Старший кондуктор Блажек Боронь, обійшовши довірені його опіці вагони, вернувся у свій закут, офіційно іменований "службовим купе". Зморений цілоденним сновиганням по вагонах, захриплий від вигукування станцій в осіннє, мрякою набрякле повітря, він міг нарешті розслабитися на вузенькім, оббитім цератою кріселку, радіючи довгожданому відпочинку. Нинішній рейс добігав кінця, потяг вже пройшов відрізок густо розташованих станцій і мчав щодуху до кінцевого пункту. Тепер йому більше не доведеться щоразу зриватися з місця, збігати сходинками вниз і зірваним голосом сповіщати всьому світу, що потяг прибув на таку-то станцію, що потяг затримався на п'ять, десять або на весь довгий квадранс, або що пора робити пересадку.
Він погасив ліхтарика, що висів на грудях, поставив його високо на полицю, зняв і повісив на гачок шинелю.
Добове чергування настільки було забите усілякими справами, що він навіть перекусити не встиг. Організм вимагав свого. Боронь вийняв з торби запаси і зайнявся їжею. Сірі вицвілі очі кондуктора нерухомо втупилися у віконне скло, немов вдивляючись у світ, що миготів повз нього. Скло тремтіло від нерівного руху потяга, але все одно залишалося гладким, чорним і непроникним.
Боронь відірвав очі від обридлої віконної рами і спрямував їх в глибінь коридору. Погляд ковзнув по шерензі дверей, що вели до купе, пробіг по вікнах навпроти і згаснув на занудному плінтусі вагонного коридору.
Повечерявши, кондуктор запалив люльку. В службовому приміщенні, правда, це не дозволялося, але на цьому відрізку шляху, в самому кінці маршруту контролера можна не побоюватися.
Пахучий дим – тютюн був чудовий, контрабандний – клубочився грайливими кучерями. З вуст кондуктора виповзали хвилясті сизі змійки і, згортаючись клубочками, котилися, немов більярдні кулі, по коридору. Кондуктор Боронь розумівся на курінні люльки…
З купе виплеснулася хвиля сміху: пасажири, мабуть, перебували у доброму настрої.
Кондуктор похмуро стиснув зуби, з презирством процідивши:
– Комівояжери! Гендлярська зграя!
Кондуктор Боронь принципово не терпів пасажирів, їх практичність його дратувала. Для нього залізниця існувала сама по собі, а зовсім не на потребу пасажирам. Призначення її полягало не в перевезенні людей з місця на місце, а в русі як такому – в подоланні простору. Шляхетну ідею руху не повинні були каламутити нікчемні справи земних пігмеїв, їх вульгарні торгові операції і шахрайські афери. Станції існували не для висадки і посадки, а щоб відмірювати шлях, їхнє калейдоскопічне миготіння свідчило про перемогу швидкості, доказом поступу в русі.
Тому кондуктор завжди з презирством стежив за штовханиною перед дверима вагонів, з іронічною гримасою споглядав на задиханих пань і панів, що рвуться в купе на злам голови з криками, лайкою, а то й зі стусанами на всі боки – зайняти місце, обігнати иньших людиськ з того ж метушливого стада.
– Отара! – спльовував він крізь зуби. – Так, ніби світ завалиться, якщо якийсь там пан Б. або якась пані В. не прибудуть вчасно з Ф. до З.
Дійсність, проте, рішуче не бажала визнавати його принципів. На кожній станції люди ломилися у вагони все так само настирливо і розлючено і все з тією ж корисливою метою. Зате і Боронь мстив їм як тільки міг за будь-якої оказії. Про неабияку суворість кондуктора свідчив вже сам вигляд його вагонів: ніколи вони не бували переповненими, ніколи не виникало там горезвісної тисняви, яка стільки крови попсувала його колегам.
Як він цього добивався, які вживав засоби для досягнення ідеалу, про який лише мріяли товариші по праці, невідомо. Але факт залишається фактом: навіть у свята, в пору найбільшого переповнення, вагони Бороня зберігали пристойний вигляд – проходи вільні, в коридорах можна дихати стерпним повітрям. Місць додаткових і на стояка Боронь не визнавав.
Самовідданий і ревний у виконанні службового обов'язку, він і пасажирам не давав спуску, вимагаючи неухильного дотримання всіх розпоряджень зі справді драконовою суворістю. Не допомагали ні хитрощі, ні влесливі домовленості, ні спроби дати "в лапу" – Боронь не продавався. Кілька разів навіть писав скарги на кривдників, а одного типа навіть виляскав по щоках, зумівши при цьому викрутитися перед начальством. Траплялося і так, що десь на півдорозі на глухому полустанку, а то і просто посеред чистого поля він ґречно, але рішуче висаджував з вагону знахабнілого пасажира.
За всю свою довгу службу тільки двічі зіткнувся кондуктор Боронь з гідними пасажирами, що більш-менш відповідали його ідеалу мандрівника. Першим представником цієї породи, що так рідко зустрічається, був якийсь безіменний волоцюга без гроша за душею, що проник у купе першого класу. Коли Боронь зажадав у нього квитка, обідранець дуже переконливо розтлумачив, що квиток йому зовсім без потреби, їде він просто так, без мети – в нікуди. Йому подобається їхати, от і все. І кондуктор не тільки визнав його цілковиту рацію, але і всеньку дорогу турбувався про зручності для рідкісного гостя, нікого не впускаючи в зайняте ним купе. Та ще й згодував приблуді половину своїх харчів і навіть розкурив з ним люлечку під час захоплюючої бесіди на тему: подорожі абияк.
