Але Осипові від того не так страшно, як смішно. І саме те, що йому смішно, дореш-ти звільняє його від пригніти ранкового видження.
Комарі сідають і на нього, але Осип не зважає на них, очевидно, кров у нього пісна, тож комарі отарою жеруть бороданя, а вузькоголовому прагнуть залізти до середини. Бородань, крекчучи, витягає люльку й починає бити кресалом. Його співрозмовник витягує люльку й собі й також майже одночасно креше кресалом, ніби перекривляє бороданя, і від того, що повторює рухи, і від того, що це саме він такий повторює бороданя, Осипові знову стає смішно. Відтак і на душі в нього ще більше розпогоджується. Кусає губи, щоб стримати сміх і відвертається.
— Вода тут гнила, — сповіщає бородань, спльовуючи. — Коли переїхати через Серет, то й вода — гнила. Скоро він буде, голубчик!
"Голубчик" — це Серет, по той бік має бути вже інше повітря, а це значить: зникнуть комарі. Принаймні співрозмовник бороданя на це сподівається. Але й Осип прагне переїзду, бо по той бік Серету стане ближче до гір, а відтак далі від Яс — їх він покинув назавжди. І він знову думає про свою бездахість, хоч дах він і його супутники мають — оце тут, в каруці, де димарі — їхні люльки, а хата їхня — віз. Повільно плететься дорогою та дивна хата, трусячи їхніми нутрощами, а попереду — безмірний шлях. І як це, зрештою, чудово, думає Осип, коли попереду в тебе безмежний шлях!
3.
Ночували вони в Пашкані. Осип не міг заснути, так дико хропів бородань. Вузькоголовий спав, роззявивши рота, який був схожий на присос п'явки, і вряди-годи плямкав, а ще щось вряди-годи погукував із вереском.
Осип вийшов надвір. Похропували коні, доносило запаху старого гною, що його зібрано на купу в кутку двору. Хлопець сів на ґанка, і завісив голову на руки. Подумалося, що може, це доля така йому: їздитиме і їздитиме так ціле життя такими чи не такими дорогами; може, стане циганом, котрий тільки й має оселю, що на колесах. Йому почувся звук циганської пісні — десь далеко пригравала скрипка, а в унісон похропували коні. І Осип думав; поки що так складалось його життя, — все, за що не брався із людських занять, не лягало до серця. Тобто йому досі не хотілося ставати тим чи сим. Не хотілося прив'язувати себе отим ставанням тим чи сим, бо те не задовольняло Іншого, який не в Ясах у нього поселився, а жив віддавна в його нутрі. Чи не він велів хлопцеві жити як птахові в небі та й співати.
Знову подумав про сховані між його речей аркушики. На них — виладнувані німецькі слова. Закінчення кожного рядка однакове із закінченням наступного, часом вони в'яжуться навперехрест. Але Осип не впевнений, що ті слова й бажання Іншого — одне і те ж, бо ті слова, значною мірою, і йому чужі. Бо його давно вабить у гори — це він твердо відав. Хай би й туди спершу, у Нямц, бо поки що той Нямц — єдине в цьому чужому краї місце, де прихистилося його " я ".
Встав. Довкола розсипалися будівлі, які пливли в місячному сяйві, як дивні глиняні кораблі. І він раптом відчув, що світове море підкочується до цього ґанку, на якому стоїть. Світове море плескалось у його ногах, і хлопець подумав, що це також недаремно. Бо його корабель — не ці глиняні хати, не той князен-ко серед порожнього неба, навіть кожна із гір. Його корабель, може, — саме той Інший, який оце вивів його в ніч, повідганявши всі добрі й лихі сни й залишивши його на березі хвильливого світового моря...
