"Цссс, чорт! Біжім... мовчи та поспішай щосили..."
Забилось в грудях серце, ніби птах:
"Воскрес!?! Брати мої..."
"Біжім, чого ж ти став,
Біжім..." —
І подались у темряву, в будівлях загубились.
Спирало груди. Дерлись через мур.
А далі кинулись на чорний двір чернечий.
Убили конюха. Трьох коней зайняли.
Враз окульбачили і вихорем пішли,—
Чкурнули в ніч. Тепер їм не перечить!
Тепер на волі.
До коня припав,
Приріс...
То смерть десь пронеслася мимо.
Черкали віти... Стишивсь тупіт ніг:
"Дідусю, батьку мій! І ти, Остапе... Любі!
Та як же це?! Я ж вмер!"
"Еге ж, виходить, ні.
Виходить, що прийдеться ще мені
Ударити на збір. Чи так кажу? Ану ж бо,
Як воно й справдяться-таки твої слова.
Ми ще живі, живі! Мій сину,— отамане!"
"Як сталось це?!"
"Гінця я перейняв,
Аж під Лутищами догнав — спинив коня
І прочитать пакет примусив ятаганом.
Він розказав усе — і що, і де...
В пакеті їхала твоя душа до станового.
Він досі десь з салдатами іде —
Той чорт московськмий,— бо ж сьогодні вдень.
Іще..." —
Та й прикусив, і не сказав нічого.
Погнав коня. Данило спохвативсь,
Аж скрикнув: "Діду! Де вона?!
А де Мар'яна? Скажи!.."
"Спішім".
"Вона жива?"
"Не гаймось!
Побачишся... А Господи, прости,
Мій чорт спіткається, здохлятина.
Гляди: Звертає з півночі,— спішім, бо буде клопіт.
Не відставай, за мною! Гей, мерщій сюди,
Гайда!" —
І в темряві завмер шалений тупіт...
Село проскочили. Спинився дід:
"Ось тут. Вона чекає...
Поспішай, поки не зовсім пізно,
Бо не втечем..."
Когось у хатці ждуть —
Мигає вогник і квітки цвітуть...
"Ех, сила ти моя і міць залізна!" —
Сплигнув Данило, за поріг влетів...
Та й зупинився:
...Під іконою ще й у кутку свяченім,
В намітці білій, в персні золотім,
З свічею у руках — так ніби на хресті —
Лежить розіп'ята на квітах наречена...
І поточився, тяжко застогнав.
Сидять дружки, як привиди, навколо,
Мигає свічка — і ворушиться "вона".
Побачила... шепоче... кличе... а смутна-смутна.
Десь віддало у мізку гострим болем,
І сам, як привид, руки простягнув,
Ступив до неї й чуб піднявся дуба:
Така покусана, опухла, чорна, у синцях,
А очі незакриті дивляться з лиця
У саму душу і... шепочуть губи.
Уп'явсь очима. До грудей припав...
І відсахнувся:
Труп зідхнув глибоко,
Пробурмотів... Він щось сказав...
А по щоці скотилася сльоза
З куточка вій — із неживого ока,
Блиснула променем і капнула униз,—
На руку впала... Й скрикнув так шалено!
І вилетів, і скочив на коня,—
Погнав у ніч...
За ним Остап Лазня,
А слідом дід — припав на коні креном.
І тільки свист, і тільки храп коня
Десь розбігаються — дають дорогу клени...
V
І подались вони в старий порожній стан,
До Гонтівських лісів крізь хащі, крізь туман.
Стогнав юнак і гнав коня свого,
Він душу десь та й проміняв другому...
Де було серце — там нема його,
Один вогонь, такий страшний вогонь,
Аж серце
Спопеліло в ньому.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
І
Та, гей, і вдарились вельможні в переляк
І захрестилися ще й обома руками:
Проти усіх — проти панів, проти царя
Піднявся з свистом келеп бунтаря...
В околиці маєтки скрізь горять —
Чинить розправу Чорний з козаками.
Навколо ні проїхать, ні пройти.
Зреклись раби свого старого ладу.
Не те, не те, що тут було колись,—
Ані хрестись,
Ані молись,—
Нікому ні прощення, ні пощади...
II
Зреклись податків. Панщину й "оброк"
І послух кинули, занози повиймали
Та й повернули ті занози на добро:
(Не віщував цього ані один "пророк")
Занози ті — ножами стали...
