– Тих кільканадцять літ, що лягли між нами, поки ми не бачились, принесли мені багато-багато нового… може, аж надто… Доводилося чимало і скитатися по світі, пізнавати нових людей, придивитись до їх життя, зживатись із ними. Прага, Відень, Ґрац, Берлін… Сюди і туди, і все на те тільки, щоб знову вернутися сюди!
Сидір замовк. Його висока, кремезна постать, сперта на роздертому громом стовбурі сосни, видавалася ще вищою і сильнішою. Тільки бліде обличчя і заціплені вуста казали про якесь болісне переживання.
– Одного, бач, не розумію в тебе! – почав Мирон. – Із твоїх слів виходить, що ти жалкуєш того, що вернувся зі світа знову сюди… Чому?… Я теж Німеччину та Італію об'їхав і нітрохи мені не жаль, що знову тут опинився. Кажуть, що актори – цигани. Ні, це брехня! Я знаю по собі. Тягнуло чоловіка у світ, та ще дужче тягнуло назад додому… Згадав я, що хотів тебе запитати про те, як ти влаштував своє життя. Чував я, що ти одружився. Вибач, що, може, я влізливий, але вдома у тебе я не бачив дружини.
Сидір стояв заслуханий у ліс. Обличчя його помітно оживилося. Зникла на хвилину ця брижка болю біля вуст. Очі загорілися дивно живо. Дивився довго на свого друга, що споглядав у його сторону. Миттю оживлення його щезло. Був знову, як раніше: холодний, без огню у сірих очах, великий, як роздерта громом сосна.
– Не в цьому річ, – почав поволі. – Може, і тягнуло вертатись у край, тягнуло так, як собаку на лови. Ти це знаєш. Ти їздив… Розумієш… Цю шалену, божевільну ностальгію знають тільки ті, що далеко від краю… Та воно в мене тепер таке все поплутане, пошматоване. Годі тобі, друже, розказати… годі… може, колись иньшим разом.
У лісі стояла глибока тиша, тільки десь у верховіттях дерев заплутувався вітер і дико вигравав свої пронизливі мелодії… Гудіння височенних сосон налітало придушено в тишу лісу і каламутило її, наче голосні кроки в самотній святині.
Сосни гуділи, і було чомусь смутно.
Швидко спинаючись верхами дерев, мчала буря.
– Ходімо в хату, – поспішно кинув Мирон. – Буря йде!
Сидір здивовано глянув на нього і мовчки подався за ним. Прислухався до шуму сосон, розпізнавав кожен їх шепіт, наче не хотів розставатися з ними…
Сиділи на веранді. За шибами ярилася буря. Дощ бив грубими краплями у вікна, вихор насідав на дерева, пригинав їх долів, ломив і гнав по лісі. Громи тонісінькими стружками розколювали хмари й з диким грюкотом скочувалися в долину.
Сидір сидів мовчки і пильно вдивлявся крізь шибки на ліс. Мирона непокоїла ота стихійна енергія, що з такою силою розперезалась, нерви його були такі розстроєні, що кожен гуркіт грому викликав у нього тремтіння. Ще дужче відчував це тепер, коли оба вони мовчали. Сидір відвернув очі від вікна, заворушився на кріслі і глянув на друга. Відчув, що він насторожений. Поволі, не поспішаючи, почав говорити.
– Тебе непокоїть буря, бо ти не розумієш її, ти не зжився з нею! Я за тих шість років, що живу тут сам серед лісів, звик до неї, розумію кожний подув вихору, кожен гуркіт грому… Я люблю її… Здається, що враз із бурею, коли вона розсівається у просторі, розсівається і душа. Ти ж не можеш її розуміти, бо живеш у місті. От коли б тепер не ця буря, то я ніколи не розповів би тобі моєї історії з рудим котом. Щойно тепер можу тобі це розказати.
– Історія з рудим котом? – живо спитав Мирон. – Ти маєш кота? Я не бачив його в тебе.
