І
Нігде не поросло стільки бзини,[59] як у Негівцях. Сказано, що не так по дуплавих вербах, як у бзині любить розкошувати – нехай не приказується – несамовитий. Звідкіля розплодилося стільки несамовитих у наших Негівцях, послухайте, добрі люде.
Було, що жив у Негівцях панотець Юрій. Посвячений у Холмі, належав він до старосвітських попів, що то їх холмщаками та луцаками[60] звали… По сусідніх селах всюдейка попували семінарщики – не такої просвіти, не таких звичаїв та й не такої бесіди. Наче той патриярха самотів поміж ними наш сивоголовий отець Юрій. До вісімдесять років переплило понад його поважною, високою головою; ні горбився, ні ходив о палиці, а був у собі зажилий, свіжий, сказати – молодий вік прозирав крізь старі сиві очі. Із його довгого білого лиця з довгим носом супокій душі заявлявся, а дві густі зрослі брови знаменували в нім чоловіка старої, кріпкої волі. Було, як стане в святих ризах на службу Божу та й обернеться до народу, то не одному святий привидівся. Тільки голос, мовляли старі люде, не той, що був давніше, бо ж немало святих, Великодніх постів перепостив. Старий, було, ні краплею молока не закропиться, а все-таки постив на твердо, з олією. А що не стратив на старість голосу, то не було в сусідстві ні одного празника, на которім не правив би найбільшої служби. Сусіди-семінарщики любили та й поважали старого задля його доброго серця.
Діялося те у перші дні місяця липня. Озимина по царинах туй-туй пристигала, полискувалася од скварного проміння припікаючого сонця. А вже ж нічия пшениця не підібралася так гарно в колос, не поросла так густо, як на попівськім ґрунті. Проходив хто попри попівську пшеницю, так аж ласо учинилося[61] – так би жменею і пересадив на своє поле.
Високо звелося сонце на полудне, така спека вже од двох неділь, що земля, неначе той хорий у горячці.
– Не дай Боже граду та й пошести на отсю пшеницю! – яка вам благодать на сій ниві! – заговорив якийсь бойко до свого товариша, що пособкував[62] на волів побіч воза.
– Ади! ади! любоньку, така вам розкішна, як ті луги на наших поверхов'ях, – придав товариш.
Позацокувалися бойки над пшеницею, бо з роду не видали в своїй верховині такого збіжжя.
На возі лежала зв'язана якась уже не молода, білою веретою покрита невіста. То ревіла, то стогнала, як би хто пік залізом або колов ріжнами. Лячно позирались бойки позад себе, а вже-таки під самим селом опинилися, як поминули попову пшеницю. Попові лани припирали так аж ід самій гребли. В'їхали до села за ворота, поспитали куди до попа дорога та й станули із возом таки під самою церквою.
Роєм обступила їх дітвора з бабами. Лякаючись, ззиралися по собі, бо знали, що за діло на возі. Не було такого тижня, щоби не приїхав хто із дали-далека до Неговець, до старого попа, освятити воду.
Отець Юрій прославився було на ціле Підгір'є своїм свяченнєм води; тож й ті бойки не перші та й не послідні гості. Було, що ввійшло де у кого і в прислів'я: "не дурій, бо завезу до Неговець".
Коли се під церквою учинилося таке сонмище,[63] отець Юрій сидів в алькирику та й читав із свого прастарого требника молитви від граду.
Не було такого требника у жодного з семинарщиків, як у панотця Юрія. Що зброя у вояка, то йому требник. Із того требника святив він воду на твердо й на м'яко, ніхто сего требника не доткнувся своїми скверними руками. Отець Юрій завсіди замикав його у тайнім сховку, наче який скарб. А коли питав хтось із семинарщиків про той требник при добрім меду або вині, то отець відказував: "О, той требник старший од мене; немає з тих ні одного на світі, що хрестили та й святили на нім воду!..". Кождої днини, рано, в полуднє й увечір отець Юрій читав молитви із свого требника. Читаючи, завсіди вдягав реверенду. Отож і цього разу сидів він у реверенді, а що таки дуже припікало, читав молитви од граду.
Скрипнули двері, увійшла ґаздиня старого, стара Бараниха. Трийцять літ минуло, відколи повдовів, а лишився тільки з одним сином, що вже таки не молодий був.
– Єгомосте, – озвалася ґаздиня, – якісь бойки правлять освятити воду.
Старий мовчав, стара стояла.
– Амінь! амінь! амінь! – за хвилю змовив панотець, тричі вдарившись у груди, зачинив требник та й спитав: – Чи самі, чи кого привезли?
– Он ціле сонмище під церквою. Якусь зв'язану бабу притаскали на возі.
– Нехай котрий зайде і оповість.
Стара подріботіла, а за хвилю станув, гойдаючись, пелехатий бойко в невеличкій світлиці та й роззирався по стінах. Отець Юрій крихту насупився; бо освяченнє води завсіди вважав за велике діло…
– Слава Йсусу! – сказав сміливо бойко.
– Слава на віки! – одрік панотець та й став поважно в алькирі на порозі.
Узрівши панотця, бойко мало що не перехрестився – така, бачите, почесть його переймила. Не було людини на всенькій верховині, щоби не звісний був кому по славі своїй старенький піп із Неговець.
– А що се скажеш, чоловіче?
– Голубе, панотченьку! Се ми лиху привезли пригоду, – торочить бойко, припавши ід колінам старого.
– Що за лиху пригоду?
– Ну, так дайте ласку, панотченьку голубе, привезли бабу. Зволіть освятити воду.
– А в баби що за пригода?
– Відає Господь, чи не ступила на яке погане місце, або закляв хто; реве да стогне на всі застави; нехай не приказується. Лихий нею вередує.
