Сьогодні я чітко визначився — буду військовим. Я переконаний, для того, щоб на планеті був мир, треба міцно тримати в руках зброю. Наш світ жорстокий і брудний, і для мене зовсім не є великим задоволенням відчувати себе частиною нашої броньованої, замаскованої, на гусеничному ходу державної потвори, начиненої бінарними та нейтронними зарядами. Але кожен народився для того, щоб жити, і боротися за життя, і перемагати. Я маю свою мету. І я йду. Не до смерті, хоча й знаю, що я не вічний і віх мій короткий. Я йду не в безсмертя. Чудес не буває. Я намагаюсь безстрашно і чесно просто йти по палаючій линві життя.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Вечори він любив з дитинства. Це почуття передалося генералові від батька. Ось вже скоро вісім років, як старий Петер Девіс пішов назавжди з цього прекрасного світу. Але до сина, до генерала Девіса, батько часто приходив у снах. Вони, як і колись давно-давно, виходять у безкрайній степ і безконечно довго йдуть у променях рожевого призахідного сонця. Батьківську ферму знали багато хто, як і багато хто хотів би бачити своєю власністю. Мальовнича степова місцинка. Батько приходив до сина у снах, клав йому руку на плече і, вдивляючись у червону кулю призахідного сонця, як і колись за життя, часто повторював: "Ще один день проминув, мій синку. Кожен наш день — це маленька подоба цілого життя від народження до смерті, як від світанку до темені ночі. Я кожного вечора, сину, запитую себе — як я прожив свій день? Я живу чесно. Повір мені, сину. І знай, що жити чесно дуже нелегко. Але для мене ще важче відчуватися якимось коров’ячим млинцем, якому ні перед ким не соромно, і який ні за що не відповідає. Я живу чесно, сину…"
Батька радувало свого часу, що син став військовим, але водночас і лякало. Старий Петер Девіс обожнював дисципліну і ненавидів будь-яке знущання та насильство. Одного разу він сказав: "Мені легше відразу убити, аніж когось образити чи принизити". Можливість військової синової кар’єри батько сприйняв по-філософськи: "Армія — це суцільне насильство, але й дисципліна. В армії, мені видається, легше прожити чесно. Дивися сам, сину. Тобі жити. А я не заперечую".
Вечір. Червоне сонячне коло опустилося за небокрай, криваво лямуючи опецькуваті важкі хмари. Довкола — пустельний краєвид з сірими приземкуватими куполами, що випиналися з-під землі шапинками велетенських грибів. Підземна база військових космічних досліджень — його робота і його батьківщина, його любов і його ненависть. Маленький шматочок сучасного світу, котрий пнеться зазирнути в майбутнє примруженим оком перископа.
Раз у раз із роззявленої темної пащеки підземного аеродрому вихоплювалась крилата вогненна птаха і з хрипким надривним посвистом швидко набирала висоту, зникала у вечоровому присмерку, а невдовзі поверталася, немов відштовхнувшись десь у глибинах неба від невидимого батута, з надсадним клекотом ховалася під землею.
Вдень і вночі над базою постійно висіли чотири вертольоти, виповнюючи рокотанн’ям доколишню пустелю. Невгамовне торохтіння вертольотів на когось незвиклого діяло б украй гнітюче. Але чужих на території бази ніколи не бувало. Генерал же до того всього звик.
Констанцій Девіс повільно йшов вузькою бетонованою доріжкою від одного бункера до іншого, немов від одного, присипаного піском, куща перекотиполя до другого. Йшов стомлено, закінчуючи свій традиційний вечірній моціон. Вже не молодий, щоб не казати — старий. Але ще міцний, худорлявий, підтягнутий, глибокі зморшки на обличчі, погляд вольовий і трохи цинічний. Криваві відблиски призахідного сонця.
"Тільки сувора дисципліна і відданість своєму командуванню роблять із людини справжнього солдата, а Із солдата — людину. Іншого не дано. І в цьому солдатське щастя. Навіть для генерала", — вчувався йому власний старечий голос і власний старечий сміх десь іздалеку.
За кілька метрів від масивних дверей одного з бункерів генерал Девіс зупинився, глянув на годинник і замислився, щось подумки рахуючи. Потім швидко, рішуче попростував до бункера, набрав код, і двері прочинилися. З десяток високих східців вели під землю до невеличкого ошатного холу, який геть не нагадував військове приміщення — килими на підлозі, у вазонах попід стінами росли квіти, переважно троянди, червоніли під холодним штучним освітленням. Вікон, ясна річ, не було. На стінах — картини не дуже великого формату. Притишена бравурна маршева музика лунала з бетонного піднебесся. Декілька м’яких глибоких зеленкавих крісел нудьгували обабіч волохатої доріжки, яка вела до ще одних дверей, за котрими — довгий і похилий углиб коридор, жовтаво освітлений, на стінах — теж картини: графіка, портрети видатних полководців, сцени баталій, колишніх та сучасних, космічних.
Генерал пройшов до кінця коридора, і перед ним прочинилися ще одні масивні двері.
Кабінет полковника Фореста на перший погляд був схожий на найсучаснішу лабораторію — мережива дротів і багатоповерхові стелажі приладів. Полковник сидів за своїм столом, обернувшись до одного з невеликих екранів позад себе, стежив за зеленкавим зайчиком, котрий мережив свої складні письмена.
Генерал зайшов до кабінету і, стримуючи хвилювання, голосно мовив.
— Треба усіх підняти на ноги, Фред.
Полковник не обернувся, але застиг, мов закам’янів. Втупившись в екран, він чекав, що ж буде сказано далі.