III
Під стягом чорним котиться луна...
Біжать, злітаються Залізнякові діти —
Старі й малі, неначе сарана,
І сунуть хмарою по висохлих ланах
Обскубані, голодні і роздіті...
Єдиний програм в сірих цих рабів:
За біль, за злидні та й за сірі хати —
Паскудній долі черепа розбить,
В калюжах крови ворога втопить
І проклятий вертеп дощенту зруйнувати!
І час настав...
IV
...Ще зранку тишина
Над банями нависла, як погроза,
А в південь завагітніла вона
І пролетіла чайка, як дурна,
По морю мертвого, тупого передгроззя.
Мовчали дзвони... Там орел кружляв,
І оглядав кубло понуре бистрим оком,
І клекотав...
Зривалися (і рідні, і чужі),
Зчинили ґвалт під хмарами стрижі,
Металися до замчища в піски глибокі.
Мовчав сіон. Ні звідти, ні туди
Ніхто не йшов. Замкнулася твердиня,
І хтось шептавсь, і хтось у ній ходив:
Давав накази тихо Никодим...
Котився тупіт в животі в святині...
Надвечір обрії хтось міцно розпалив:
Червоним полум'ям насупились на грози.
Ані шелесне лист,
Ані промчить сайгак —
Зловісна тиша, ніби мертвий рак,
Зажеврілась. Казкова там яга
Дихнула з півночі на крики та й на сльози...
Хрестатий, темний на червонім тлі
Васал не витримав наснаги:
Ураз притих,
Пустив гінця. Як вітер полетів...
За ним другий... і ще один... По вимерлій путі
Погнали коні
У багряну далечінь без жалю...
V
Настала ніч безмежна і глуха —
Таке посняділе , безгучне, мертве море.
Ніхто б не вчув, хоч би і дослухав,
Ні півня, ані поклику. Як у полі кожуха,
Задхнулось все живе, і причаїлись гори.
Осліп сіон... І варта ні гу-гу...
Мовчить дзвонар — кує вухналі зубом...
Дріма васал...
Як раптом — ніч тугу
Розтяв вогонь, розшматував!
В дугу
Зігнулась тиша, лопнула і стала темінь руба.
Заголосило:
"Чорний двір горить!!!"
Ревнули дзвони. Вдарили у груди.
"Го-орить!.. На мур! Біжіть!" —
Ригнуло капище, і вмить
Завила ніч — заметушились люди...
А дзвін реве. Ворушаться бори.
В німих пісках у одсвіті пожежі
Згрудились хати — стежать, як в огні,
У хаосі, під танок дзвонарів
Танцюють вихилясом вежі.
Мов яничари, вкрили мур ченці.
Гей, не татари гору обступили —
Орлята Чорного — повстанці-молодці...
Забилась братія, як ґави у сільці,—
В ігумена та вже й не жезл в руці,
В Ієремії таж і не кадило:
Пістоль турецький, срібне руків'я .
Та не схилилося до нього бидло чорне —
Ударили, аж гук пішов в гаях.
"Ой матінко, ти матінко моя!.." —
То не молитва — дикий рев буя,
А на коні, як чорт, літає Чорний:
"Гей, злидні, разом! Трясця їм в живіт!..
Помолимось!!! Рушай, рушай на браму!..
Ну, разом!!!
Кайтеся. Покайтеся живі,
А хто помер, глядіть не оживіть,—
Не порятуєтесь ні в темряві, ні в храмі".
Ударили,
І затріщав вертеп.
Ножі, рушниці, довбні й ятаг'ани
Пішли до приступу...
Та не письмо Святе
Читає й братія — звивається, росте
І відбивається руками і ногами,
Всю віру положивши на кастет.
"Арря!.. Гей хлопці, тут їм всім лабець!"
"Розбить, розбить..."
"І каменя на камені не лишить!.."
"Зітерти в пил, на попіл, нанівець!.."
"Нехай не вирине, нехай не оживе..."
"Лабець!.. Нехай собі запишуть
І їхні правнуки в науку цей кінець..." —
І Чорний програм свій
Мечем без промахів
По в'язах пише.
Та гей, недаром жнивували кріпаки:
Здалися на свічки стіжки заради свята;
Та скільки ж їх і є! Ці огненні стовпи
Сягнули маяком в безмежжя, у степи,
І зупинялись проїжджани
Аж на двадцять п'ятій...
