По Барвінківському району

З блокнота кореспондента

У р и в о к

п е р ш и й

Лютий 1930 р.…Комунар подивився на мене спокійними очима і, зробивши рукою відповідний жест, сказав:

— Он у тих будівлях наші спільні майстерні — столярня, чоботарня тощо, а далі — бачите великий будинок? — наш клуб. Землю свою ми розбили на шість полів. Шестипілля. Стайні теж, звичайно, спільні. Ну, й живемо.

— Словом, — продовжував я допитувати, — ви вже собі не мислите життя поза колективом?

— Чому там не мислимо, — цілком резонно відповів мені візник. — Мислити ми його мислимо, та тільки знову впрягатися в колишні злидні, звичайно, не думаємо.

Він змовк. Мовчав і я. Добрі коні з усуспільненого господарства ще раз натрапили на запорошену снігами мерзлу землю і, натрапивши, рвонули сани. Праворуч степ блиснув зеленою.

— От годинка, — сказав я. — Коли не випадуть добрі сніги, мабуть, загине озиме.

— Небезпека, безперечно, велика, — кинув комунар, підбираючи віжки, — але за це, що праворуч, турбуватися нічого. Бачите, яке буйне? Це витримає. Вершечки, може, й поодмерзають, але корінці залишаться цілі.

Я з вдячністю подивився на буйну зелену і, натягнувши на вуха капелюх (сухий, холодний вітер прямо-таки безумствував), знову повернувся до колишньої розмови.

— А от я чув, товаришу, — сказав я, — що по комунах з жінками біда: ніяк не вживуться одна з одною. Це правда?

— Скоріше брехня. Спершу і справді була біда з ними, але потім уласкавились.

"Уласкавились" — яке гарне слово! Я знаю, що це слово можна зустріти, скажімо, в словникові Грінченка, але я думаю, що воно, це слово, виникло саме для комуни, для тієї ідеальної форми суспільного життя, що до неї рушили нечуваним походом мільйони людей нашої соціалістичної батьківщини. "Уласкавились" — яке гарне й надзвичайно тепле слово!

…Коні знову покинули бігти: сани сунулись по грудках чорної, мерзлої землі. Я вискочив на дорогу і став відігрівати свої закляклі ноги. Ми вже в'їздили в степове селище — Веселе, в струнку вулицю чепурних, мало не ідилічних хаток.

І одразу ж в очі кинулись червоні прапорці: біля кожного двору полоскався в повітрі святковий стяг. Поцікавився, в чому справа. Вияснилося, що в цьому районі (Барвінківський район на Ізюмщині — район суцільної колективізації) розпочався культпохід, і Веселе чекає до себе гостей: лікарів, юристів, агітаторів, письменників тощо. Зупинилися біля збірні. Увійшли в низеньку кімнату. Портрети Леніна, Сталіна, плакати. Уповноважений сільради запевняє, що за два дні Веселе колективізується на всі 100 проц. В розмову втручається білий, як сніг, дідок:

— Та як же йому й не колективізуватись, коли навіть я, старий, пішов у комуну.

Я дивлюсь на людей, що оточили мене, і не можу не бачити, що більша частина з них безперечно співчуває дідкові, але я зустрічаюсь і з недобрими поглядами. Що ці, з недобрими поглядами, думають? Я певний, що вони думають не стільки про своє майбутнє, скільки саме про одрізи, і певний, що з ними прийдеться вести довгу й запеклу боротьбу. Це ж вони постачали людським матеріалом банди Савонова й Махна, це ж вони тероризують населення пострілами із-за рогу. Я пригадав, що в цьому районі нещодавно вбили голову сільради, голову кооперації, полювали на бідноту і т. д.

— А скажіть, товаришу, — вкрадливим голосом звертається до мене один із тих, що з недобрим поглядом, — яку раду дасть власть десятипроцентникам?

