Фармазони, або як то тридцять Срібнарівських господарів записалося чортові і як то они за сім літ, сім місяців і сім неділь дуже забагатіли
1. ЯК ВИЙШОВ ВАСИЛЬ НЕСТЕРЮК З ВІЙСЬКА І ЩО ВІН У СВОЇМ СЕЛІ СРІБНАРОВІ ВИДИТЬ
Се не діялося ні в Туреччині ні в Німеччині, а діялося таки у нашім краю, у Галичині, у славнім селі Срібнарові, у одну божу неділеньку по полудню, зараз по святій вечерні. А на вечерні були: мельник Дмитро Складан, єго жона Анна, єго донька Катерина, присяжний Іван Правдарюк, паламар, дяк, пан-отець, а більше і нікого.
Бо у селі Срібнарові було аж три корчми, нівроку, і чотири шинки, а чесні арендарі Гершко Смок, Мортко Більбах і Мошко Гулис давали горівки на борг, кілько лиш хто хотів. Отже ж і потягли славні срібнарівці, таки зараз з церкви по службі божій, просто по корчмах, жіночки їх з ними разом, а пан війт Павло Дзюб на переді, бо вони, коби здорові, усігди були у корчмі перші, а виходили з неї послідні, ба навіть і права собі у корчмі робили, не аби що.
Та і де ж їм було ліпше їх і робити, як не тут, де навіть і найбідніший чоловік мусів перед них "честь" поставити, а то не сміло бути менше ніколи, як пів-кварти горівки, і то доброї, бо пан війт аби-якої не пили. А пан присяжний Семен Сварливий, що за ними усігди як хвіст ходили, також іншої горівки не хотіли пити, як лиш тої доброї, а добрі люди їм її не жалоуали, бо і пан присяжний Сварливий був у них добрий, а то такий, що хоть бувало пан війт кого і запруть до хурдиги (арешту), так вони зараз єго і випросять і вимолять, – то як же такому доброму чоловікові доброї горівки не купувати?
Лиш ті люди, про котрих я перше казав, що були на вечерні, не пішли до корчми, але сиділи собі на піддашші коло церкви і балакали дещо; аж тут і станув перед ними, мов з неба впав, жвавий чорнявий чоловік, у військовім мундирі, з двома срібними медаликами і золотим хрестиком на грудях. Усі аж ніби здригнулись, як єго так несподівано уздріли; але він усміхнувся, уклонився гречно всім посполу, тай сказав голосно:
– Добрий вечер вам! Чи не Іван Правдарюк та Дмитро Складан? Аби здорові були!
– Аби і ви здорові, пане вояк! – відповів Складан з Правдарюком, – ви нас відки знаєте? Не во гнів, що питаємо.
– Хіба ж ви мене не пізнаєте? Таже я покійного Петра Нестерюка син Василь, що єго чотирнадцать років тому до війська відібрали!
– Тож ви Петрів син? – каже Складан дивуючися, – хто би був казав, що з такого малого, мізерного хлопця та такий хлоп вибереться? Але правда: у війську не тримали вас у одно над книжкою, як то бувало покійний ваш тато, – дай єму, Боже, царство небесне, бо праведний чоловік був! – а то бувало мені самому жаль, як то вас над книжкою мучить та мучить по цілій днині, як яку панську дитину.
- Юрій Федькович — Наші "старі"
- Юрій Федькович — Рекрут
- Юрій Федькович — Осьмий поменник Тарасові Григоровичеві Шевченці на вічную пам'ять
- Ще 136 творів →
– За те дай єму, Боже, легкий супочинок! бо що би я був робив, як би був не вчився? У нас, як самі знаєте, поля не було, лиш городець та хата; то на чім би я тепер жив? А так, славити Бога, вивчив мене покійний, кілько сам умів, у військо відібрали мене до жандарів, там вивчився ще ліпше, вислужив дві капітуляції, зложив собі файний гріш, а тепер маю за що собі поля купити, хату нову покласти і загосподарюватися як треба.
