодість, любов і міць залізна,
Усе-усе...
А він шляху шукає, і нема його туди.
І цілий день, і цілу ніч, і знов:
"Ось тут воно,
Ось тута!.."
Та гей, було колись, та гей, було давно...
Пустило сльози соняшне вікно,
Та то ж не сонце — птах розкутий!
V
Подарували церкву мужикам
Із ласки царської — шануйте і молітесь.
То ласка дивна — хитра і тонка,
Та відсахнулися від неї, наче від штика,
І сиві старці, і маленькі діти.
Мовляв, за ласку дякуємо ми
І навіть дуже при такій нагоді,
Але... звільніте від ції чуми,
Своїм богам молітеся самі,
А з нас вже — годі...
Ви чули, бачили?.. Візьміть же це добро,
Візьміть і однесіть віддайте Боже — Богу.
Хрестилися: "Навіки згинь, маро!.."
Стояла церква, ніби дивний гроб,
І, крім мерців, не бачила нікого.
Останній мрець блукає і мовчить,
Як тінь, іде по вівтарях свячених...
Вітри йому кадилять і піють...
Там поховав він молодість свою,
Там загубив прекрасну наречену.
VI
Не стерпіла громада й продала
Ту церкву десь купцям (здається, до Зінькова).
За церквою й печаль стара пішла —
Помандрувала тінь її з села,
Щоб десь
Присинебожитися знову.
Пустує місце, там шарлай росте
І роз'їдає вітер на пилини щебінь...
Читають сови там вночі письмо Святе...
А люд не знає — чи забуть, чи згадувать про те.
Мабуть...
Не треба.
VII
Данило зник — пропав, як сизий дим.
Та не пропала слава рамаянна ,
Хороша слава. Думи і пісні
По велетню, по любому, по нім,
Рокочуть струни смілого Бояна:
"Гей, був юнак,
Та й був юнак такий!
Та й клекотав орел обпльованої черні.
Вплітали діти пісню у вінки
І зберігали пам'ять про діла батьків,
Про смілого раба,
Про славну наречену.
VIII
Шуміли в струнах соняшних дуби,
Шуміли ступарі над срібною рікою:
Перетовкли дні муки і журби.
Перетовкли важкий хомут рабів,—
Перетовчуть усе
Залізною рукою...
Затих далеко грім одних побід
І оселилась в серці радість і надія:
Уперше раб свої лани засіяв...
Тривала радість буйна черні ції,
Тривала...
Аж до нових бід.
IX
Як довго це — ви знаєте самі,
Бо ж для людей оцих було
не дошукатись раю
На цій землі.