Казки
про дерева,
птахів та людей
Народжені під час війни
2025
Присвячую своїм сину й доні,
дітям своїх рідних і друзів — з вірою
у їхнє щасливе майбутнє у вільному
цивілізованому світі
Kазка про Тополю та Павучка
Тополя жила у старому місті понад сто років, багато у житті пережила, відчула, була трохи стомленою від усього та від усіх.
А хто не розчарував Тополю за довге життя, хоча всього було: і сварилися, й мирилися мільйони разів, — то це невтомні павучки. Тисячі павучків бачила Тополя й з усіма товаришувала. Давала їм прихисток, захищала від спекотного сонця та негоди, а павучки допомагали їй, знищуючи небезпечних комах.
Але один з павучків посів особливе місце в серці Тополі. Під час війни зігрівав її щирим теплом і зачарував своїми здібностями. Попри завивання сирен та канонади, цей Павучок щовечора напинав між гілками дерева сріблясту павутинку, наче ткав полотно, та розкладав на ній листочки. І при світлі місяця він починав малювати. Та як гарно! Міські пейзажі Павучок виводив так майстерно, що всі, хто пролітав чи опинявся поруч, не могли відірвати зачарованих очей від крихітних, але таких прекрасних картин.
І щодня мала щастя милуватися цими малюнками Тополя, бо маленький друг влаштовував вернісажі саме на її гілочках.
— Ти — справжній художник, — серйозно казала Тополя, споглядаючи, як народжується нова картина.
Павучок мав тільки малесенького пензлика, та свої вісім лапок, як додаткові пензлики, та зелену фарбу, яку робив з тополиного листя. Але картини й однією зеленою фарбою з безліччю відтінків справді вражали. Він малював хмарочоси, сквери, людей, котів, собак, міських птахів — усіх, кого бачив навколо.
— Хочеш, я тобі дам ще жовтої фарби, яку теж можна зробити з мого листя? А на гілочках у тіні залишилися бруньки, з них легко можна виготовити фіолетову.
— Хочу! Дякую тобі, Тополе, — мовив Павучок і продовжив зосереджено працювати. — А де ж ти так навчився малювати? — усе допитувалася Тополя.
— Підгледів. Минулого місяця дужий вітер відірвав мою павутинку й поніс на вікно сусідньої багатоповерхівки, де мешкав старий художник. Поки я там жив, багато всього дізнався та зрозумів.
— Як цікаво! Ти навіть літати можеш… — замріяно мовило дерево. — І малювати гарно навчився, — вела далі Тополя й почала вільними гілочками робити обіцяні фарби.
Павучок тим часом продовжував малювати та розповідати про дідуся-художника.
— Він був дуже стареньким і немічним, уже не виходив з дому. Щоранку до нього приходила донька з маленьким онуком. Але коли почалася війна, дід лишився геть самотнім. Через день заходили сусіди, поки в їхній поверх не влучила ракета…
Павучок перестав говорити, Тополя тихо зашелестіла своїм гіллям.
— Знаєш, Тополе, я зараз наче бачу перед собою того доброго діда, як він лагідно усміхається, як сідає за мольберт і починає малювати… Коли старий малював, мені здавалося, що він перетворювався на юнака. Малював годинами, не помічаючи нікого та нічого навколо. Гадаю, у ті години він почувався надзвичайно щасливим. Художник малював усе, що бачив за вікном. Як я зараз малюю все, що бачу з твоїх гілочок.
— Ти дуже добре малюєш, — мовило дерево. — І тобі вистачило тільки підгледіти?
— Не тільки! — серйозно відповів Павучок. — Спочатку на вкритому пилом вікні я лапками повторював усі рухи митця. І знаєш, якось він помітив мене. Всміхнувся й так поставив мольберта, щоб мені було ліпше видно. Кілька днів поспіль я брав його майстер-класи.
Павучок помовчав і продовжив розповідь:
— Відтоді, як цей будинок поранила війна, я старого не бачив. Вікно з розбитим склом затягнули чорною тканиною. Проте, Тополе, того ж дня ввечері я помітив навколо себе ніби великий сонячний промінь та десятки світлячків… Й відчув осяйне тепло. Раптом здійнявся вітер, який повернув мене до тебе. І мене охопило непереборне бажання малювати…
Тополя зробила для Павучка нові фарби. Вона довго дивилася, як на кожному листочку під швидкими лапками Павучка народжуються дивовижні малюнки, які він обережно розвішував на своєму сріблястому прядиві.
Тополя подумала, скільки втрат їй довелося пережити за довге життя, скільки втрат переживають всі навколо під час цієї страшної війни. А тут така щемлива історія перевтілення талановитої людської душі в душу Павучка. Яке ж життя, попри всі випробування, прекрасне та непередбачуване!
Казка про Джмелика Кульбабчика
Джміль Кульбабчик народився на світ у квітні, як тільки з'явилися білі з рожевим обрамленням квіти яблуні. Неподалік був старий яблуневий сад, в центрі якого росла вікова липа. У дуплі однієї яблуні мешкала дружня родина джмелів. Смарагдову травичку навколо прикрашали сонячні кульбабки, на честь яких і назвали маленького джмелика з яскравими жовтими смужками.
Кульбабчик народився сурмачем, який мав почесний обов'язок щоранку пробуджувати всіх своїх численних рідних і розвідувати, чи нагрілося повітря.
— Синку, вже світанок, час вставати й кликати всіх на роботу, — з любов'ю та гордістю мовила Мати-джмелиня й погладила крильцем Кульбабчика.
