І
На скалистім березі ріки Буг стояв у ХVІІІ сторіччі великий замок, обведений мурованою стіною. Над великою залізною брамою маячіли великі оборонні башти, кругом був глибокий рів, наповнений водою. До брами вів міст, котрий на ніч розводився і половина його ховалась під браму. Мури поросли мохом, великанські дерева окружали замок.
Немало видів старий замок за час свого існування, не одну тайну схоронив у собі. Сумом віяло від замку, а особливо в непогоду, коли панує хуртовина, як скриплять дерева, як почне заводити вітер.
Замок на ту пору, про яку йдеться в оповіданні, належав баронові Артурові Розену, котрий жив самітно, незважаючи на те, що минало йому сорок літ, не женився. Уся услуга замку складалась із старого камердинера Лєопольда, кухарки, а разом і покоївки, п'ятдесятилітньої Марії і фірмана Андрія.
Барон Розен займав лише чотири кімнати в першім поверсі і три в другім. Решта кімнат, близько тридцяти, були багато умебльовані, але ніхто туди не заходив, бо Розен вів замкнене життя, гостей у себе не приймав і сам ні до кого не учащав. Слуги, як і сам господар, були мовчазні, сновигали по коритарях і кімнатах, наче привиди.
В теперішні часи такий замок і його обивателі з певністю стягнули б на себе увагу поліції, але в ті часи нікому не було до того діла.
Час від часу можна було помітити, як пізним вечором на замкове подвір'я в'їжджав закритий будою віз, ставав біля ґанку, злізав високий рудий жид, йшов досередини, а за кілька хвилин виходив з Лєопольдом, Андрієм і Марією і щось замотане в килимок здіймали з воза і вносили до середини, а за якої пів години жид виїжджав з замку.
З яким саме товаром приїжджав жид і лишав його в замку, довідаємось пізніше.
Сам замок і його мешканці були зв'язані з якоюсь глибокою тайною, котру вони старанно оберігали. Тайна та була страшна і відкриття її було ділом нелегким.
II
В Фінляндії, біля міста Гельсінґфорсу, в замку, проживала стара баронеса Анна Розен зі своїм внуком Ґуставом. Стара баронеса любила товариство, для того в замку щодня бували гості. Коли Ґуставові минуло двадцять п'ять літ, баронеса Розен сказала йому одного дня:
– Настав час, коли я маю доручити тобі ключ до відкриття родинної тайни, отже, слухай уважно. Твій батько, а мій син Альфред Розен і мама Герміна померли в молодих літах при загадкових обставинах. Жили вони в замку в Україні над рікою Бугом. Я не любила того замку, він наводив на мене тугу і страх, а тому дуже коротко там перебувала і оселилась на стало тут в моїм улюбленім замку. Одного дня приїхав до мене доктор Карл Берґер з тобою, Ґуставе, тобі було тоді всього п'ять літ, і доручив лист твого покійного батька Альфреда, в котрім він писав, що умирає і просив прийняти тебе на виховання. Також повідомляв, що його жінка, а твоя мама Герміна також в тих днях померла. Далі просив, щоби про те усе оповісти тобі, коли будеш мати 25 літ. Що ти маєш поїхати на Україну, до замку баронів Розен і на третім поверсі віднайти в золотій кімнаті тайні дверцята в стіні, і там відкриється тобі велика тайна. Рівно ж там знайдеш лист і певні розпорядження батька, та щоби ти був дуже обережний з братом батька, а моїм сином, та твоїм дядьком Артуром Розеном, котрий мешкає в замку. Ось срібний ключ від потайних дверей в стіні. Тепер від себе мушу тобі сказати, що серце моє відчуває, що Артур є замішаний в справі наглої смерти твого батька і матері. З тої пори він не приїжджав до мене і на мої листи не відповідав, взагалі це людина злої волі і, як мені відомо, досі не женився, а живе одинцем, уникаючи людей. Отож ти повинен бути дуже обережний з ним і нічим не виявити йому своїх замірів. Рівно ж ні про що не звертайся з запитами до його служби. Пам'ятай, що той замок страшний, в нім царює нечистий, бажаючий людської крови. Я ні за що в світі не пустила б тебе, але проти передсмертної волі твого батька не можу йти. Виконай заповіт батька і якнайскорше покидай замок. Рік перед смертю твій батько зрікся своїх прав до нього в користь Артура, а я тобі записала оцей замок з усіми землями. Тепер ще одно: ось маєш ключ, котрим зможеш відчинити кожні внутрішні двері в замку, він тобі може стати у великій пригоді. Про існування того ключа ніхто не знає. Самого тебе я не пущу, з тобою поїде льокай Волтер Штойк, котрий любить тебе і не завагається голови за тебе положити. Крім того, він є мудрий і сильний.
