А на лиці той самий вираз напружености, розгублености, змішаний із гарним настроєм.
Я встаю й міцно потискую йому руку.
— Ухваляєте?
— Навіть захоплений!
— І помагати згоджуєтесь?
— З приємностю!
— Bene! Иншого виходу немає! Ступаємо, значиться, на путь нечестивих.
І він рішуче, трохи смішно обшарпує донизу жилетку.
— А як Олександра Михайлівна?
Панас Павлович кривиться, зібравши губи до носа так, наче понюхав чогось міцного.
— Доведеться воювати! Вона не знає про мою постанову. Доведеться воювати!
І заклопотано дивиться на мене.
— Одна надія, що примириться з фактом і всю відповідальність складе на мене. Одна надія! Ну, та з нею вже якось улаштуємо. А от, любий мій, як із Варварою бути? З Варварою?
— А що таке?
— Та вона ж розлютиться.
— А хай собі лютиться! На здоров'ячко!
— Е, коли б тільки була справа з її здоров'ям! А то ж і з моїм! Вона ж зараз почне гасати по всьому місті, шукати нас. В університет побіжить, у ґімназію, на ректора накинеться, при всіх мені вчинить істерику, їй що? Такий скандал зробить, падлюка, що згориш од сорому…
— Та це, звичайно, той…
— А, скажемо, зустріне мене на вулиці з Дімою й кинеться віднімати. Що їй зробиш? Не битися ж з нею? І відніме! От так вихопить із рук, сяде на звощика й поїде собі. От яка, розумієте, штука! Ех, заздрю, їй-Богу, заздрю тим людям, що вміють, де треба, по часті фізичної арґументації. Загилить би їй попереду разів зо два отак по "наружній фізіономії", от би вона вже опасувалась потім.
— Та ви ж уже так арґументували!
— Коли?! — дивується Панас Павлович.
— Як коли? Та тоді ж, як вона вдарила Олександру Михайлівну.
— 'Кий чорт! Тільки замірився! Я брехав, що вдарив її, тільки для внутрішньої сатисфакції. Не вмію я бити. Нема в мене досить простодушности. Иноді страшенно хочеться загилити так, щоб аж юшкою вмилась, а дійде до діла, — схибну. Нема прямоти!
— Виїдьте кудинебудь!
— Та куди виїдеш?! — раптом кричить він так, неначе я вже надокучив йому з цією порадою. — Хиба не знайде? Ні, треба вміти бити, от що! Вона хапає Діму, а ти віджбурнув її й покликав городовика. Вона в крик, а ти ще дужче; вона з сльозами до юрби, а ти собі. От це я розумію! Не треба боятись популярности! А то, чи пискнула вона, чи ні, а ти вже щулишся й озираєшся, чи не чули люде. Хай собі чують!
— Розуміється!
— От тоді вона й той…, і побачить, що зброї в неї більше немає. Власною її зброєю треба й бити її. Ти ляпаса, а от тобі аж два, от тобі, на, маєш!
І Панас Павлович навіть махає в повітрі рукою так, ніби дає ляпаси. Я сміюсь мимохіть із його відважности отут, у мене в кабінеті.
— Ну, от так і смаліть! Чого там! От давайте оце зараз і зробимо напад! Ви маєте де сховати Діму?
— Чекайте, який напад?!
Перехід од завзяття й войовничости до страху такий щирий і по-дитячому отвертий, що я не можу не сміятись. Щоб він не образився, я обнімаю його за плечі й кажу:
— Та справжній напад, Панасе Павловичу, найсправжніщий. От давайте візьмемо автомобіль, підкотимо, вбіжимо! "А подавай сюди мого сина!" Та по "наружній фізіономії" її, ось тобі завдаток! Га? Та й катнемо разом з Дімою. Ну?
Панас Павлович злегка відсувається й, зітхаючи, каже:
— Та вам, голубе, легко сміятись.
— Та хто сміється?! От маєш! Та хоч у сей мент я готов їхати з вами. На віщо відкладати? Хочете?