– Який отець розумний та розважний був, такий і син вдався, – каже Правдарюк, – хата твоя, синку, і город у добрім пошанівку. Ми там поклали одного бідного, але ретельного чоловіка, аби і в хаті сидів і город обходив. Коли скажеш, то він і сегодня випровадитьсяз хати і тобі усе передасть.
– Гріх би мені було, єго з хати вигонити, коли він її чотирнацять літ мені дозирав, – каже Василь. – Я однако маю собі нову хату класти, а доки що до
чого, то мешкатимемо разом; там однако дві хаті через хороми (сіни).
– А не знаєш, Анно, – каже Складан до жінки, – чи Запоточний у обох Василевих хатах сидить, чи лиш у одній?
– Лиш у одній, татку, – обізвалася донька єго Катерина, а тут так і почервоніла, як тая калина!… – у тій на ліво: я там бігала оногди, мамі треба було…
– Та чого так соромишся? – каже Анна, – таже се Василь, що тебе маленькою бувало на руках носить, та тобі бувало по книжках образки показує! Хіба ти забула, як єму раз каламар розсипала по папері та за тото від мене парунів набралася? А відь що не забула?
– Та бо ви, мамо, все… – каже Катря, ховаючись поза Анну, а тут ще дужше почервоніла, як була.
– За ті збитки, – каже Василь жартуючи, – тай за те, що я її тільки на руках наносився, мусить мені Катря тепер господинею бути. Ого, і втекла, як та пташка дика! але я завтра перепрошу.
– Не гнівайся, Василю, – каже Складаниха, – а то така несмілива та соромлива вдалася, що годі сказати. Та треба мені іти вечеряти лагодити: прийди і ти Василю, та будеш у нас за гостя!
– Прийду, пані матко, – каже Василь поклонившись, – але аж погоді, бо мене кортить ще з чесними господарями побалакати.
Анна пішла, а Василь собі сів тай каже:
– О, – каже, – я нашого села і не пізнав уже за сих чотирнадцять років, відколи дома не був! Що тут таке і сталося, пани ви мої, господарі чесні? Таже страшнішого та поганішого села не довелося мені видіти на світі, а я єго не трохи поміряв. А правда, що школи ще і тепер нема у селі?
– А де ж вона? – каже Правдарюк, – я з пару разів згадував громаді за школу, так вони на мене як заревіли! як на вовка якого або на ворога тяжкого. Ба ще чого нам не стало?! яли кричати: не доста податки великі, та жиди нас обдирають з усіх боків, але єму ще і школи забаглось, не знати нащо та й пощо! хіба на те, аби дармо професора платити, та дітям баки забивати?! Отак-то наша громада мені за мою щиру раду подяковала!
– То преці ж хоть дяк учить дітей, як то бувало, ще нім я хлопцем був? – питає Василь.
– Ой учить! – аж скрикнув Складан, – таже він як день так ніч не протверізуєсь! Бувало, ще доки покійний Лука жив – то був чоловік тверезий, Богу угодний, справдешний слуга церкви святої! Той учив дітей і читати, і співати, і числа. Да відколи покійного не стало, то ніхто про Бога та про книжку і не згадає. От яке то у нас!
– А пан-отець духовний же? нічого не кажуть? – питає Василь.
– Та вже коли пан-отець їм не наговорилися, та не наказалися!… – каже Правдарюк, – але що з того? Пан-отцеві в очі нібито потакують, а за плечима однако своє давнє роблять, ба навіть ще і кепи б'ють з пан-отця. Де нема порядного війта та порядного уряду в селі, аби розумних слухали та за їх радою ішли, там і пан-отець нічого не годні вдіяти. Хіба ж у нас пан-отець не розумний та не чесний чоловік? Та що з того? Коли такого війта маємо, що їх слухати не хоче! У нього лиш Мортко та писар Обдзіркевич: то єго і рада і порада, у них він і днює і обідає і вечеряє, часом навіть і переночує. От чому у нас нема гаразду!