Ґустав Розен з великою увагою слухав слів баронеси Розен, задавав їй ріжні питання, розпитував про Артура Розена і розподіл кімнат в замку, бо сам мало що пригадував собі.
За пару днів барон Ґустав Розен виїхав на Україну в товаристві Волтера Штойка. Оба були добре озброєні і споряджені в маленькі потайні ліхтарні.
III
Цілу дорогу Ґустав і Волтер снували пляни, як мають діяти для осягнення своєї мети. Коли були вже близько замку, рішили задержатись, щоби раніше приглянутись, що там діється, а для того завернули в коршму, яка стояла в лісі, на нічліг.
В коршмі не було нікого, лишень коршмар, рудий жид, дрімав на лавці. Побачивши гостей, жид пильно приглянувся до них і з питомою жидам цікавістю почав розпитувати, куди їдуть, чого і звідки. Подорожні відповіли, що вони купці і їдуть на Волинь.
Повечерявши, подорожні лягли спати. Ґустав, будучи стомленим, зараз заснув, а обережний Волтер не спав; йому видався підозрілим коршмар, а для того рішив бути напоготові.
Проминуло дві-три години, і він почув стукіт надворі. Хтось під'їхав возом до воріт, ще за кілька хвилин дався чути стук у вікно. Коршмар зараз встав і відчинив двері. До сусідньої кімнати увійшло двох людей і почали з коршмарем розмову по-жидівськи. Волтер пильно прислухувався, а знаючи німецьку мову, розбирав, про що велась розмова.
– Що, привіз? – запитав коршмар.
– Привіз, – відповів один з жидів, – молода і гарна. Ти добре заробиш.
– Але ти, Гершку, маєш накинути нам поверх умови, – говорив другий жид.
– Ну, ну! – озвався Гершко, – як добрий товар, то накину. Ви знаєте, що я ніколи вас не скривдив. А з яких вона, з гоїв чи з панів?
– З панів, дуже гарна, – відповів перший жид.
– Добре, я зараз запряжу коні і відвезу її, – сказав Гершко.
Взяв ліхтарню, і всі три вийшли з коршми. Волтерові стало ясним, що жиди доставляють Гершкові дівчат, а він продає їх, але кому? Може, до замку, виринула думка. Треба дослідити; замок недалеко.
Волтер тихенько встав, відчинив вікно і опинився на подвір'ї, де, сховавшись в бур'яні, наглядав, що роблять жиди.
Гершко оглядів "товар", одобрив його, вирахував гроші, запряг коні до свого воза, на котрий положили "товар", і виїхав з подвір'я в напрямку замку, а жиди рівно ж від'їхали в протилежну сторону.
Волтер в певній віддалі пішов за возом. Дійсно Гершко віз "товар" до замку. Він став біля брами, потягнув за дріт, і за кілька хвилин відчинилось віконце; по короткій розмові скрипнула брама і Гершко в'їхав на подвір'я. Чув Волтер, як відчинились двері до замку, як зняли з воза "товар" і занесли до середини, а за півгодини Гершко виїхав, брама, замкнулась і запанувала тиша.
