Молодий козак Київського полку Федір Блискавка повернувся на батьківщину з походу проти пригноблювачів України, ляхів. Хоробрий гетьман війська українського Тарас Трясило після славнозвісної Тарасової ночі, коли він розбив пихатого Конецпольського, вигнав ляха із багатьох місцевостей України, очистив їх і від лукавих підніжків, жидів-зрадників, багацько яких полягло від руки розлючених козаків, котрі, добиваючи їх, наспівували такі самісінько прокльони, якими ще вчора жиди ображали православних. Все пригадалося: і обмови жидівські, і їхня послужливість полякам, і утримування на оренді церков божих, і продаж за ціну непомірну святих пасок на світле христове воскресіння. Звичайна річ, і майно цих легкодухих іновірців щадилося так само мало, як і їхнє життя. Козаки повернулися додому обтяжені багатою здобиччю, яку вважали цілком законною і яку літописець України виправдовує у душі своїй, розміркувавши, наскільки неправедним було здирство приблуд юдейських. Це було справедливою помстою за утиски; і в цьому випадку козаки, так би мовити, забирали назад свою власність.
Ті, що знали Федора Блискавку як бравого козарлюгу, здогадувалися, що вернувся він не з порожніми руками. Бо й справді, при кожнім розрахунку з шинкаркою чи з бандуристами він виймав з кишені цілу пригорщу дукатів, а польськими золотими тільки що не шпурляв по вулицях. Дивлячись на його золото, палали очима шинкарі й крамарі, а, дивлячись на нього самого, палали щоками дівчата й молодиці. Та й було чого: високий зріст, молодецька постава, чорні вуса, які він гордо покручував, його молодість, врода й завзятість хоч би й кому могли голову закрутити. Чи ж дивина, що молоді киянки позирали на нього з привітною усмішкою і що кожна з них тішилася, коли він перекидався з нею слівцем.
Перекупки на Печерську й на Подолі знали його всі, від першої до останньої, із задоволеним виглядом переморгувались між собою, коли, бувало, їде він базаром. Чекали вони цього, як вороння крові, бо Федір Блискавка через своє козацьке молодецтво перекидав у них ятки з книшами, соложениками або сливами і ганяв на всі сторони кавуни й дині, а потім платив за все утроє.
— А де ж то наш завзятий подівся, що не видно його? — казала одна подільська перекупка до своєї сусідки. — Без нього і торг не в торг: сидиш, сидиш, а й десятої частки за цілий день не заробиш того, чим від нього за одну мить поживишся.
— Чи до того йому! — відповідала сусідка. — Він оце тепереньки біля Катрусі Ланцюгівни. Як із нею спізнався, то й базарів одцурався.
— А чим тота Ланцюгівна йому не пара? — втрутилася в розмову і третя перекупка: — Дівчина як маків цвіт; поглянеш — то хоч не хоч, а таки скажеш: красуня! Волосся як смола, чорні брови, карі очі, і зростом, і статурою взяла; одна її усмішка парубків із глузду зводить. Та й матінка її — жінка не бідна; скупа, щоправда, стара ґава! Зате грошенят у неї стільки, що хоч лопатою греби.
— Воно ніби й так, — підхопила перша, — одначе про стару Ланцюжиху лиха слава йде. Всі кажуть, — свят, свят! — начебто вона відьма.
— Чувала і я таке, кумасю, — зауважила друга. — Сусіда Панчоха колись і сам бачив, як стара Ланцюжиха вилетіла з димаря і подалася, видно, на сабаш.
— Овва, чого тільки про неї не розповідають! — перебила її перша. — Ось у Петра Дзюбенка стратила вона корову, у Юрчевських отруїла собак за те, що одна з них була ярчуком і пізнавала відьму нюхом. А з Ничипорем Проталієм, посварившися за город, зробила таке, що не доведи господи й чути.
— Що, що таке? — вигукнули дві інші перекупки.
— Ну, та вже що буде, а як до слова прийшлося, то тра вповісти. Стара Ланцюжиха попсувала Ничипорову доньку так, що хоч кинь. Тепер бідна Докійка то нявчить кішкою і на стіну дереться, то гавкає собакою і щирить зуби, а то скрегоче сорокою і стриба на одній нозі...
— Досить вам торохтіти, пустобрехи! — перебила їх одна стара перекупка, зиркаючи такими очима, які бувають у лихої собаки. — Лучче б ото про себе теревенили, а не про інших. У вас усі господині з маєтком — відьми; а на свої хвости й не озираєтесь.
Перекупки несамохіть аж скрикнули на тії слова старої, але відразу ж замовкли, бо остерігалися з нею сваритися: про неї теж говорено, що й вона належала до кагалу київських відьом.
Знайшлись, одначе, добрі люди, котрі хотіли застерегти Федора Блискавку від шлюбу на Катрусі Ланцюгівні; та молодий козак сміявся їм у вічі, навіть не збираючись відступити від Катрусі. І як же було повірити чужим обмовам? Миле дівча дивилося на нього так невинно, так любо, усміхалось йому так медово, що хоч би й цілий Київ зібрався на майдані біля Лева й заприсяг на тім, що маті! її достоту відьма, — і тоді б Федір віри не йняв.