– Не мав кого чіпатись, та баби?
– А ви ж гадали, панотченьку, да так і прискіпався.
– Не молилась баба, не ходила до церкви, тож лихий усалашився: кара Божа! кара Божа!
– Відає Господь, панотченьку, яка вона согрішна, такий то її падонько…
– А баба ж молода? Стара? Да чия?
– А вже ж немолода, панотченьку, а крайно баба, коли моя мати.
– Дивуйся молодому; се нашиб лихий твою маму. Ти може ізневажив, дав догану, дошкулив мамі? Що – га?!
– Розступиси, земле свята, да так щасливо діжду вечера, як я коли поклав на ню свій палець. От падонько та й годі.
– А як освятити воду, на м'яко чи на твердо?
– Да так, панотченьку, просимо ласки: на тверде лихо й тверду воду.
По сему бойко поліз у кишеню та й два золоті кладе на столику. Знав він, чого вартує тверда, а чого м'яка. Остання вартувала тільки золотого. Але задля певного скутку мало хто правив м'якої… З вуст у вуста котилося: правте за два золотих на твердо.
– Нехай хто скочить по дяка, а ви підождіть під церквою, – звелів моторошно наш старий та подався за требником.
Старий, було, готується до кождого свячення води молитвами на самоті. Иноді не освятив нікому воду, поки себе не забезпечив твердим постом. Стояв перед образом святого Николая Чудотворця, що висів над його постелею, да молився довго й ревно… Лице й чоло потом оросилися.
В хатині було парно, як у печи, коли на хліб розпалюють. Як наш панотець, так і хатина його, старосвітська, невеличка, тільки з одною малою світлицею та з алькириком. Не було в ній підлоги, ні білої стелі, а білі стіни, низькі повали,[64] тверде, гладжене оземлє, як по всіх опрятних хатах сільських. В світлиці не багато було спрятків,[65] як у старого вдівця: дубовий стіл і писані стільці, що з них барва позлазила, шафа та й кілька старезних образів по стінах. В алькирику стояло дві постелі, невеличкий столичок із тайними сховками й зелена скриня, великими зачинена колодками. Коли старий ревно зачитався у требнику, мухи цілими роями дошкуляли. На обійстю поблиз похилої хатини, критої соломою, була обора, стайні кінські. Тож крізь малі, напіводчинені вікна, наче до пасіки бджоли, гуртом бзиніли мухи. "Гайда!" иноді старий махне червоною хустиною, а як зачитається, лізли, як до вулія.
Заки одпитали дяка, минула спора година. Бігали за ним таки аж до ліса, де копичив сіно; прийшов засапаний, знать, квапився, скоро учув, що буде піп святити воду. Все йому капне якийсь шелюг… Як прийшов по ключ Безручкий (так прозвали по сему, що не мав лівої руки), старий, омолитвившись, визирав уже крізь вікно.
– Велика там, дяче, спека? – поспитав старий на поздоровини.
– Єгомость! така вам спрага, що аж дерева в'януть, а сіно треся таки на табаку.
– А баба жива на возі?
– Бачу – жива, коли реве да спомітується, мало посторонки не пірве й воза не переверне.
– Йди, зладь у церкві!
Одійшов перконосий дяк Безручкий, а старому Юрію якось так не весело…
– В саме полудне, на таку спеку, проганяти, – дух святий зо мною, – біса із баби старої… Повідаю – то не чиста справа… Мовляв небіжчик Почаївський архімандрит: "Не святи, сину, ніколи з полудня воду, хоч як би хто правив, кажу, не святи, бо себе обезвічиш". Свята його пам'ять да святе його слово, но тепер ще не сполудня, а крайно дванайцята доходить, – торочив Юрій сам ід собі, позираючи на свій старий годинник, що притакував йому зі стіни, запорошеним голосом.
Годинника того купив, коли посвятили його на попа у Холмі. Хоч дерев'яний, а ще не був у жодного майстра… Юрій наставив його, звірившись за сонцем, та й пустив: "нехай йде, як хоче"… Звичайно, як всі старі, иноді показував він химерно.
– Господи, будь мені грішному милосердним… – промовив наш Юрій в порозі та й пішов до церкви, хоч і був на душі таки чогось маркотний…
Ціла громада цікавих людей, що обступила віз бойків доокола та й мовчки все ззиралася, скоро зазріла панотця у порога церкви, враз розприслася, неначе би хто позмітав із місця. Утікали, аж курилося. Одколи святив отець Юрій воду, не було християнина, щоби поважився придивлятися сему ділу. Бо як вилізе чорт із одного, то може влізти і в другого, а нащо кому чорта в гості?! От і причина, чому так скоро умегали…[66]
Бойки випрягли воли, підвели в противну сторону від воза й прип'яли до плота, щоби, як стане піп святити воду, вони стояли йому у плечах. У ніщо бо лихий так перейти не любить, як із чоловіка в скотину… А вже як прожене піп чорта, так не поза себе, а перед себе, мудрували бойки, та самі стояли по тім боці й добре вимудрували.
Підождали крихту, й се явився отець Юрій у фелоні із кропилом та й требником у руках, Безручкий держав хрест і воду.
– Одокрийте бабу!
Бойки так і зняли верету.
– Як бабі на ім'я?
– Варвара!
Заговоривши те ід бойкам, отець Юрій за добрих п'ять стіп опинився перед воза, а бойки поставали, знявши крисані, йому у плечах.
Як узрів Безручкий бабу, аж в зад подався і святий хрест здвиг таки перед себе… Нема що й казати; бо ж то страх був подивитися! Простоволоса, чорна, як земля, очи в стовп вибалушені, перекривлені губи та й зуби вискалені.