Джмелик вперше в житті виконав своє завдання, подав знак, що повітря тепле, загрози немає, й почувався щасливим, адже його слухали й дорослі, й маленькі джмелі. Він піднявся над деревом, поглянув на гори, на луки, які простягалися далеко-далеко, подивився на блакитне небо, набрав повітря в легені й гучно прогудів:
— Як чудово навколо!
І полетів понад садом на сусіднє поле рожево-бузкової конюшини. Підлетів до найяскравішої та найбільшої квіточки, сів на ніжні пелюстки.
Аж раптом почув шум від крил великої кількості комах. Вони зустрілися поглядами. Бджоли сердито задзижчали, їх було дуже багато, і вони гуртом намагалися прогнати його з квітки.
— Це наше поле! Геть! — гуділа Бджілка, розміром з Кульбабчика. До неї приєдналося ще десяток маленьких та великих бджіл:
— Геть-геть! Це наше поле! — чулося звідусюди.
— Ми — найпрацелюбніші з усіх існуючих комах, це доведено, це скрізь записано, це визнано! — дзижчали хором бджоли. — Від нас залежить, чи буде гарний в околицях урожай! А тут літає хтось такий кумедний, потвора, хоч і схожий трохи на нас!
Кульбабчик дуже здивувався й образився. Він уперше бачив бджіл, він же нічого нікому поганого не зробив… А бджоли нападали з усіх боків, це була справжня атака. Кульбабчик мусив мерщій летіти звідти. Бджоли ж намагалися його наздогнати та сміялися над тим, як невпевнено летить та незграбно втікає від них маленький джміль.
Коли Кульбабчик прилетів додому, у дуплі нікого крім мами не було. Він підлетів до нені, склав крильця й гірко заплакав. Мати пригорнула синочка:
— Що трапилося, Кульбабчику?
— З бджілками сварився. Я думав, що світ такий добрий, всі одне до одного ставляться з повагою, розумінням, любов'ю…
— Ні, світ не такий, синку, як здається на світанку, коли переважна більшість мешканців Землі спить, а найблагородніші творіння — квіти тільки прокидаються й підводять свої голівоньки до сонця. Є ще, синку, ніч… Все на Землі має свій плюс та мінус. Так усе влаштовано в природі.
— Мамо, але ж я так хочу дружити з усіма: хочу дружити з днем і ніччю, хочу товаришувати з усіма, й також з тими ж бджілками. Ми так з ними схожі! Чому вони так ворожо ставляться? — З його очей покотилися сльози. — А квітів так багато. Всім-усім вистачить!
— Синку, з усіма дружити неможливо. А з бджілками ми весь час у змаганнях — хто краще, швидше, розумніше… Так було споконвіку. Про це свого часу розповіла мені моя мати, їй моя бабуся, й так до безкінечності протягом мільйонів років.
— А звідки мої бабці про це знали?
— Кажуть, що багато знань передають сови.
— Мамо, кажеш, сови?
— Так, любий.
Уже вечоріло, джмелина родина повернулася додому після праці. Мамі треба було всіх нагодувати ароматним медом. Ласуючи, джмелі, які мають чудовий слух, почули розмову нічних метеликів, які кружляли біля їхнього гніздечка.
— Я бачив, як до дупла в липі, що росте посеред саду, залетіла гарна велика сова, — пропищав маленький блакитний метелик.
— Так це стареньку сову прилітає провідувати її донька Софія, — відповів другий, лимонного кольору метелик. — Чув од багатьох, що Софія — дуже мудра!
Раптом нічні хмари запнули все небо. Мати-джмелиня наказала малечі лягати спати. А Кульбабчик ніяк не міг заснути. Він усе думав, як йому зустрітися з мудрою совою. Бо стільки всього за один перший день життя побачив, почув і відчув, стільки питань з'явилося!
Вранці джмелик-сурмач розбудив родину й вирішив облетіти сад та обов'язково завітати до сов.
— Тітонько Софіє, чи ви тут? — сором'язливо зазирнув у дупло липи Кульбабчик.
— Так, Кульбабчику, влітай! Це я, Софія. Вже другий день гостюю в матусі, — ласкаво всміхнулася Сова.
— А як Ви знаєте моє ім'я?
— Я багато чого знаю! Влітай, будь ласка!
— Ой, мені про Вас розповідали.
— Які в тебе, дитинко, питання до мене? Що бентежить?
Й Кульбабчик розповів, що тільки позавчора народився, як з перших секунд життя у світ закохався та як його налякали бджоли… І як він хоче, щоб усі мешкали в мирі та злагоді на Землі. Як же цього досягнути?
Сова всміхнулася.
— Ой, Кульбабчику, ти тільки народився, а вже над такими серйозними питаннями замислився. Почнемо з такого: ти знаєш, наприклад, скільки живуть джмелі?
— Ні!
— Ви живете, в середньому, одне літо…
— Як? Так мало? — жахнувся Кульбабчик.
— Літо — це майже сто днів!
Кульбабчик так розхвилювався, що вилетів з дупла й почав нервово кружляти над верхівками дерев. Сльози котилися градом.
Сова-мати, хоч була старенька, але мала дуже розумну голову, уважно слухала розмову доньки з джмеликом і мовила:
— Софіє, донечко, будь з Кульбабчиком добрішою. Краще з іншого почни з ним розмову. Розкажи йому про те, наскільки корисні джмелики.
Софія вилетіла з дупла й покликала Кульбабчика назад. А джмелик, кружляючи над красою квітучого садка, трохи заспокоївся. Його Мати-джмелиня, щойно він народився, розповіла цю дуже важливу особливість: будь-яке напруження можна подолати в польоті.