Питає могили:
"Ой де ж вони — степи твої,
Що тут зеленіли?
Ой де ж тая трава росла,
Що коні ховались;
Кущі того чорнобилю,
Що з вітром кохались?"
На спит його озвалася
Висока могила:
"І я колись у розкошах
Жила й зеленіла.
Дощі в мене з віків лили
І сонце палило;
Ані дощем, ні спекою
Та й не ворушило!
Прийшли свої одшукувать,
Чого не поклали;
Нутро моє порізали,
Верхи карбували.
Знайшли горщик пощерблений,
Уламочок стрілки,
В труні кістяк запорожця
Та пляшку горілки.
Дивилися на знахідку,
Та й випили горілочку,
Кістки ж пошпурляли;
А йде пора, що й всю мене
Колись розкопають:
Отак воно, юначенько,
Й степи пропадають!"