– Ні, він тільки приходить до мене. Склалось якось так, що моє життя, – почав поволі Сидір, – було досить химерне й різноманітне. Знаєш добре, що змалечку я пробивався сам крізь усі перешкоди. По смерті батька мама залишилася без сотика, без куска хліба, без даху над головою. Я ходив тоді до п'ятої гімназійної. Увесь рік замучував себе лєкціями, щоб тільки утриматись у гімназії. Прийшли вакації… Вакації – це найкращий, але найкоротший час для кожного учня. Як кожного року, так і цього поїхав я до мами на село. Мама моя жила при батьковій рідні. Тих два місяці відпочинку з мамою, котра була для мене всім, – це було справді щось найкраще у моєму житті. І саме на цих вакаціях я вперше зустрівся з тим котом.
Мирон нетерпляче заворушився на кріслі. Спокійний голос Сидора дратував його.
– Як звичайно буває в селі, де є річка, купаються хлопці. У Зернівці була теж річка. Щодня ходив я туди з сільськими однолітками купатися. Це було – точнісінько тямлю – сьомого липня на Івана Купала. Всі ми вже купалися… Я відплив поодалік від хлопців… І тоді я вперше побачив його… Стояв на березі і…
Ясно-зелене світло залило ліс, пекельний гуркіт заглушив Сидорові слова. Грім ударив у височенного дуба. Дерево з гуркотом звалилось долів. Десь далеко між деревами лунав ще приглушений відгомін.
Мирон увесь здригнувся. Сидір спокійно, начеб нічого не трапилось, говорив далі:
– Стояв на березі і дивився мені просто у вічі… Виразнісінько бачив я його зелені очі, що яскраво відбивались від рудої шерсти. Такого кота не бачив я ще ніколи. Зацікавило мене, звідкіля він узявся тут, далеко від села і хатів, серед чистого поля? Я почав плисти в його напрямку. Ні на хвилину не спускав його із очей, щоб побачити, куди він утікатиме. Але він стояв спокійнісінько і дивився мені у вічі… Я почав плисти швидше. І тоді сталося найдивніше… Рудий кіт засміявся… Кіт… Розумієш… Так, як злобна людина…
Мирон усміхнувся.
– Я плив далі, щоб його дістати. Аж раптом в голові моїй запаморочилося, усе зникло, згоріло і настала темрява… Я отямився щойно по годині. Мене обступили хлопці – бліді, перелякані, а я лежав на землі. Вони сказали мені, що я вже був на тому світі, і вони вже понад годину рятують мене. "Де він? Де той кіт?" – спитав я схвильовано. Здивовані обличчя хлопців переконали мене, що вони нічого не знають про кота. А коли вони стали мене заспокоювати, я зрозумів, що вони думають, ніби в мене гарячка. Ні словом більше не розпитував я їх про кота.
Мирон іронічно підсміхнувся. Уся та історія мало скидалася йому на правдиву пригоду. Стрічався нераз із такими випадками, що потопелець в останню мить міг бачити якогось чоловіка чи жінку з несамовитим виглядом, але ж це все була тільки передсмертна імаґінація, під впливом жаху перед смертю. Не хотів казати цього Сидорові, бо мав підозру, що й так не переконає.
– Завжди, коли зо мною мало трапитись якесь нещастя, з'являвся цей кіт. Приносив з собою нещастя і щойно після події відходив спокійно із глумом у зелених очах. Не буду розказувати тобі, як то він уже сім разів приходив до мене і завсіди приносив якесь лихо. Оповім тобі про останню його "гостину" у мене.