"Десятипроцентниками" в Барвінківському районі звуть тих селян, що виплачують 40 проц. всього податку: 10 проц. всієї маси.

— До десятипроцентникіз, — пояснюю я, — іноді попадали й середняки, отже, з середняками ні влада, ні сільська громада нічого не будуть робити, вони самі собі дадуть раду, вступивши, скажімо, в колектив, але щодо десятипроцентників-куркулів, то з ними, звичайно, ніхто не буде церемониться… А ви що, десятипроцентник?

— Та десятипроцентник! — зітхає дебелий дядько і тут же починає доводити мені тим же вкрадливим голосом, що його зовсім "занапрасно" зачислили в цю категорію. Я дивлюсь на селян, але в їхніх очах я не бачу підтримки цій людині. Раптом переді мною виростає фігура невеличкого чоловічка в подертій, латка на латці, свитині.

— Просю вас, не довіряйте йому, товаришу, — кричить ця фігурка тоненьким голоском і голоском такої розпуки, наче його й справді ведуть на убій. — Бреше він, накажи мене Бог, бреше! — Невеличкий чоловічок повертається до дебелого дядька й каже: — Де твоя совість Матвію? Який же ти середняк, када в тебе 50 десятин землі було, і три пари волів, і чотири коняки, і…

— Чого присікався? — визвірився степовик. — "Було", "було", а тепер…

— Тепер? — мало не заверещала фігурка. — Та накажи мене Бог, товаришу.

— Заторочив про свого Бога! — крикнув дядько й сплюнув. — Ти ж ікони з кутків повикидав?

— Повикидав!

— Церкву проголосував зачинити?

— Проголосував!

— А релігію, бач, і не забуваєш: знову про Бога! Ех, ти, агітатор, — степовик подивився на мене й зітхнув. — Темнота, знаєте, товаришу, страшна темнота!

Маленький чоловічок від несподіванки зніяковів і враз вщухнувши, промовив винувато:

— Діствітєльно. Діствітєльно, помилився. Це ти, Матвію правильно говориш. Діствітєльно, темнота отая цупко держить нас. Головою я, канєшно, дійшов науки, а от язиком іноді й ляпнеш старорежимне.

І, сказавши це, чоловічок зник у натовпі.

У р и в о к

д р у г и й

Зустріч з тов. Скляровим…Їдемо глибоким і надзвичайно довгим яром. Вітер не вщухає. Визвіздило небо. Раптом візниця повернувся до мене й сказав:

— А попереду щось маячить!

Я подивився туди, куди вказував рукою комунар, але там нічого не бачив. "Чи не дебелий дядько Матвій зустрічає нас", — подумав я і заложив руку в кишеню. Але припущення моє було безпідставне: маячила підвода, що на ній, як скоро вияснилося, їхали до Новодмитрівки — районовий агітпроп т. Скляров, лікар і юрист. Це була підвода культпохідників, того культпоходу, що я про нього вже згадував. Познайомились. Розговорились.

— За відповідними постановами, — сказав т. Скляров, коли ми перейшли до питання про колективізацію, — наш район мусить колективізуватися до першого травня, але фактично він колективізується до першого березня. Всі 14 сільрад.

В цьому т. Скляров певний, в цьому і я переконаюсь, поїздивши з ним по селах. Потім він багато мені говорив про завдання культпоходу, а коли я за кілька днів прощався з ним, він дав мені виписку з такою назвою: "Що матеріально зроблено для колгоспів під час культпоходу по Барвінківському району". От ця виписка:

— Дитясла на сто кроватів постійні, лікарня одна, їдальня одна, лазня одна, пральні дві, стаціонарне кіно одно, радіоустановок десять та поправлено всі старі, бібліотек великих, не менш як в 300 крб. кожна, — чотири, маленьких бібліотек, не менш як по 25 крб. кожна, — п'ятдесят, аптек п'ятдесят.

