І
Андрій Чубатий належав до старої козацької шляхти. Прапрадід Андрія – Кузьма Чубатий був гордістю Запоріжжя, і його кучерявий чуб, від якого й прізвище своє дістав, та молодеча постава викликали захоплення та блиск карих оченят в багатьох тогочасних красунь.
Дарма, що прадід мав гарного чуба – його праправнук світив лисиною, як місяць в погідну маєву ніч.
Ми з Андрієм були приятелі ще з гімназійних часів. Випадково, після десятирічної розлуки, зустрілися ми в Дубні, на Волині, в одній корчмі в день "Зимного Миколи". Андрій вже був одружений. Весела щебетуха – чорноока Катруся, яка колись і для мене не була байдужою, обдарувала Андрія двома синами-близнюками. Під ту пору Андрій вчителював в селі Козлятині ва Дубенщині.
Андрій так благально просив мене приїхати до нього на Різдвяні Свята і то конче на Вілію, що годі було відмовитися. Я дав слово і… гірко відпокутував за його додержання.
В день Вілії вже о годині шостій рано я почав збиратись у дорогу. День випав невезучий. Перш за все я одягнув сорочку на виворіт – це вже був недобрий знак. Далі, стінний годинник, який ішов уже чотири роки без перерви, раптом зупинився, хоч і був заведений ще з вечора. Краватки я шукав добрих півгодини по всіх шафах та валізках в той час, як вона спокійнесенько висіла на поруччі крісла під смокінґом.
Наслідок був той, що я спізнився до поїзду на сім хвилин і мусів ждати на черговий аж цілих чотири години. Щойно о годині другій пополудні я приїхав до Озерян, звідки треба було їхати кіньми ще вісімнадцять кілометрів. Візника я не скоро знайшов. До кого не звернувсь – кожний здивовано погляне на мене і рішуче відмовить.
– Та хто вам, паночку, поїде сьогодні до Козлятина, – сказала мені одна бабуся, – хіба ви не знаєте, що сьогодні не можна їхати через Очерет?
– Чому? – здивувався я.
– Бо на Вілію там лякає і кожний блудить.
– Я нічого не боюся, – відповідаю з усмішкою.
– Коли не боїтеся, то попробуйте щастя в старого Ониська, бо, крім нього, ніхто більше на це не відважиться, – порадила мені бабуся, похитуючи сумнівно головою, і показала на Ониськову хату, що стояла осторонь на краю Озерян.
Присадкуватий кремезний дідуган Онисько погодився неохоче відвезти мене до Козлятина і то за добру плату.
– Щось небезпечно сьогодні їхати, бо мій бичок тримає хвоста на спині та й свиня ввесь час неспокійно хрюкає, – пояснює мені Онисько, уникаючи, очевидно, сказати причину своєї неохоти. – Буде метелиця, і ми обов'язково заблудимо. А чи не краще відложити це до завтрього?
– Ні! Ні в якому разі! – заперечив я рішуче. – Я мушу сьогодні, власне, бути там, бо на мене ждуть. Тим більше, що я дав слово!
– Воля ваша, – зітхнув Онисько. – Заждіть в хаті, доки я приготую санки та погодую коні.
Стара Онищиха, досить привітна жінка, запропонувала мені місце біля печі. В хаті вже було прибрано і стіл накрито чистою скатертею. Відчувалося, що робота була закінчена і старі спокійно коротали час до вечері.
– Ви десь, видно, не з наших сторін, – так почала розмову Онищиха, – коли хочете конче сьогодні їхати до Козлятина.
Я підтвердив.
– Ой, паночку, не їдьте сьогодні, бо будете блукати і страху наберетесь. Щороку в цей день, як смеркне, починає лякати біля Очерету. Почнете блудити, та ще й, крий Боже, у ставок ускочите!
– А як давно вже там лякає? – питаюсь.