Панас Павлович, задравши голову, мовчки, вражено з трівогою дивиться на мене.
— Я не жартую. Робить, так робить! Чого ж дурно час гаяти? Знаєте що? Ось давайте зараз подзвонимо їй! Коли нема дома, їдьмо! Тепер дев'ята година, Діма вже в постелі. Ввійдемо, одягнемо й гайда! Ну? Дзвонити?
Панас Павлович стоїть, немов заціпенівши від думки, що це, справді, може статися. Але на мій рух до телефону він злякано кидається до мене й хапає за руку.
— Та що ви, що ви?… — шопоче він, з страхом зиркаючи на телефонну трубку, немов у ній сидить сама Варвара. — Ото яке! Так з вами, бо-зна, чого наробиш! Хиба ж можна так?
— Та чому не можна? Ну, чому?
— Це чорт-батька-зна що вийде. Раптом зірвались, і маєш!.. Ні, серденько! Я бачу, що ви занадто захоплюєтесь романтичним боком справи. А мені, знаєте, не до романтизмів. Тут треба зважити, підготувати ґрунт, а не так, що в один мент…
Але я не хочу впустити слушного моменту й серйозно, поважно, власне так, як йому бажано, починаю переконувати його. Панас Павлович змагається, вигинається, ховається за що-найменший захист, але я без жалю виганяю його звідусіль і все більш та більш припираю до стіни. Нарешті, він вичерпує всі свої арґументи і в якійсь ізнемозі злякано дивиться на мене. Одначе я розумію, що цей страх є майже згода.
— Добре! — вмить робить він з одчаєм іще одну спробу. — Я згоджусь, я визнаю все, і так далі, але не сьогодні.
— Ні, сьогодні, зараз! Це слабість, Панасе Павловичу! Слабість! Так, або так. Треба покінчити!
Панас Павлович знову скидає пенсне й витирає спітнілі від хвилювання скла. Очі кліпають, як ніколи; він дихає так, неначе робив ґімнастику Міллєра, якою займається що-ранку.
— Ну, от що!.. — він починає і блідне. — От що! Коли вона дома, ми не їдемо.
— Добре! — згоджуюсь я. — Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?
— Дзвоніть!.. — не дивлячись на мене, каже він тьмяним, слабким голосом.
— Ні, відповідайте: так?
— Та добре… Ну, звичайно…
— Чудово!
Я йду до телефону, а Панас Павлович із виглядом людини, яка чекає постанови консиліума лікарів, починає ходити біля мене.
Коли якась жінка каже в вухо мені "слухаю", я міняю свій голос і питаю:
— Варвара Хведорівна дома?
Панас Павлович швиденько підходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути відповідь, роззявляє рота й так застигає, не дихаючи.
— Ні, їх немає вдома. А хто спрашує?
— Скажіть: добрий знайомий!
На лиці Панаса Павловича пробігає радість, неначе в лісі промінь на світанню.
— А як сказать? — добивається голос.
— Так і скажіть. А давно пішла?
— Ні, оце тільки. Вони поїхали в театр.
— В театр? Ага, дякую!
І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.
— А як же… А мені здавалось, що вона дома, — бурмотить він.
— Пішла в театр! — серйозно кажу я й діловито озираюсь. — Ну, значить, можна їхати.
Набіраю циґарок у портсиґар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми вибіраємось у далеку дорогу. Панас Павлович блукає по хаті і змерзло потирає руки.
— Ну, та що ж, їдьмо! — каже він, силкуючись усміхнутися.
— Так, їдьмо! — відповідаю заклопотано й поважно.
В автомобілю Панас Павлович сидить, забившись у куточок і всю дорогу мовчить. Я починаю думати, що він уже покінчив з сумнівами. Одначе, коли ми вже під'їжджаємо до його колишньої кватири, він починає неспокійно рухатись, визирати з вікна, потім раптом хапає мене за руку і благаюче, судоржно говорить:
— Слухайте, Якове Василевичу!.. Я розумію, голубчику, але… скажіть, щоб він зупинився. Так не можна. Ми не обміркували. Ми не маємо ніякого права. Я вас прохаю. Це несерйозно.