Таки привів молоду господиню у свою хату, а стара Ланцюжиха зосталася одна, відмовившись від запрошення зятя перейти жити до нього; відповіла, що їй зі старими своїми звичками не вжитися з молодими людьми. Федір Блискавка не міг натішитися, дивлячись на милу дружину свою, не міг нахвалитися нею. І гарячі пестощі, і палкі поцілунки, і догідливість її чоловікові свому — все було до душі нашому козакові. Дивним здавалось йому лише те, що дружина під час найсолодших хвилин подружньої ніжності іноді зненацька ставала сумною, важко зітхала і навіть сльози набігали їй на очі; а то, було, помічав такий погляд її великих карих очей, що у нього несамохіть мурашки по спині пробігали. Особливо це помітно було, коли місяць на ущербі.
Тоді дружина похмурніла, відповідала коротко й неохоче, і, здавалось, якась туга гризе її серце. Такої пори усе їй було не до шмиги: і пестощі чоловіка, і жарти його друзів, і господарські турботи; так, наче б і світ божий став для неї тісним, наче б рвалася вона кудись, хоч і з відразою, пересилюючи себе й підкорюючись якомусь непереборному потягові. Деколи було помітно, що вона хоче в чомусь відкритися чоловікові; та кожного разу важка таємниця залягала у її грудях, душила — і тільки смертельна блідість, потоки сліз і трепет всього тіла відкривали чоловікові, що тут не все гаразд. Цей стан так само раптово й зникав — Катруся, враз ізвладавши з собою, оживала, починала сміятися, гратися, як дитина, і ластитися до чоловіка ще палкіше; потім його запевняла, що це був такий хворобливий приступ від зурочення, що його накликала була на неї колись у дитячі літа якась лиха баба, та що це довго не триває. Федір вірив їй, бо кохав свою жону, а зрештою й сам не раз бачив зурочених.
Однак завше, коли був місяць у серп, чоловік помічав ночами за дружиною якийсь незвичний неспокій. Либонь починала чогось боятися, час од часу здригалася і блідла. Дивним було те, що як тільки він покладав собі розкрити таємницю, підступний, глибокий сон змагав його. Чи то сам здогадався, чи добрі люди надоумили, та якось у таку ніч Федір, лягаючи спати, намацав рукою під подушкою вузлик з травами. Ледве що він торкнувся їх, ураз відчув, що рука стала важчати і кров у ній тихенько стихати, наче б засинаючи. Жінка у той час поралася по хаті й не помітила, як Федір прочинив кватирку й викинув того вузлика. Пес, який дрімав на призьбі, вочевидь подумав, що шпурнули йому якусь поживу, та й кинувся її обнюхувати. Нюхнув раз, другий, захитався, упав і заснув міцним сном. "Еге! так он чого і я спав, жіночко моя люба!" — здогадався Федір, але, нічим себе не зрадивши, прикинувся, що спить, і захропів так, наче б три доби очей не склепив.
Катруся, зробивши, що там було в хаті, наблизилася до чоловіка та, поклавши руку на його груди, подивилась уважно в обличчя, важко зітхнула і одійшла до печі. Федір, не перестаючи хропіти, прискалив одне око й слідкував жінку. А та розвела в печі вогонь, поставила на жар гладущика з водою і почала кидати в нього зілля, примовляючи стиха дивні і дикі для вуха слова. Увага Федора зростала щохвилі: страх, гнів і цікавість боролися в ньому.
Коли вода в горщику завирувала білим джерелом, то над ним наче буря прошуміла, наче сильний дощ задріботів, наче грім проторохтів. Нарешті звідти пискливим і різким голосом, що нагадував вищання заліза, як ото бува коли косу мантачать, тричі пролунало одне слово: "Лети, лети, лети!" Ураз Катруся хутенько вимастилася якоюсь мастю і вилетіла в каглу.
Страх пойняв бідного козака такий, що аж зуби зацокотіли. Вже не сумнівався, хто його жінка, але був настільки схвильований, що не знав, на що відважитися. Мабуть, лучче відкласти усе до іншого разу. Проте заснути не міг, перед очі навівалися якісь чудовиська. Покрутившись отак якийсь час на ліжку, встав та вийшов на подвір'я. Тиха прохолодна ніч трохи його відсзіжила. Місяць останнім, блідим своїм світлом наче б прощався з землею до нового відродження. Федір виловив поглядом собаку, що спав під вікном, а біля його голови зачарований вузлик. Підняв його двома пальцями — і враз собака стрепенувся, скочив на ноги, потряс головою і почав ластитись до господаря. Козак невесело всміхнувся і повернув до хати, поклав вузлика під голову, ліг і заснув, мов убитий.
Коли він розплющив очі, то побачив, що Катруся лежить поруч. На обличчі її не було помітно й сліду вчорашньої несамовитості, ані тієї нестями в очах, з якою вона творила свої заклинання. Якась розманіженість і тиха радість відбивалися тепер в її погляді й усмішці. Ніколи ще не обдаровувала вона стількома палкими поцілунками, дитячими пестощами свого чоловіка, як того ранку. Словом, була це молода, мила і закохана жінка, але в жодному випадку не та страшна чарівниця, якою бачив уночі її муж. Козак уже й замислився: а чи й справді трапилося те, що він спостеріг? Чи не сон йому привидівся серед ночі? Чи не лихий дух його спокушав і мучив нічницями, або відвернути його серце від любої жінки?
Минув місяць. Федора не покидала думка таки дізнатися таємниці й покласти край своєму сум'яттю. Увечері, якраз коли мав зійти молодик, помітив за своєю дружиною ті самі ознаки: і сльози, і тяжке зітхання, і таємну тугу, і відразу до усього, навіть до пестощів чоловікових, а деколи дикий, непорушний погляд. Ще з вечора Федір сказав, що йому душно в хаті, і розчахнув вікно, а коли ліг спати, то, вийнявши з-під подушки вузлика, пошпурив його хутенько на двір.