Ще один такий справжній подорожній попався йому кілька років тому на шляху з Відня до Трієста. Ним виявився якийсь Шигонь, здається, поміщик з Польщі. Цей симпатичний суб'єкт, вочевидь, добре забезпечений, теж проник до першого класу без квитка. На питання, куди прямує, відповів, що пункт неважливий, куди привезуть, туди і гаразд.
– Коли так, – відказав кондуктор, – вам, мабуть, краще за все зійти на найближчій станції.
– Ще чого! – обурився багатий заєць. – Я неодмінно повинен рухатися, мене жене вперед якась сила. Виправіть мені квиток на свій смак, куди вам подобається.
Відповідь настільки зачарувала кондуктора, що він дозволив зайцю їхати до кінцевої станції безкоштовно і більше не докучав. Шигонь цей, напевно, вважається пришибленим, думав Боронь, нехай, зате скільки любови до процесу руху!
Так, не перевелися ще на білому світі справжні мандрівці, але вони були рідкісними перлами в морі людської нікчемності. Боронь частенько з розчуленим зітханням повертався думками до цих двох своїх подорожніх зустрічей, гріючи душу спогадами про безкорисливих мандрівників…
Відкинувши голову, Боронь стежив за клубами сизого диму, що шарами заповнював коридор. Крізь рівномірний перестук коліс став просочуватися з рур шепіт гарячої пари. Почулося булькання води, він відчув її теплий натиск в батареях: вечір був холодний, запрацювало опалювання.
Ґазові ріжки під стелею раптово заморгали світляними віями і згасли. Але ненадовго, в наступну ж хвилину старанний регулятор поспішно уприснув свіжу порцію ґазу, який підживив померклі лямпи. Боронь зразу ж розпізнав його специфічний терпкий запах, що нагадує волоський кріп, в'їдливий і дурманний, він забивав аромат тютюну…
Раптово кондуктору здалося, що він чує чалапання босих ніг по коридору.
– Дух, дух, дух, – гучно відлунювали кроки, – дух, дух, дух…
Боронь відразу зрозумів, що це значить: не вперше чує він у потязі те чалапання. Висунувши голову, кинув погляд в похмуру перспективу вагону. В самому кінці, там, де стіна заламується і відступає до купе першого класу, він на якусь секунду углядів його голу, як завжди, спину, залиту рясним потом, на одну-єдину секунду промайнула перед очима його зігнута в пружинисту дугу фігура.
Боронь затремтів: Смалюх знову об'явився в потязі.
Вперше він привидівся йому двадцять років тому – за годину до страшної катастрофи, що трапилася недалеко від Знича, коли загинуло сорок осіб, не кажучи вже про величезну кількість поранених. Боронь дотепер пам'ятав усі подробиці катастрофи, аж до номера нещасного потяга. Був він тоді тридцятитрирічним молодиком з міцними нервами, чергував у хвостових вагонах, може, тому і вцілів. Гордий тільки що одержаним новим чином, відвозив додому наречену, бідну свою Катрусю, що стала однією із жертв тодішньої трагедії. Не забути довіку, як сидів він у неї в купе і посеред бесіди його раптом незборимо потягнуло в коридор. Не відаючи навіщо, вискочив назовні і в тамбурі, на самому виході, угледів зникаючу постать голого велетня: тіло його, замурзане від сажі і залите брудним потом, виділяло задушливий сопух: був у ньому запах волоського кропу, задуха чаду і сморід мастил.
Боронь кинувся за ним навздогін і трохи не схопив, але велетень на очах розтанув у повітрі. Чув тільки якийсь час тупіт босих ніг по підлозі: дух, дух, дух – дух, дух, дух…
За якусь годину їх потяг зударився зі стрічним швидким…
З тієї пори ще двічі йому зустрічався Смалюх і щоразу як заповідь нещастя. Він бачив його під Равою за декілька хвилин до того, як потяг зійшов з рейок. Смалюх біг дахом вагону і махав йому запацьканою шміром шапкою, яку зірвав з розпашілої голови. Виглядав він не таким страшним, як раніше, і все обійшлося без значних жертв: злегка поранилося декілька осіб, але загиблих не було.
А п'ять років тому, прямуючи пасажирським поїздом до Кракова, кондуктор запримітив його між двох вагонів стрічного товарняка. Смалюх примостився на буферах і, ставши навпочіпки, грав ланцюгами. Колеги, з якими Боронь поділився своєю тривогою, підняли його на сміх і обізвали вар'ятом. Проте побоювання Бороня збулися, і то дуже швидко: тієї ж самої ночі товарняк, проїжджаючи через міст, що підгнив, звалився у прірву.
Смалюх був стопудовим передвісником катастроф: якщо він з'являвся, нещастя не обминути. Переконаний триразовим досвідом, Боронь твердо вірував у зловісного велетня і навіть, наче ті ідолопоклонники, шанував його як божество могутнє, але зле, таке, що вимагало покори і страху. Кондуктор оточив свого бога особливим культом, понадто виправдовував його існування оригінальною теорією власної вигадки.
Смалюх з організмом потягу творили одне ціле, злютовував собою увесь його складний кістяк, товкся в поршнях, спливав потом у котлах локомотиву, волочився по вагонах. Боронь не завжди бачив його на свої очі, але завжди виразно відчував його близьку присутність. Смалюх дрімав у душі потягу, був його таємним флюїдом – в хвилини грізні, в моменти здійснення лихих передчуттів він виділявся, густів і втілювався у свій образ.
Боротися з ним, на думку кондуктора, було справою не тільки даремною, але й смішною.