І
Летіли раз журавлі над нашою Україною, вони прямували високо в небі і натрапили на якесь село. На тую пору один із наших господарів був у полі. Сонце пекло, чумаки спинилися з возами і відпочивали – хто під хурою, хто під кущем, а наш українець Микита, той самий, що був у полі, спустився до річки, сів на бережку і ну дивитися, як вода гуляє та на берег плюскає, як рибки пірнають одна по одній. Дивився, дивився Микита й замислився. Замислився, як казав опісля, так собі, ні над чим. Сиджу, каже, дивлюсь на воду, й вертатися назад не хочеться, з місця не вставав би, наче прицвяхований. А річка ллється усе хутше й хутше, наче до милого в умовлену пору поспішає, та все гулкішою стає, а вітер ані шелесне. Чую – журавлі в небі кричать, поглянув я на них: летять вони високо-високо, ледь на сонці крапелинками мигтять. Нехай собі летять! Кричать журавлі: "Іві, іві" – і це не біда, нехай кричать, думав Микита. Подивився на них і знову задумався, та так, що голові стало тяжко і нудно. Микита вийняв табатирку, нюхнув табаки, і в голові посвіжіло, думки, мов мурашки, заметушилися в мозку.
Звівся Микита – і що ви гадаєте?… Перед ним стояв журавель, та такий довгоногий, що диво, і кланяється йому в пояс. Микита хотів було пустити йому по ногах палицею, але той прикрив їх крилами та заспівав так жалібно і сердечно:
– Не зобижайте, Микито Івановичу, то я в пригоді стану. Не одну службу зіслужу, коли мені наперед прислужитесь.
"Чи ти ба, яке диво! – подумав Микита. – Журавель, себто, значить, птаха, а балака по-нашому!"
– Про одне тільки прошу, Микито Івановичу: знайди мені у вашому селі наречену гожу та розумну, женитися захотілося. А я відслужу – так таки відслужу!
– А не відчепишся ти, довготелесий! – гримнув Микита. – Ще чого видумав! Знайди йому наречену – птасі, журавлю!
– Чого це ви так дивуєтесь, Микито Івановичу? Я журавель тільки на вигляд, а насправді такий самий чоловік, як і ви: і голова ж у мене, і очі, й руки, й ноги…
– Голова! Оце така голова? Ну, очі, може, той, туди-сюди, як і в нас, грішних… Руки – ні, братку, не руки се, а таки крила в тебе. І ногами ти не вдався. Що се за ноги такі довжелезні?… Не замакітриш мене. Який з тебе чоловік, коли я бачу, що ти журавель?
– Ех, Микито Івановичу, отож-бо й горе моє, що хоч і розумний ви, та нерозважний. Досить того, що на вас я несхожий, а вже й потворою став. То вам рук не видать, а то й ноги, бач, задовгі? Та чи я ж у тім причиною, що ноги довгі? Бо який же се ґандж? А ґандж у тих, в кого руки довгі, а не ноги. От вони і є справжніми птахами, хижими птахами, хоч на людей і скидаються.
– То ти, либонь, чоловік який, чи що? А птахою тільки здаєшся?
– Чого б то я на птаху скидався? Хіба птаха може говорити й міркувати? Та я така ж птаха, як Микита Іванович теля.
– Ану-ну, стань мені просто… Гм, бачиш, носяра в тебе таки журавлиний… А руки де? Га? Де ж це руки?… А ноги… М-м… довготелесий ти, довготелесий… Ну, ще задом повернись… так… хвіст… га?… Хвіст тобі навіщо, коли ти не птаха?
– Та що це з вами, Микито Івановичу? Це ж така в мене натура!
Тут якраз попід хмарами журавлиний ключ проплив із криком: "Іві, іві!"
– Оце ви надивилися на тих журавлів та все вам іздається тепер в журавлиному вигляді. А мене і паламар ваш Пантелеймон знає, спитай тільки про Кирика – пастуха з Рогатини.