— Панасе Павловичу! — кажу я з притиском. — Постановили ви, а не я. Отже ви маєте змогу й перерішити. Я тільки помагаю вам. Хочете вернутись? Будь ласка! Я не хочу робити на вас ніякої пресії. Це тільки ваше особисте діло. Рішайте самі!
В цей мент автомобіль зупиняється. Панас Павлович на віщось трівожно визирає, метушиться, впускає пенсне, й ми обидва шукаємо його під ногами. І коли пенсне знаходиться, невідомо, через яке натхнення, Панас Павлович рішуче, жестом владаря, розчиняє дверці й кидає до мене:
— Ходім!
І ввесь час, що ми йдемо по сходах, він має рішучий, гордовитий вигляд. Я не встигаю ступати за ним. Але біля дверей, на яких іще висить мідяна табличка з його прізвищем, він стоїть довго, дихаючи важко й одсапуючись, так довго, що я, нарешті, питаюся:
— Ви подзвонили?
— Ах, так! Я й забув.
І він підносить руку до ґудзика дзвоника. Але зараз же віднімає її й шопоче до мене:
— А як прислуга не даватиме? І наробить галасу?
— Не забувайте, що ви — хазяїн цеї кватири й батько цеї дитини! Дзвоніть! Ніяково так стояти…
Панас Павлович коротко тикає пальцем у ґудзик. Довго не чути за дверима ані згуку. Аж ось швидко біжать чиїсь кроки, хтось, поспішаючи, відчиняє двері. Ми входимо й бачимо перед собою… Галю. Вона стоїть із розплетеною косичкою й, закинувши її лівою рукою за спину, тримає незастібнуту суконку.
— О, Господи! — вражено, з переляком каже вона.
Ми також збентежені. Про Галю ми зовсім забули, немов би її й на світі не було.
— Таточку! — раптом нещиро скрикує вона й кидається до його, але старається не стати до мене спиною.
Панас Павлович машинально цілує її й питає:
— А мама дома?
— Ні, пішла в театр. Роздягайтесь, будь ласка!
— Шкода, шкода!.. — розгублено бурмотить Панас Павлович і хоче роздягатись. Я зупиняю його за руку.
— Ми ж тільки на хвилинку. В справі. Зараз підемо.
— Але чому? — здивованим, салонним тоном говорить Галя. — Тато так давно не був у нас. Я скажу наставити самовар. Ви, будь ласка, не дивіться на мене, я маю такий страшний вигляд!
Їй усього тринацять-чотирнацять років, але вона поводиться так, як замужня, молода, гарненька дамочка. Поява батька хвилює її тільки на хвилину. Її замішання проходить, і вона починає жвавенько щебетати. А ми стоїмо й, неначе слухаючи її, думаємо, як бути. Я вже знав, що ми підемо собі, не зробивши нічого, — при Галі він не відважиться.
— Ах, та зайдіть же хоч у вітальню! — раптом перебиває себе Галя й пурхаючим жестом повертається спиною до дверей, їй подобається грати ролю господині. Довгасте, вузьке обличчя та холодні, з нещирим сміхом очі нагадують мені Варвару Хведорівну.
— Ні, дитино, ми не ввійдемо… — стомлено говорить Панас Павлович.
— Ну, які погані! — робить вона ображену ґримаску. — А з твого боку, тату, так навіть негарно. Я розумію: звичайно, можуть бути всякі родинні непорозуміння, але так закинути своїх дітей, як ти це робиш, це, вибач мені, дуже негарно. І тепер, коли ти вже прийшов, не хочеш навіть кілька хвилин побути з нами. Але знаєш що? — раптом робить вона великі очі. — Маму можна викликати. Я пошлю Катю в театр, це п'ять хвилин звідси. Вона пішла на оперетку. Сьогодні йде "Орфей у пеклі". Кондратський пропонував узяти й мене з собою, але мама сказала, що мені ще не можна дивитись на цю п'єсу.