– О, вже яких двадцять років! Це від того часу, як старий мельник Влас повісився, саме на Вілію. І треба ж було йому вибрати таке місце, щоб людям спокою не дати: на березі, поміж трьома соснами, там таки в своєму Очереті зараз же біля тракту! А ви мусите тудою їхати, бо іншої дороги немає.
Я насторожився. Вже не один випадок я мав у своєму житті, особливо зі страхами. Чому ж не прослідити і цей, коли трапляється така нагода? Я попросив Онищиху розказати докладніше про ці страхи в Очереті.
Як виявилося, Онищиха була здібна оповідачка, бо частенько вживала гарних зворотів з волинського лексикону, де дотеп та гумор йдуть у парі з глибокою народною мудрістю, що ще більше заохочувало до уважного слухання. Оповідала, як кажуть, до ладу і до складу.
Це була цікава і разом з тим сумна історія.
II
Вже досить літнім парубком заблукав Влас до Козлятина і тут попросився в найми до одного багатиря – вдівця Івана Безручка. Безручко мав сина Петра та доньку Тетяну. Працю господині виконувала далека родичка Івана – Приська. Злі люди говорили, що то була не родичка, а звичайна коханка.
Ніхто не знав, звідкіля походив Влас, а що парубок був пристійний, чесний, роботящий і зо всіма привітливий, то скоро ввійшов у ласку не тільки свого господаря, але й цілої громади, і ніхто вже не допитувався про його минуле. Влас був майстер на всі руки: і до коси, і до сокири, і до молотка, і до колеса. Все знав і все вмів.
Згодом Влас з Тетяною покохалися. Старий Іван дав свою згоду і на прохання Власа взяв для нього в оренду громадський ставок, що звався Очеретом, та допоміг йому грішми поставити водяний млин. Очерет знаходився в двох кілометрах від Козлятина поруч з державним лісом.
Від того часу зажив Влас з Тетяною в Очереті відлюдно, рідко коли показуючись на селі. Зате, починаючи від ранньої весни та кінчаючи глибокою осінню, Влас щонеділі, в супроводі Тетяни, ходив до лісу і все збирав ріжні рослини, квіти, ягоди, гриби тощо. Часом зимою здирав мох з дерев та засохлий сік-живицю. В вільні хвилини шпортався вдома біля лісової здобичі: сортував, сушив, молов, робив якісь "контракти" (очевидно, екстракти). Частину продавав до аптек. Кажуть люди, що Влас мав велику знахорську книгу, в якій були намальовані всі лісові рослини, але ніхто цієї книги не бачив.
Чотири роки Тетяна не мала дітей і щойно на п'ятий рік вродила доньку Галину, однак сама від породу вмерла. Сильно затужив Влас і все своє кохання переніс на Галину. Щоб ви тільки побачили, як ходив коло неї: і мамку наняв, щоб годувала, і бавив її, і хухав, і дмухав… Іноді мати не потрапить так пестити свою дитину, як це робив Влас.
Одного разу знайомий господар з Козлятина привіз до Власа жито змолоти. Несподівано захворів в нього кінь – поклався на землю й не міг більше піднятися. Кликнув господар Власа, щоб допоміг йому коня підвести. Обмацав Влас коня на всі боки, розпитав дещо господаря та й приніс із своєї комірчини якогось настою з зілля коневі напитись та масти живота натерти. За пів години кінь підвівся сам і вже більше не хворів. Відразу рознеслася по селі, а згодом і по цілій околиці чутка, що Влас худобу лікує. Почали приходити до Власа люди за порадою, почали приводити худобу всяку і згодом й самі почали лікуватися в нього.
Влас не відмовляв нікому. Скупчено, уважно вислухував людські жалі, пробував місця, де болить, міряв гарячку, дещо розпитував та йшов до своєї комірчини, куди нікого не впускав, і приносив звідтам відповідні ліки. Бувало, правда, рідко, що Власові ліки не помогали, однак не було випадків, щоб хтось від них помер.
