Почалося з того, що я побачив, як тато маму погладив кулаком по ребрах. Мама крикнула "ой" і скривилась. Я теж скривився. Мама запримітила це й затягнула: "Ой не світи, місяченьку…"
Я дуже люблю пісні. Мама це знає.
На слові "не світи нікому" вона боляче вщипнула тата. Він зойкнув і присів. Але побачивши, що я скривився, почав танцювати по хаті, приспівуючи собі: "Гоп, мої гречаники…"
Я дуже люблю танці. Тато це знає.
— Ти бачиш, він уже все розуміє! — сказала крізь зуби мама.
Тато мовчав і тільки чухався.
"Уже все розуміє". Я давно розумію. Мені ці танці й пісні знайомі давно.
Колись тато з мамою півдня отак співали й танцювали.. Тоді мама зібрала вузлик. Посадила мене в корзину, сказала, що тато негідник, і кудись понесла мене.
Я сидів у корзині й думав собі: "Неси, неси. Все одно завтра прийде тато. Посадить мене в цю саму корзину й принесе додому. А потім і ти прибіжиш. Покажеш пальцем на мене. Скажеш татові: "Якби не воно, то ти б і сліду мого не бачив!" Тато відповість: "Якби не воно, то ти б не чула і мого духу".
Я не знав, який татів дух чула мама і який мамин слід бачив тато. Але в корзині мене схиляло до філософії: "Очевидно, в усьому винен я. Важко їм, мабуть, мене отак носити щодня. Де я тільки взявся на їхню голову?"
Мама колись, правда, сказала якійсь тьоті:
— Воно в мене серед зими знайшлося.
А тато зауважив:
— Як будеш його так часто в корзині носити, то можеш загубити.
І мені стає страшно. Невже мене загублять? Випаду отак із корзини — й шукай вітра в полі.
Тепер, коли мене садовлять у корзину, я репетую на всі заставки. А коли мама починає співати, а тато танцювати, я думаю: "Стривайте, виросту я. Заспіваєте ви мені тоді. І затанцюєте".