Волтер вернув до коршми не помічений Гершком і рано оповів про все Ґуставові.
– Нещаслива жертва, – сказав Ґустав, – нашим обов'язком є звільнити її.
Поснідавши і розплатившись з Гершком, виїхали з коршми. Скоро побачили замок – непривітний, сумний.
– Мусимо діяти швидко, – сказав Ґустав до Волтера.
– Так, цеї ночі ви маєте дістатися до тайного сховку, там з певністю найдете необхідні вказівки.
IV
Коли під'їхали до брами, Волтер потягнув за дріт і за кілька хвилин відчинилось віконце в башті, в котре виглянув Лєопольд і, підозріло оглянувши гостей, запитав, чого треба.
– Прошу повідомити барона, що барон Ґустав Розен хоче видіти його.
Лєопольд увесь затремтів, закрив віконце і поспішив до замку. За кілька хвилин брама відчинилась, і непрошені гості в'їхали в замкове подвір'я. Ґустав попрямував до замку, а Волтер лишився біля коней. В дверях стрінув Ґустава Артур Розен і з вимушеною усмішкою запитав:
– Невже це я бачу мого братанича Ґустава Розена?
– Так, – відповів Ґустав, – це я, приїхав відвідати вас і подивитись на замок, в котрім родився. Думаю, що не відмовите в гостинності мені і моєму слузі.
– Дуже рад бачити тебе, – відповів Артур і по привитанню, котре було досить холодне, повів Ґустава досередини.
Мимохіть затремтів Ґустав, коли переступав поріг замку, в котрім скривалась тайна його батька.
Артур ввів Ґустава до витальні, котра була гарно та багато прибрана, лише з усіх кутиків віяло сумом.
– Ви не жонаті? – запитав Ґустав.
– Ні, не жонатий, – відповів Артур. – А ти ще парубок?
– Так, і я ще не жонатий.
На дальші питання Ґустава Артур відповідав уривчасто і з видимою неохотою. Видно було, що гість є для нього цілком небажаний.
По обіді Ґустав попросив дозволу оглянути замок. Артур зморщив брови, але повів Ґустава по кімнатах на першім поверсі. На другім поминув дві кімнати, що зараз помітив Ґустав, і пішли на третий поверх. Коли увійшли в кімнату, стеля котрої і ґзимси були золочені, серце Ґустава забилось сильнійше, а очи шукали в стіні потайних дверей. Бачив Ґустав, що його несимпатичний дядечко не все показує йому, але був і з цего задоволений, та старався запам'ятати усі ходи.
Кімната на нічліг була призначена на першім поверсі, а це не входило в пляни Ґустава. Волтера хотіли помістити в офіцині, але Ґустав настояв, щоби йому було дозволено спати в сусідній кімнаті. Коли пішли на спочинок, Ґустав умовився з Волтером, що останній лишиться удолині на сторожі, а він, Ґустав, піде сам на верх, а в разі якої небезпеки Волтер має спішити на поміч.
Проминуло зо дві години, і Ґустав тихцем вийшов з кімнати і почав підійматися на другий поверх. Там в одній з поминених кімнат спить Артур. Коби дістатися на третий поверх, а там вже безпечно.
Крок за кроком посувався Ґустав коритарем і сходами, наслухуючи, і, коли вийшов на третий поверх, зітхнув свобіднійше. Проміння місяця слабо освітлювало кімнати.
Ще кілька хвилин, і Ґустав увійшов до золотої салі і почав шукати ґзимса, під котрим мав бути отвір для ключа. Нарешті знайшов його, потиснув, і ґзимс подався вбік. Дріжачою рукою вийняв з кишені ключ, відчинив невеликі дверцята і вступив у маленьку кімнату, зачинивши за собою дверцята.