За вікнами вщухала буря. Дощ іще лив, далеко за лісами перекочувалась хуртовина і били глухо громи. Мирон спокійно дивився на Сидора. Викривлені уста помітно затиснулись і надавали йому рішучого вигляду…
– Ти питав мене, чи я одружився? Так. Зараз після приїзду з закордону, я дістав місце в лісах біля Вільна… Поробив широкі знайомости серед земляків у місті. Там пізнав я в домі одного лікаря мою майбутню дружину. Два роки стрічались ми, ходили разом. Скажу тобі правду, раніше женитись я ніколи не мав охоти. Бачив скрізь облуду і не хотів дати себе обдурити. Але Марушка була зовсім иньша… зовсім не та, що иньші жінки, і я покохав її. Не знаю, чи міг би хто сильніше кохати. Вона кохала мене теж… Між нами не було ніяких таємниць, тільки правда… Ми одружилися… Два роки перевіряв я себе та її, чи зможемо жити вкупі, не так, як ті всі иньші "добрі" подружжя, але по правді. Ішли літа, що здавались нам днями… У четвертому році нашого життя прийняли власники лісів на практику молодого лісника. Поміж мною і ним зав'язалась дружба. І тоді сталося те, у що я не вірив ніколи… Прийшла несподівано брехня. Чи зрозумієш ти, що діялося тоді зі мною?! Вся віра, яку я мав для Марушки, присла… Стовклася так, як флакон або дорогоцінна статуетка… Ні, ні… Це ще гірше… Відламки потовченої віри застрягли мені в душу, як скалки. Не знаю, що могло потягти[58] її в тому другому. Фізична краса? Ні. Бо в ньому її не було… Душа? Теж ні. Марушку чейже не могла потягти душа звичайніського чоловіка, що жив мрією про кар'єру, про насущний хліб… Я бачив усе… І коли я сказав їй, що вона має передо мною таємницю, вона заплакала… Та плач її був для мене тільки наявним доказом, що вона ошукала мене. Я вже не кохав її. Я навіть знав, куди вони ходять і не хотів їм перепиняти.
…Того вечора я сидів сам у кімнаті. Вона, як звичайно, пішла до нього. За той вечір продумав я все. Жити вкупі нам було годі. І я постановив рішуче сказати їй це. Минали довгі години. Була пізня ніч. Я спокійно ходив по кімнаті. І враз мої очі спинилися на великому дзеркалі в другому кінці кімнати. Я підійшов до нього… У золочених рамах, воно надавало кімнаті більше краси та тепла. Це було Марушчине дзеркало. Якусь хвилину я дивився в нього… Мушу сказати, що я працював тоді надто завзято і кілька невиспаних ночей виснажило мене вкрай. Я майже не пізнавав себе… І тоді… Чи ти чуєш? Тоді я побачив за мною його… рудого кота… Він по багатьох роках знайшов мене знову… Стояв спокійнісінько за мною і сміявся… Сміявся, аж білі зуби вишкірив. Я вихопив бравнінґа і стрілив до нього… Бо ж він так сміявся, як тоді, коли я потопав… сміявся, як і щоразу, коли з'являвся мені…
Від дзенькоту товченою дзеркала я схаменувся і зрозумів, що стріляв у дзеркало… Потовчене, з тонкими куснями скла, що висіли довкола рами, виглядало воно несамовито. І я не міг стримати себе… Щоб не бачити цих розбитих куснів, я стріляв далі в них, доки не вистріляв усі набої… Щойно тоді стало легше… Була глибока ніч, і прийшла Марушка. Схвильована вбігла до моєї кімнати. Я не підводився з крісла… Лямпа горіла блідо, і було тихо… Побачила потовчене дзеркало і з жахом завернула до дверей. Вона перелякалась мене. Я спинив її, боязко присіла на кріслі… І тоді я сказав їй, що між нами все скінчене, що вона вільна. Вона плакала, та це була тільки комедія. Тієї ночі я, не повідомляючи власників, виїхав геть. Що сталося з нею, не знаю…
Сидір замовк. Дощ ущух. Небо випогодилося. За лісом сідало сонце, золотячи стовбури дерев… Було тихо і спокійно.
– І від цього часу, що став для мене смертю душі, той кіт мене більше не провідував… А може, я тоді його вбив?… – з важкого голосу Сидора відчувалося, як нелегко оповідати йому свою таємницю.