Коли ж побачив височенні Нямецькі гори, йому на очі вибилася сльоза. Он вони, гори, з вершин яких спадають струмки. Здіймаються попід хмари і полощуть в них свої крутосхили. Вони дорогі йому, хоч, може, волів би повернутися до інших. Але це його перше повернення в Нямц, а кожне повернення має в собі щось від відродження. І Нямц йому видався майже рідним. І не тому, що знайде там дах, а тому, що зумовлює йому акт повернення. Це місто не рідне йому, серце його там — в Путилі, але гори є гори. І Осипові здалося, що те поселене в його нутрі Інше якось зв'язане саме з горами, а може, це частка, яка перейшла з ним у чужу землю, але яка чужій землі не належить. А може, це щось невизначене й до кінця не зрозуміле. Здається, те "щось" сплітається з образом того Іншого, тобто з ним самим в іпостасі Іншого. А більше — з образом матері. Так, воно завжди жило на материних вустах, оте "щось" чи на вустах сестри, коли та співала Юзеві пісень. Тоді в нього так дивно завмирало серце — те, чого тут не знайти. Нічого не знає про те "щось", а може, ніколи його не збагне: щось у строях людей, коли йдуть по стежках чи коли спокійно стоять на ярмарку; щось, коли їде гуцул чи гуцулка на коні. Вони убрані в мальовничий стрій, в зубах димлять люльки, обличчя спокійні й величаві.
Осип відганяє від себе ці думки, бо вони не до кінця йому зрозумілі, а отже, незбагненні. Над ним бринять, наче сталеві лапки, звуки німецької мови. То, може, ліпше йому стати Залізним королем? Ось він, одягнений у залізо чужих слів, окутий ними з голови до ніг. Ось він їде на обшитому панциром коні. Але він не король, лише рицар, котрий виїхав воювати себе. Залізом та мечем. Однак що може звоювати людина без даху?
Тут, на дорозі від Моцку, в Пашканському лісі, де навколо дерева й дерева, це почуття проймає його аж надто, хлопець надувається, начебто й справді він рицар, очі робляться сталеві й понуро зорять просто себе. Рука стискає руків'я меча, а тіло напружується...
До нього схиляється сухе, видовжене обличчя, а з-під збрезклих повік дивляться очі ящірки чи черепахи. Вуста на цьому обличчі малі й гладкі, ніби й справді присос п'явки. Але за тими вустами з'являються жовті і трохи розхитані зуби.
— Паничу болить живіт? — турботливо питає він по-молдавському.
Осип розуміє його, але він не може добре говорити по-молдавському. Окрім того, червона барва заливає йому щоки, тож не каже нічого, а відвертається. Але видовжене обличчя знову зазирає йому в очі, воно похитується перед ним: ая-я-яй! Ая-я-яй! Воно —наче на ниточках.
Бородатий дрімає, комарі вже його не турбують, їх ніби повидувало з каруци, тож розслаблюється, очиці падають та відразу ж розплющуються — бородатому нема діла до Осипового болю. Власник же видовженого обличчя, виявляється, має довгу-предовгу руку, котра така ж гостра й худа, як він сам. Ця рука простягає Осипові пляшку. Пляшка тремтить, бо тремтить і рука.
— Випий, паничу, полегшає!
Осип дивиться на нього трохи здивовано. Живіт йому не болить, але його думки болючі. Тому бере пляшку, перехиляє — зуби його цокають об скло. Рота обпікає палюча рідина, і він закашлюється.
— А дай-но мені! — гукає раптом бородатий і ледве не вириває пляшку з Осипових рук. Кидає її до бороди, і горілка хлюпотить у його череві, наче струмок, що стікає до ставка. Може, й такого, як у селі Хумулешті коло Нямц.
Осип не витримує і сміється. Сміється й видовжене обличчя, похитується й труситься, але очі на ньому непорушні й сиві.
Бородатий відриває пляшку від рота й розгладжує бороду. Він добродушний і задоволений. Навколо ж каруци танцюють і скачуть дерева, і в цьому світі одноногих танцюристів Осипові стає весело тим більше. І йому багнеться, щоб ця поїздка так швидко не кінчалася, щоб вона протривала довше, бо йому аж зовсім не хочеться думати, що чекає його завтра.