– Тьху тобі в кишеню! Замакітрилося мені, чи що таке? Мабуть, і справді задивився я на тих журавлів.
– Та, видно, таки так, а то чого б то, здається, свого брата птахою називати?
– Ну, годі, Кирику. Сядьмо отут і побалакаємо. То чого ж тобі хочеться?
– Женитися хочеться так, що смерть. А в нашому селі, хоч і доволі дівчат, а ні одна не йде за мене: що їй за дивина пастух?!
– А що, Кирику, адже тут правди – без вершка сажень! Сам розміркуй: пастух – не господар, всім хазяям наймит. В пастуха ані тріски нема своєї – все громадське. Яку ж дівку понесло б лихо за пастуха? Якій дівчині не хочеться жити своєю господою?
– Не в тім річ, Микито Івановичу, що хати нема чи притулку якого. У нас вистачило б на все. Та навіщо воно, коли без господині в хаті і стіни валяться, і дах гниє?
– Виходить, що у вас і грошви є трохи про чорний день?
Микита, хоч і не в місті жив, а враз заговорив ввічливіше, як зачув, що Кирик не бідняк.
– Як не бути?! І то не тільки про чорний день, а вистачить і на всі красні дні в році.
– Чим же тут зарадити, Кири… е-е… Як вас по батькові?
– Єлисейович…
– Ага… Так от, бігме, не знаю, чим і зарадити. Бо то, бачите, Кирику Єлисейовичу, пастухи тільки у містах в плисових жупанах хизуються, а худобу їм хлопчаки пасуть. А у нас, у селі…
– Скажу вам по правді, що якби я не був пастухом на селі, то не здобув би того багатства, яке тепер маю… А було се так. Проґавив я якось вівцю. Я туди, я сюди – нема вівці, наче в землю запала. Коли дивлюся, а на однім горбку щось стоїть таке, наче вівця. Я до неї, а вона драпака, та якось так зовсім не по-овечому. Хотів я вже назад іти, але чую – щось під ногами задзвеніло. Розпорпав я землю, а там скарбонка з золотом. Я й отерп, очам не вірю, руками мацаю – золото, чисте золото, самі дукати!.. Тому то я й шукаю нареченої в чужому селі, а не в нашому. В нашому я хто? Кирик, пастух. А в чужому – Кирик Єлисейович.
– Умгу… Ну що ж… Видно й справді треба тобі допомогти.
– Авжеж, допоможіть, коли теє… Та щоб молоденька була, чепурненька…
– Гм… молоденька… Може, Хіврю?… Хоча ні, ця вже, здається, трохи увереджена… А то, може, Докію?… Ба й вона не підійде, занадто козириста… Ото хіба Меланку?… Ні, Меланка якась сухоребра і в літах…
– Зачекайте, Микито Івановичу, чого так далеко шукати, коли є під носом. У вас же самих дві дочки. І молоденькі, кажуть, і вродливі, і поведенції пристойної…
– У нас?… Гм… А таки є… Є дві дочки. Товар показний, під ляду не ховаємо, а доброму купцеві тільки тішитися будем… То, кажете, скільки там тих дукатів було?
– Зо п'ять сотень налічив.
– Ого! І де ж воно тепер те багатство?
– А я його закопа у іншому місці. Там таке безлюддя, що й дикого звіра не стрінеш, не те що…
– Ага. Ну, то чого козу за хвоста? Приходьте на оглядини – виберете, яку схочете.
– Тоді згода, Микито Івановичу!
– Згода то й згода!
Микита Іванович простягнув руку, а до нього потяглась журавлина лапка. Перед ним стояв таки журавель на одній нозі. Микита навіть ущипнув себе: "Що за чортовиння?!" У цей час над ними знову проплив журавлиний ключ, жалібно наспівуючи: "Іві, іві!" Микита відчув мурашки на спині. Щось тут не те, подумав, приглядаючись до майбутнього зятя. Як же се – і журавель ти, і людина начебто, і пастух, і скарбонка у тебе з золотом, та й одружуватися хочеш там, де тебе ніхто не знає… От коли б ти ще гроші приніс і сказав: дивіться, який я багатир! Ану котра вийде за мене?… А то, бачите, скарб невідомо й де. Знаємо ці штуки!