– А хто ж у нас тепер війтом? – питає Василь.
– Павло Дзюб; ти єго знатимеш.
– Та де ж ні! – каже Василь, – але хто ж такого кладе на війта, коли він і давно ще любив напиватися? Може не правда?
– Та як не правда! – каже Складан, – але як тої приповідки: які ми самі, такі нам сані; п'яницю тягне до п'яниці, а по війтові пізнати зараз і село, яке воно. Та, правду сказавши, і наш війт не був зразу такий ледащо; але відколи став жидам та писареві піддаватись, то і звели єго ні на що, бо кого би жид не підійшов та на своє не переробив? Треба дуже твердого та сумлінного чоловіка, аби єго не перекрутив у свою руч.
– Яким же ж способом могли таки нашого, руського чоловіка, жиди так зіпсувати? – питає Василь.
– Або ж тяжко? – каже Правдарюк. – Насам перед підбунтує єго на священика, що то ніби священик лиш на свою користь горне, і що нібито війт тим понизиться, що духовного слухатиме. "Нащо ви війт, прошу вас?" – стане єму вговорювати, – "коли ви маєте кожного слухати? Що вам пан-отець? Що оно таке за діло? Оно повинно вас слухати, а не ви єго! Ай-вай-мір! герсти? Аби війт попа слухало!" А так як стане погана Юда темного чоловіка підждеряти та троюдити, та ще до того то гроші єму зичити, то з горівкою проклятою підходити, – от чоловік і одуріє нарешті, і піддасться дияволу зовсім під стричок, бо жиди-корчмарі є часто наш стричок і наша шибениця.
– Ох, се свята правда! – каже Василь, та аж єму сльози закрутились в очах, а Складан і говорив дальше:
– Найтяжче, – каже, – аби жидюга війта до того довів, щоб він полакомився якому дарунков; тогди вже єго має як на аркані, і мусить він тогди у єго дудку грати, бо як ні, то грозить єму і казнею і криміналом і комісіями і хто знає чим. А наші люди які? Єму про комісию лиш згадай, так і мліє зо страху, бо не знає, що праведному чоловікові і за правду комісія, хотьби і яка і відки, ніщо не годна вдіяти.
– А виганяє ж війт у нас зараз о дев'ятій годині в вечер п'яниць із корчми? Бо по інших сторонах так є, що о десятій годині корчми вже позамикані і жид не сміє нікого, хіба якого подорожнього, у ню пускати. Ся установа є дуже важна, і повинна дуже остро триматися, бо вона від много зла та беззаконія заступає і боронить.
– У нас нема того, – каже Правдарюк, – та де ж би наш війт старався, аби п'яниць розгоняти?! Тай з ким би єму і розгоняти? Хіба з тим одним поліціяном, що то вже найпустіше сміття в селі, таке, що і курки боїться? Я старався не раз, аби і у нас лад запровадити. Коли ж бо уся громада як стала сипіти!… А нащо нам сього та того, а нащо нам видатків? А се, а те! Доста того, що я нічого не міг вдіяти, а нарешті і плюнув на все.
– Та громаді не ходило ні о гроші ні о видатки, – каже Складан, – але ходило їй о те, аби ніхто з корчми не вигонив. Бо якби громаді о гроші ходило, то би їх по корчмах та по ярмарках не марнували, та жидів ними не напихали. Знаємо ми се дуже добре. Але ходім ми до дому, бо вже повечеріло і час припочити; завтра днина робітна.
Узялися тай пішли.
2. ЩО ЛЮДИ У СЕЛІ ГОВОРИЛИ І ЩО СОБІ ПО ЗАКУТКАХ ШЕПТАЛИ
Другої днини наймив собі Василь у Складана фіри і поїхав у місто. Відти привіз собі скринь кованих великих дві і ще много усілякого надіб'я. Се все позавозив він у свою стару хату край села, а скоро розгостився, так зараз і став міряти свій городець і значити місце на нову хату, стайню, стодолу, гноївню, пасіку, комору, і все, що до порядного господарства треба.