4.
Коли перед тобою місто, яке ніби покинув душею, і коли знову ступаєш на знайомі вулиці, не можна не відчути туги й радості. Туги через те, що повернувся сюди, а радості також через те, що таки повернувся. Бо сприймаєш гори, які зводяться звідусіль, і річку Озану, і передмістя Пометя під горою Кочорва. Тут у кожному дворі садки і кожен двір, як сад. Там далі —Цуцуєнь, де живуть вихідці з Ард'яла, котрі прядуть вовну, пасуть овець і роблять розчудову макуху. Там далі — Кондрень із сукновальнями та млинами на Ням-цішорі. А за нею, на вершині порізаної яругами гори, вивищується славетна фортеця, куди ховається влітку від ґедзів худоба. Там хмарами висять галки і в'ють собі гнізда коршуни: вони бажають висоти й затишку. Суворі стіни фортеці дивляться в Озану, а біля підніжжя гори стоїть церква святого Лазаря. Це вже не чужий для Осипа край, яким буває той, куди втрапляєш уперше, бо тут і там трапляються знайомі обличчя. Та й кожна крамниця тобі знайома, а ще ніби повертаються згорілі слова, які, здавалося б, вмерли назавжди. Вони вже трохи віддалені і зчужілі, їхня музика інакша, бо ти пройшов чимало свого шляху, юний пілігриме! Ще не відаєш, де ночуватимеш, тобто де дах, котрий сховає тебе від холодних обіймів ночі, хоч є тут і дім, і дах, під якого прямуєш. Він, звісно, йде саме туди, і він прийде туди, але на ногах має свинцеві черевики, а такими ногами важко двигати! Зрештою, не ти сам тут без даху: хоч би й отой замок, який також його позбувся. Там, у горах, —монастир, що забіг, під хмари, але й той без даху. Всі ті будівлі стоять неприкриті, бо дахи їхні згоріли не лише насправді, а передусім у мозках їхніх людей, адже й ті люди, для яких вони зводилися, також давно згорілі.
Осипові важко думати такі думки, бо вони йому не подобаються. Тим-то зупиняється і дивиться на порожню дорогу, що стелиться у гори до бездахих споруд, і вже напевне знає, що то його дорога. Можливо, вона приведе його в залізну кімнату, в якій сидить вбраний у залізо король. А може, рицар — із залізним обличчям, залізними очима, руками та ногами, перед яким він, зелений юнак, хоче постати, аби сказати свою казань. А може, крикнути йому в обличчя слова, яких ще доладу не знає, але які вже дозріли в ньому. І то будуть не залізні слова чи заморожені із залізної книги, а м'які, бо розтоплені слізьми. І він не може стримати тих новонароджених слів, які вилітають з нього, як розморожені бджоли:
— Не можна, — скрикне він, — перетворювати цей світ у залізо! Не можна заковувати царівен, так само й дні, чи кувати їх, як кують ковалі підкови та зброю! Не можна кувати мову й пісні і не можна чинити залізною траву!
— Бо коли б це сталося, — крикне він у вічі залізному королю, — всі ми мали б навіки забути про існу-
вання вічної загадки. А вона є тому, що світ має бути живий. Так само й дні мають бути — молоко, так само мова й пісні — пульсуюча кров, а трава — голос плинного й невсякного зеленого соку.
— Отож той зелений сік, — прорече він залізному королю, — хай буяє і грає, хай піниться й шипить, а відтак пише вічну євангелію, інакше не лише замки й монастирі, але й усесвіт опинеться без даху.
— А коли б це сталося, — крикне він наостанок залізному рицарю чи королю із залізної кімнати, — оту вічну загадку ми б загубили, бо її життя в тому, що ніколи не має розгадуватися, розгадана-бо загадка стає мертва, як і все сокровенне.