Там з міста вилетів драгунський ескадрон
І покурив...
Десь рятувати ніч розп'яту.
VI
Уперто і одчаяно боролись патлачі,
Роздрочені, мов шершні у гнізді, повитім димом,—
У одсвіті пожежі, в брязкоті мечів
Трималися годовані до півночі
З скаженим на чолі — з крилатим "нелюдимом".
І билися уже не за життя,
За смерть на мурах всуміш з козаками,
А ще трималися... Аж ось людське виття
Умить нелюдський дужий гук розтяв —
То впала брама!..
Наллялось жахом капище ущерть,
Затіпалось в агонії од краю і до краю,—
Нависли: крах... руїна... смерть...
Аж раптом — в браму, так неначе смерч,
Драгуни царськії — муштровані льокаї!
У вовчій ямі стиснули хлопів,
Здушили нагло, несподівано, неждано,
Ще й оточили мур. Наставили стрільців...
Гей, не втекти і жодному звідціль
Ні на Гонтівщину, ані до шляху Ромодану.
І билися...
Хто зможе розказать
Про цю криваву ніч, про мужність і відвагу!?
Гей, напоїли кров'ю спрагу
Землі роздертої, немов дощем гроза,
І потопили в криках і сльозах.
VII
Зломили міць. Роздерли вільний стяг.
І розтоптали буйне серце коні.
Укрились трупом скелі, мури і плаци...
Поліг Гармаш, поліг Остап, а з ними всі...
І тільки горстка у полоні — решта молодців
І сам отаман Чорний у полоні.
Юнак Данило — славний отаман —
Поник, розчавлений. Ой, не вдалися гулі!
Пропало все і всі, не збудить і таган...
О, чом же і його не здолав ятаган,
Чом не взяла ворожа куля?!
VIII
Кували в ланцюги і кидали у льох.
Та не зігнула шию вража сила:
"Ага, це він живий!., і деспот не подох".
"Ага, так значить їм зійтися знову вдвох
Судилося. І доконать-таки, покласти у могилу
Його! Ага!.." —
І вірив, що судилось.
Не чулось ні докорів, ні ганьби,
Ні скарг на нього. Хто вцілів — мовчали
І тільки моторошним скреготом зубів
Вони драгунів — царських гайдуків —
Окровлені
В печалі проважали...
IX
У храмі одгриміло "С намі Бог",
Одтанцювали дзвони танок порятунку
І увірвалися... Огонь погас давно...
Драгуни упились вином...
Поснула братія, залита дивним трунком:
Змішались там —
Молитва, радість і горілка заодно.
Зосталась ніч з мерцями в самоті.
Зійшов червоний місяць ген над пужарями ,
Навдибки став
І глянув нишком на хрести,
На бані, на ліси, на замчища круті
І освітив жахливу панораму:
Мерці... мерці... Кривава тишина...
Ані шелесне ліс (дуби чатують пильно) —
І тільки хтось намітку розіпнув,
Та протягнули нитку в тишину
Вовки виттям далеким, божевільним,—
Спішать на тризну хащами лісів...
На місце бою десь вилазять тихо тіні:
Одна... і дві... їх безліч там...
Нечутні голоси
Роняють, зігнуті, на хаос — на мерців,—
Шукають брата,
батька,
чоловіка,
сина.
Знаходять. Не по лицях — по руці...
Ідуть нові з далеких манівців
І шепотять прокльон святині.
Х
Другого дня, як сонце припекло,
Як сльози скапали додолу з віт зелених,—
Забрязкало...
Заіржало...
Загуло...
Драгуни рушили з шаблями наголо
І повели закутих полонених.
Регоче дзвін: Дивись, мовляв, дивись!
Дивилися і билися руками;
Дивилися з сльозами і мале, й старе,
Як ген пішов далеко пужарем —
Пішов на каторгу Данило з козаками...
Він на крутій дорозі обернувсь:
"Простіть... Прощайте...
Хотів би я (вернусь чи не вернусь)
Хоч з домовини вглядіти..." —
І тільки так кивнув,
Та враз нагай по лицях навернув:
"Ей, сволоч! Хлоп! Рушай там!"
Пішли і зникли...
XI
Надійшли часи
Тяжкі невимовно.