Крім того, культпохідники розпочали продаж книжок, що їх за місяць район узявся розповсюдити серед селян не менш як на 10 000 крб. До того ж лікарні оглядали й давали допомогу хворим, агрономи читали лекції, юрист і представник РСІ приймали скарги. Всюди демонструвалась кінокартина із життя зразкової комуни. Був "Червоний Хрест"…

До речі: в с. Богодарівка, після промови безвірника, виступила жінка й каже:

— От ви проти церкви… А скажіть мені: чому це ви самі носитесь із хрестом?

І вказала на прапор "Червоного Хреста". Безвірник пояснив, що це "міжнародний знак", але це жінку не задовольнило. Ще хтось і знову-таки невдало пояснив. Її й це, звичайно, не задовольнило.

Очевидно, "Червоному Хрестові" треба видати спеціальну популярну брошуру на тему: "яка різниця між червоним хрестом і хрестом звичайним".

— …Новодмитрівка! — сказав комунар-візниця, коли ми наздогнали ще дві підводи і коли поперед нас метнулись огні.

— Але що це за ілюмінаційна метушня? — спитав я.

— Та то ж степовики сигналізують ліхтарями, попереджають селян, що появились підводи культпохідників.

Вдарив духовий оркестр. Починалась урочиста зустріч, і я поспішив злізти з підводи й загубитись у великому натовпі.

На другий день я таке читав в № "Червоної Зорі", що його, №, випустила "виїзна редакція".

— Лист свідомих до виїзної редакції.

"У нас у с. Н.-Дмитрівці є ініціативна група у складі п'яти осіб — організуємо комуну. Ми даємо редакції "Червоної Зорі" і культпоходу урочисту обіцянку — колективізувати до післязавтра все село Н.-Дмитрівку, за винятком куркулів, на 100 відс. Ми присягаємось, що рішуче наступимо на глотку куркулів, щоб знали і відчували, кровожери, що в с. Н.-Дмитрівці влада пролетаріату. У нас записалося до комуни вже 23 двори. Але післязавтра будуть усі в комуні. Ми запевняємо в цьому Комуністичну партію більшовиків України. Хай живе суцільна комуна на місці колишньої новодмитрівської сільради. — Григор'єв Кость, Бабич Кирило та інші".

І дійсно: — "Біднота й середняцтво х. Н.-Дмитрівки ухвалили забрати майно 8 куркулів у комуну і вже забрали реманент та худобу". — "Селяни с. Чабанівки розкуркулили 3 глитаїв. Майно передають до комуни". — Біднота Н.-Дмитрівки викликає на соцзмагання бідноту х. Боброви колективізуватись до 10 лютого на 100 відсот". — "Все село прочистило засівматеріал". — "У куркуля Нестеренка Г. знайшли сто метрів мануфактури" і т д.

— Мітинг пройшов добре, — сказав т. Скляров. — Тепер ходімте на урочисте засідання.

…Визвіздило небо. Мчався холодний степовий вітер…

У р и в о к

т р е т і й

Дружина Павла Єрмолайовича РоманенкаТи мене колись запевняв, друже, що найконсервативніший елемент на селі це — жінка. Я з тобою ніколи не погоджувався. От і зараз зустрів кілька жінок, що їх ніколи не забуду.

Вбігає в хату без хустки і прямо до мене — жінка. Очі горять, розмахує руками і ніби зі мною сто літ знайома:

— Я їм говорю — "жива річка", а вони мені "нове життя". Проголосували: вийшло по-їхньому. Ну, скажіть мені, товаришу, невже "жива річка" не краще за "нове життя"?

— Ви спершу поясніть мені, що то є "жива річка", і що то є "нове життя"?

— Та це ж я так хотіла назвати нашу комуну "Жива річка".

— "Жива річка" і справді свіжіш звучить.

— От бачите! — і жінка з сумом подивилася навкруги. — Хіба я не казала?.. Чи не можна, товаришу, якось змінити?

Я сказав, що зміна назви цілком залежить від загального зібрання комуни.