А то знов було таке диво. Був один дідич, що мав у своєму фільварку багато щурів, переважно в стайні, і то так багато, що виїдали ввесь овес коням, а як котрий кінь хотів відігнатись, то кусали його за це неймовірно. І яких тільки засобів дідич не вживав – нічого не помагало. Селяни порадили звернутися до Власа. І що б ви не думали? Обійшов Влас всі щурячі місця, в деякі кори чогось понасипав, щось пошептав, звернувшись до сходу сонця, сплюнув на всі чотири сторони, тричі перехрестився та й каже: "Не журіться, ланочку, щурів більше не буде". І дійсно, через ніч всі щурі зникли мов замело. Пастухи присягалися, що бачили на власні очі, як щурі помандрували вночі з фільварку до сусіднього лісу. Навіть казали, що найбільший щур ішов попереду та показував усім дорогу, а ззаду кількох великих підштовхувало слабших, щоб скорше йшли.
А короста на конях? Від його ліків зникала на четвертий день! Він навіть сухоти лікував, якщо не були задавнені.
Ви думаєте напевно, що Влас брав гроші за своє лікування? Ні-і-і, борони Боже! Та де ж би він там за це брав! "Це Божа рослина, то й заплата належиться Богові", казав Влас і велів віддавати гроші на церкву. Грошей йому не бракувало: був такий великий завіз, що мусів ще два жорна поставити і вже молов на чотири. Це була свята людина, Царство йому Небесне! (Онищиха при цих словах встала й побожно тричі перехрестилася.)
А Галина тимчасом виросла, вилюдніла і стала першою красунею на цілу околицю. Вся в батька вдалася: і з лиця, і з постави, і з характеру. Її мамка була жінка спокійна, побожна, несварлива і добра господиня, тільки щось на неї навинуло: стала скупа і то чим далі, то все скупіша. Цю свою ваду, не дивлячись на дбайливу опіку Власа, встигла таки частинно прищепити Галині, бо коли приходили люди до Власа по ліки, Галина почала за намовою мамки брати від них гроші і складати собі на посаг. Люди давали з великою охотою, мовляв, без грошей ліки нічого не поможуть. Це все робилося потайки від Власа. Отож то від цього все й почалося, бо Бог з неба все бачить! (Онищиха побожно підвела очі на образи, що так рясно висіли на покуті.)
В тому часі переїхав до Козлятина на парохію новий дяк, "Госми", як його всі прозивали. Це був маленький сухенький дідок з рідкою борідкою і великим червоним носом, на котрому сиділа ґуля завбільшки горіха. Дяк був вдовець і мав двох синів: старшого Данила – п'яницю та розбишаку, і меншого Дмитра – спокійного, чемного і гарного хлопця.
З Галиною Дмитро познайомився у Власовому млині, куди часто приносив жито молоти. Дяк своїх коней не мав, бо майже всі гроші пускав на чарчину та чортове зілля (тютюн), і бідний Дмитро мусів носити жито в таку далечінь на своїх плечах.
Молоді заприязнилися. Тепла приязнь згодом непомітно перейшла в палке кохання.
Дмитро подобався старому Власові. Не раз старий мріяв про подібного зятя, тому й ставився до нього дуже добре, і завжди старався змолоти йому жито в першу чергу, з чого, очевидно, Дмитро не дуже був вдоволений, бо це тільки скорочувало йому час перебування в млині поблизу Галини. До речі, Галина часто допомагала батькові в млині, особливо коли приходив Дмитро, хоч Влас її до цього й не змушував.
Хоч Влас і був прихильний до Дмитра і, може, навіть потайки мріяв мати його за зятя, та, одначе, ніяк не міг змінити свого ставлення до дяка: він його не любив за пристрасть до горілки, як, зрештою, не любили дяка й Козлятинці, але це вже з другої причини: за його службу в церкві.
Діло було таке.