– Сумніватися зволите, Микито Івановичу? – мовби прочитав його думки журавель. – Що ж, як собі бажаєте. Ми знайдемо дівчину і деінде. Хотілося у вас посватати, бо начувся багато доброго… Та й взяв оце трохи зі скарбонки на всяк випадок, щоб… Але, як вам щось не до шмиги, то вмовляти не буду… Прощавайте…
– Е… теє то, як його… Зачекайте… Я не те, щоб сумнівався, тільки так собі розмірковував, що і як… Бо то ж таки не жарти! Ось я дивлюся на вас – звичайний собі чоловік: і жупан, і пояс розшитий з аглицької каламайки, і чоботи добрі, шкапові, з підковами, і шапка оно… Хоча, правда, голова в тебе, як огірок, і носяра довгуватий… А ще ж недавно – журавель журавлем…
– Хе-хе-хе! Микито Івановичу, та як же се, що ви людини від птаха ніяк одрізнить не можете?… Мабуть, тому, що без бриля на сонці сиділи. А день такий, що на сонці хоч пироги печи. От вам голову й припарило.
– А може бути, може бути… Гаразд, ходімо на село, до мене. Оглядини справимо, з бабою своєю перебалакаю, а там і дочку спитаємо одну або другу.
II
– Оце, Кирику Єлисейовичу, й хата моя, – сказав Микита, заходячи до себе у двір.
Вони зайшли в хату, за чистим дубовим столом сиділа білява дівчина і щось там шила, друга, чорнява, прибирала начиння на полиці. Господині десь не було, певно, пішла корову доїти.
– Таточку, таточку! – заметушилися дочки. – Де ж це ви забарилися? Ми вже вечеряти зібралися.
Мабуть, вони не бачили журавля, що стояв за спиною в Микити. Саме на ту пору увійшла й Степанида.
– Де ж це ти забарився? – спитала вона. – До млина ходив, чи що?
– Та де… Не був я в млині. Зате ось гостя привів. Та ще якого гостя!
Кирик Єлисейович ураз стрепенувся та почав чепуритися, скубати себе – зовсім, як журавель. Крила зашуміли, заклацав дзьоб по пір'ю так, що пух посипався. Дівчата зойкнули від несподіванки, а господиня аж розсердилася:
– А бодай тобі! Оце очі безсоромні! Знайшов собі забаву! Та ти що – дитина мала? Цілісінький день протинявся бозна-де, ще й журавля до хати заволік – нате, мовляв, тіштеся!
– Перестань торохтіти, Степанидо, як той віз незмащений. Спочатку діло спитай, а тоді й волай.
– А що тут питати? Знайшов діло – з журавлем воловодитись!
– Та щоб ти знала – це тобі не просто якийсь журавель, а сам Кирик Єлисейович Журавель. От! Не смій мені гостя кривдити, жінко, бо ще невідомо, чи не поріднимося часом.
– Авжеж, Степанидо Ригорівно, – втрутився журавель, – я вам не чужий. З Микитою Івановичем ми вже перебалакали і дійшли згоди.
Доньки, як теє почули, то враз їх наче вітром здуло – пішли по селу дзвонити, що батько вченого журавля до хати привів: людським голосом говорить!.. Хочете побачити? То йдіть до нас!
Тим часом Степанида підсіла до чоловіка, який уже примостився з журавлем коло столу, і пішла в них поважна розмова.
– А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі – хіба ж це чоловік? А бачиш таки – увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.
– Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим… е-е… паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то й зі самого Петенбургу?
– Отож-бо й воно, що ні… Кирик Єлисейович і в городі мешкав, і в селі сусідньому довго жив, хоч ми його й не знали. А зараз у його милості є аж п'ять сотень золотих дукатів!
– Ой леле! – скрикнула Степанида.