— Щойно зі мною хтось зв’язався по телефону і запитав, чи полковник Форест уже отримав лист від Сіріуса? Дуже дивний дзвінок, Фред. Тобі не видається? — в’їдлива іронія, тамований гнів у голосі. — Під загрозою програма "Зевс".
Лисий, із широкою чорною бородою полковник Форест повільно обернувся й глянув на генерала пильно, навіть вивчаюче.
— Я не отримував ніякого листа від шановного… як ви сказали, Сіріуса. З ваших слів я ще нічого не можу збагнути, пане генерал.
В цей час на пульті перед полковником ожив записуючий пристрій, заторохтіла машинка.
"ПОПЕРЕДЖУЄМО. ПРОГРАМА "ЗЕВС" НЕ БУДЕ ВИКОНАНА ЗА БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИН. МОЖЛИВІ ЖЕРТВИ. СІРІУС".
Полковник мовчки, незворушно читав. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Видрукуваний текст врешті впав на його стіл.
— То, кажете, хтось вам зателефонував, пане генерал? — тихо запитав Форест.
— Так. І я насамперед хотів би тебе запитати, Фред, відколи це зв’язатися зі мною стало легше, ніж із провінційним сортиром? Як це все розуміти? Гадаю, це не твої жарти, Фред?
— Я ніколи не мав слави жартівника, — похмуро буркнув полковник і простягнув генералові щойно видрукуваний текст.
— Погляньте… Ось про цей лист ви мене запитуєте. Але я ще нічого не можу сказати…
Генерал Девіс уважно роздивлявся аркуш цупкого паперу:
— Лист надійшов по двісті десятому каналу. Чи не такі" Чому ти мовчиш, Фред?! — гнівно крикнув.
— Я доповім свої міркування з цього приводу через півгодини. Добре?
— Треба всіх підняти на ноги. Ми ще маємо час… До речі, не забувай, Фред, що саме в твоїх руках безпека нашої бази і безпека виконання програми "Зевс"! Ти мене зрозумів, Фред?
Полковник дивився на генерала похмуро й тупо, майже бездумно.
— Ви мене зрозуміли, полковнику?!
Форест нарешті спромігся видобути з себе подобу кволої усмішки, якоїсь потойбічної і відстороненої:
— Я вас зрозумів, пане генерале.
— Як бачиш, Фред, я прийшов особисто, аби не користуватися нашим зв’язком, на який, виявляється, просто гріх покладатися. — Девіс кинув на стіл полковникові лист Сіріуса.
Якусь мить вони мовчали, напружено дивлячись просто в очі один одному. Нарешті генерал повільно повернувся і вийшов з кабінету. Притишено лунали його кроки, було чути, як він зупинився біля пневмокапсули, як розчинилися і зачинилися її стулки. Запанувала глибока тиша.
Раптом полковник ніби ожив. З його обличчя зникла маска відчуження. Він швидко і тихо, мов кішка, підійшов до одного з пультів, натиснув потрібну клавішу.
— Сьомий?!
— Сьомий слухає..
— Щойно я отримав повідомлення за підписом Сіріус по двісті десятому каналу. Терміново треба простежити проходження цього сигналу. А також — негайно представити мені записи усіх сьогоднішніх телефонних розмов генерала Девіса.
— Зрозуміло, — хриплий металевий голос.
Полковник Форест закурив. Він досить довго сидів у задумі, згодом набрав номер генерала Девіса:
— Пане генерал!
— Слухаю, Фред..
— О котрій годині точно телефонував вам отой Сіріус?
— О дев’ятій годині і сорок три хвилини.
— Сьогодні?
— Атож.
— Спасибі.
Полковник Форест закопилив губи, зосередившись на розробці якоїсь психологічно-ситуаційної моделі. Він завжди досить кумедно закопилював губи, коли в самоті поринав у багатодумний вир професійних клопотів.
Сьогодні я став батьком. Відчув себе ланкою правічного ланцюга поколінь. Я — син і батько в одній особі… Як легко розривається будь-який ланцюг в нашому світі. Як легко, мов свічку, можна загасити кожну людську душу.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
В підземному номері астронавта Джозефа Девіса лунала тиха ритмічна музика.
Дзвінок відеоселектора пролунав несподівано, навіть ґвалтовно. Джозеф злякано кинувся з канапи і якусь мить не міг збагнути, що ж трапилось? Тривога?! Навчання?! Хто потурбував його? Проте до селектора він пішов удавано спокійно, розважливо. Проходячи повз великий кольоровий у повний зріст портрет на стіні, Джозеф дав щигля по кінчику носа привабливій дівчині у рожевій сукні під блакитною газовою вуаллю.
— Слухаю.
На екрані з’явилося обличчя генерала Девіса. Батько втомлено дивився на сина.
— Ти ще не спиш, Джозефе?
— Ні, пане генерал. Я перед сном люблю послухати музику.
— Ти не хочеш трохи подихати зі мною свіжим повітрям? Ми давно з тобою не бачились, Джозефе.
— Так. Безумовно, я дуже хочу подихати разом з вами свіжим повітрям, пане генерал.
— Облиш блазнювати. Я тобі насамперед батько… Чекаю тебе на сьомому виході. Вже на поверхні. Не барися.
Джозеф одягнувся, не поспішаючи, накинув на себе оранжевий тренувальний комбінезон і, насвистуючи веселу мелодійку, подався до кабіни пневмокапсули.
Він не відразу побачив батька у темені ночі. Зоряне чисте небо над головою. Рокотання патрульних вертольотів, періодичне надсадне дихання бойових машин, що вихоплювались раз у раз із підземного аеродрому. Впала в око червона жарина сигарети, і Джозеф здогадався, що то стоїть батько.
— Вітаю, пане генерал.
— Радий тебе бачити, мій хлопчику.