Діма то кричав на сестру, бо йому й без її плачу було гірко, то заходжувався втішати Риту, що от-от вони знайдуть воду і тоді питимуть скільки захочуть. І
— Я багато питиму! — нахвалялася Рйта.
А води не було й не було. Суха стерня аж тріщала, пилюка набивалась до рота, гірка, як полин.
— А ти спльовуй! — повчав сестру Діма.— Ось так.
Рита пробувала спльовувати, густа слина зависала їй на
губах, на підборідді, і знову заходилася плачем:
— Все одно гірко!
Тоді він, щоб урвати її плач, тикав наперед пальцем:
— О-он вода, бачиш?
— Де?— питала з надією Рита.
— Онде, попереду. Біля он тієї стеблини.
І поки йшли до стеблини, Рита мовчала. Човгала ніжками по стерні, не відриваючи очей од мітки. А Дімі теж починало здаватися, що там і насправді є вода. Ну, чого варто було викопати дорослим на тому місці колодязь! І коли підходили до стеблини, а води не було, був розчарований не менше, ніж сестра.
А вона казала, що далі не піде. Бо й тут болить.— показувала "на геть сполосовані литочки, і тут, і тут. Все в неї боліло: і ноги, й руки, і груди, й живіт.
Тоді він брав її на руки і ніс. Піт заливав обличчя, обпікав йому очі, руки терпли й боліли, бо сестра з кожним кроком ставала все важчою, й Діма ледве утримував її. Але він ніс і ніс, доки не набрів на струмок.
Це був манюсінький ослизлий струмочок, схований у густій та високій траві. Не струмок навіть, а тоненька, як плівка, водяна стежина, в якій і пальця трудно втопити. Але це все ж була вода, і вони обоє спрагло припали до неї. Пили, злизували з мулястого денця.
Вдовольнивши першу спрагу, Діма почав копати руками ямку: хотів зібрати в одному місці якомога більше води.
— І мені! — помітила те Рита: лице її було геть перемазане мулом.
Діма одразу ж залишив ямку сестрі, а собі став копати нову.
Сиділи терпляче над ямками, чекали, поки наповняться, поки відстоїться каламутна вода, а тоді знову пили.
Аж поки обом не стало здаватися, що вода витікає вже з носа.
Тут же, біля струмочка, і полягали: не могли одірватись од нього. Пірнули в траву, в ласкаву її прохолоду, а довкола аж млоїлось, бо хмари позникали ще зранку і сонце шаленіло в небі.
Рита одразу ж і заснула. Лежала, зібгавшись калачиком, личко її враз мов аж напухло, рожеві, пелюстками, губи тихенько поцмокували: Риті, мабуть, снився сніданок. Діма і сам би зараз поснідав, аби було що, у нього ссало під ложечкою, але він знав, що скільки не думай про їжу, не надумаєш її все одно, тож мужньо склепив повіки і спробував заснути й собі.
І враз йому вчулося, що хтось шарудить у траві. Діма одразу розплющив очі, рвучко сів і побачив зелений капелюх.
Капелюх стирчав над травою, мов гриб. Він наче виріс за той час, коли Діма лежав, заплющивши очі. Діма одразу ж упізнав той капелюх і чоловіка в пенсне, що виткнувся йому назустріч з трави. Пригадав учорашню сцену біля вагона: як чоловік сікався до його бабуні, тепер уже мертвої, і одразу ж переповнивсь образою.
Може, тому і подивився вовкувато, коли чоловік чемно привітався до нього. Мов до рівні.
Розбите пенсне сумно звисало на довгому носі. Одне око ховалося за вціліле скельце, друге дивилося голо й беззахисно. І те оголене око здавалося набагато темнішим од першого.
— Це, хлопчику, ти? А де твоя бабуня?
— Згоріла,— відповів вороже Діма, наче в тому, що бабуня загинула, винен був саме цей чоловік.
— Всі згоріли, усі...— чоловік сумно похитав головою, обличчя його пересмикнулося.
