Весни веселої поріг,
І перша просинь заозерна,
І перша прозелень доріг...
Сп'янить нас соками берези,
Мов дріжджами, розбурить кров,
Холодним вітром протверезить
І сонечком зогріє знов.
Скрізь насторожене чекання —
І ви ночами не спите...
Іще в бруньках тремтить кохання,
Та незабаром розцвіте.
Струмок сміється без причини,
Скрізь повноводдя творчих сил.
Причепурилися ялини,
Струсили з віт останній пил —
И такі зненацька свіжі стали,
Такі стрункі і молоді!
Зелені плахти закасали
І ходять босі по воді...
І, прилетівши хто-зна звідки,
З вакацій дальніх в рідний край,
Мов говірливі дві сусідки,
Пташки стрекочуть на ввесь гай.
Радіє корчувата слива,
Співає, мріючи, про те,
Що ось прийде весняна злива,
І біле щастя розцвіте.
Засохлий корч — яка химера —
Теж сподівається цвісти.
Та марно пташка сизопера
Сюди прямує з висоти,
Бо це гілля — сухі примари,
Кінець квітучої мети...
І навіть березневі чари
Йому не в силі помогти...
О, ці світанки березневі,
Коли все свіже і нове!
І серце, наче риба в невід,
Саме, хапаючись, пливе...
А може це самі омани —
І що ж бо я тоді зроблю?!
Дарма! Чи сонце, чи тумани —
Я ранній березень люблю!
І вже рука невпинно пише
Одне ім'я — не знать чого...
А небо з кожним днем синіше,
Як очі милого мого.
В моїх листах — п'янкий неспокій,
Та я їх і не відішлю...
Люблю тебе, мій синьоокий,
Як ранній березень, люблю!
Цей місяць п'яної берези,
Туманних сповнений тривог,
Такий хмільний,
такий тверезий
Весни веселої пролог.