— Ви ж не згоріли! — мовив із викликом Діма.
Чоловік уже пильніше подивився на Діму. Підсунувся
ближче, побачив Риту:
— І сестричка з тобою?
— Сестра не згоріла... А бабуня і мама зго... горіли...
Сльози зрадили Діму. Він плакав, і кривився, що плаче
на виду у чоловіка, який посмів учора так кричати на його бабуню, і витирав поспіхом очі, й одвертався, а чоловік печально приказував:
— Всі згоріли, всі,— й смикався так, наче й у нього горіло всередині.
Згодом спитав:
— їсти хочеш?
Діма не витримав, ствердно кивнув. Чоловік поспіхом дістав із трави набиту торбину, розв’язав її:
— На, хлопчику, їж.
Хліб був твердий, як із глини, і, як глина, глевкий, але Діма так і вп’явся в нього. Давився, ковтаючи, а чоловік жалісливо дивився на нього, і голе бко його плавилось співчуттям.
З'ївши половину шматка, Діма врешті одірвався од хліба. Він з’їв би його весь, але тут глянув на сестру, яка ще спала, і пригадав, що вона теж просила їсти. Подивився несміливо на чоловіка, спитав:
— Можна залишити Риті?
— їж усе, у мене є і для Рити,— сказав на те чоловік. А коли Діма доїв, він запитав його, як дорослого:
— І куди ви думаєте йти?
Питання застукало Діму зненацька. Досі він думав лише про те, як подалі відійти од залізниці, потім про те, де напитися води, про те, що Риту дуже важко нести, а куди далі підуть, Діма поки що не думав. Тому й не відповів нічого чоловікові — опустив винувато голову.
— Тоді підемо разом,— сказав на Дімине мовчання чоловік.— Утрьох воно веселіше,— й посміхнувся гірко.— Тільки треба стерегтися, щоб не зловили фашисти.
— А що вони з нами зроблять, як упіймають?— поцікавився Діма.
— Повбивають,— коротко й страшно відповів чоловік.
Діма якийсь час мовчав: у голові не вкладалося, як це
хтось ні з сього ні з того стане його вбивати. Хтось, кому він не вчинив ніякого зла.
— А за віщо вони нас повбивають?— запитав тихенько чоловіка.
— Бо ми євреї.
— Вони всіх євреїв убивають?— намагався допитатися Діма.
— Усіх.
— І хороших? Дуже-дуже хороших?— Діма вважав себе дуже хорошим.
— їм це нічого не важить,— відповів чоловік.— їм досить того, що ти — єврей.
Діма, приголомшений, знову замовк: ніяк не міг примиритися з думкою, що хтось полює на нього, щоб убити. Врешті, здається, знайшов рятівну соломинку:
— А як я не скажу?
— Дізнаються все одно,— безнадійно відповів чоловік.— Ми, на жаль, невспромозі змінити свій вигляд. І нам, хлопчику, залишається одне: не потрапляти їм на очі... А тепер давай трохи подрімаємо перед тим, як піти далі. Візьмемо приклад із твоєї сестри: вона зараз наймудріша з нас трьох.
Чоловік зняв пропалений у кількох місцях піджак, акуратно простелив на траві. На ньому лишилася біла сорочка, навхрест обперезана чорними помочками, що тримали чорного ж кольору штани. Підтяжки ті були просто таки необхідні; чоловік міг би позмагатися із скелетом. Коли він лягав, вмощуючись, то Дімі здавалося, що аж рипіли, тручись, чоловікові ребра. І від усієї постаті, простертої на землі, віяло такою печаллю, що Дімі стало ще незатишніше на душі.
А може, від того, що сказав йому чоловік?
Діма аж здригнувся, бо йому враз здалося, що до їхньої схованки вже підкрадаються фашисти. Але довкола не було нікого. Лише попереду, там, де завжди сходило сонце, щось гупало, невблаганно і дуже, а часом оте гупання зливалося в гуркіт. Мов обвалювалися гори. І від того було ще тривожніше.
Чоловік уже спав. Тихенько* мов водночас пробачаючись, посвистував носом, пенсне з одним скельцем все перекошувалось, а худі довгі руки безперервно посмикувалися. Спала й Рита: її не будив навіть голод,— не спав один Діма, все роздумував над словами, почутими од цього чоловіка.
Тихенько піднявся, попрямував до струмка. Ішов, пригинаючись, хоч нікого довкола й не було: страх, посіяний чоловіком, уже звив у ньому отруйне гніздо. Знайшов ямку, викопану власними руками, став на коліна, схилився над нею.
Відстояна вода блищала. Назустріч Дімі виринуло знайоме обличчя. Чорне волосся, повите кучерями, з якими він весь час вів уперту, але безнадійну війну: не хотів скидатись на дівчину. Чорні брови і такі ж чорні очі, ще й довгі вії, що їх Діма давно повисмикував би, аби не було так боляче. Ніс, як у всіх, рот, як у всіх, вуха, що стирчать, як у кожного порядного хлопця,— так за що ж його мають вбивати?
Повний сум’яття, Діма повернувся до своїх.
Вирушили вже по обіді, якщо можна вважати обідом той же хліб, добутий з торбини Семена Яковича (так звали цього чоловіка). Дімі тепер легше було йти, бо Семен Якович взяв на себе піклування про Риту: хіба можна отаку крихітку гнати оцими жахливими стернями? Ніс її, не спускаючи з рук, і Рита обіймала його за шию так же ласкаво, як перед цим брата, бо вона була не хлопцем, а дівчинкою, і Діма трохи зневажливо поглядав на сестру: він особисто нізащо не дозволив би чужій людині нести себе на руках.
Діма про себе вирішив, що мама загинула теж, інакше мама давно б уже їх розшукала. І тепер, коли мами не стало, він особливо гостро відчував її відсутність, йому навіть здавалося, що коли б поруч була мама, то й сонце не так пекло б, і стерня не так кололася.
А Семен Якович ішов та й ішов, наче заведений. Іноді зупинявся, худий, цибатющий, мов лелека, цитькав на дітей, щоб не рухались, і довго до чогось прислуховувався, повертаючи голову то в один бік, то в другий.
Одного разу Семен Якович не тільки завмер — зовсім упав на землю. Ще й замахав руками на Діму, щоб ліг негайно:
— Чуєш?
Тепер уже почув і Діма: попереду щось гуло, монотонно й напружено. Він спершу подумав, що то летять літаки (надивився й наслухався в південному місті), але в небі не було нічого видно, а гул не вщухав — ставав усе дужчим.
Гуло попереду, куди вони йшли, і Семен Якович прошепотів, що там, напевно, дорога. Зводився обережно, дивився вперед, витягуючи худу довгу шию, і було щось у ньому од наляканого птаха.
Ось він знову впав, прошепотів до дітей:
— їдуть!
Діма теж завмер, припавши до стерні, а земля вже під ними двигтіла — щось важке й невблаганне котилось по ній. Заплакала налякана Рита — Семен Якович затулив їй рота долонею, щось шепотів на вухо. Діма за ревом уже нічого й не чув. Не витримав, звів голову й одразу побачив густу сіру пилюку, що стіною вставала над степом, рухаючись навально вперед. І на початку тієї стіни, мов од неї втікаючи, до половини в неї й захована, мчала приземкувата квадратна машина, сірого ж кольору, з квадратною баштою й куцою гарматою. Машина мчала з усіх сил, гусениці аж миготіли під нею, але одірватися од стіни не могла, в ній, в отій густій пилюці, щось ревло, двиготіло, брязкало, і степ здригався довкола.
Оглушені, охоплені страхом, вони лежали в стерні, мов розп’яті. Дімі все здавалося, що от-от їх помітять, і тоді одна з тих машин помчить прямо на них і вчавить у землю...
Звелися, коли гул ущух.
Від обрію до обрію степ був наче розрізаний сірою стіною.