Другові й інспіраторові блискучих ідей та витівок — Михайлові Панькову — з подякою за початок і підтримку цього Скандінавського рейду.
В. Поліщук
ПОЧИНАЮ
Авторові цих рядків довелось одвідати Скандінавські країни. Це була не довготривала, дослідницька мандрівка, — де був рейд у глибину ще маловідомих для нашого широкого читача людських масивів і класових противенств. Побіжно я зачерпую трохи образів і думок ще й з тих країн, кудою пролягав мій шлях. Отже, до побачення на наступній сторінці, мій дорогий читачу.
СТОЛИЦЯ КОЛ. УКРАЇНСЬКОГО П'ЄМОНТУ
Околиці Львова
Легка паморозь лягла на опуклих опрацьованих горбах, що підкочуються під Львів. Густе вруно засівів і лужків, круті схили, а по них жовті клени, і все це в легкому диханні димчастого ранку, що іноді по полях гонить легкі ватяні обривки туману. Зверху його торкає рожево-малинова сором'язливість сонця, яке ось тільки що десь зійшло за горою…
Через залізницю перескакують містки, особливо там, де потяг проходить виїмкою, якісь фабрики й майстерні попадаються обабіч залізниці. На горі старенький костьол чи капличка, од якої тхне середньовіччям, папсько-католицькою експансією і задумливо-тяжким минулим… Знову жовті клени, берестки, голі вже ясени, липки, як виліплені з жовтого воску над рожевуватими горбками у ранковій сутіні… Все частіш будинки, зупинка на передмісті, далі височенні насипи, чудесні обвідні шляхи поміж веселими пагорками, де стільки городів і хаток, — а здалека навіть димарі фабричні… Нарешті потяг знову вскакує у місто і влітає під велетенські вокзальні конструктивні буди зі скла і криці… Грохочуть вагони і проразливо чмихають під скляно-залізну стелю паротяги. Стоп. Приїхали.
Невже польське місто?
Через тунель вихід до міста, столиці колишнього українського П'ємонту, до третьої столиці України — Львова, чудесного західнього нашого міста, яке поки що не подає зовні майже жадних ознак українськости. Ще року 1920 на вокзалі, на трамваях, на вулицях можна було бачити написи трьома мовами: німецькою, польською, українською — тепер ніде й літери української не побачите. Витравили, вишкребли, перемалювали своєю насильницькою зверхністю третю столицю України — і гадають, що все вже зроблено, що той "польський" острів серед густого галицького українського моря встоїть? Марні надії. Бо коли вилізти на копець Унії і зверху глянути на простори, що коливаються жовтими хвилями осінніх горбів аж за обрій, де розкидані по них білі купочки містечок і сіл, — всюди чується сіроока наша Західня Україна, стиснута обставинами, але як пружина готова до чину кожної секунди. І нехай Львів бундючно пухириться позеленілими бароковими, мідяними банями католицьких костьолів та уніятських церков — не їм бути господарями серед цього моря напруженої праці, де однаково виснажуються робітник українець, єврей та поляк.
Ось на підвокзальній площі. Могутній двірець так само позеленів своїми банями з кованої міді, оздоблений символічними скульптурами і латинськими написами. Рівні чисті бульвари одходять гарно брукованими сірими смугами. По тротуарах в ранковій свіжості цокають на працю робітники. Кожен несе довгасту циліндрову синьо-емалеву посудину. В ній сніданок. Прокашлюють повні робочого люду старі трамваї. Багато вулиць перемощується. Ремонтується. На вулиці рідко де почуєш українську мову. Навіть серед робітників — хоч їхні кадри поповнюються за рахунок не тільки міста, але й головно села.
Корінь жіночости загальної картини
Місто Львів цілком західне. Воно чистіше, ніж Варшава, красиве, зручне. Незабутня картина, коли піднятись на Замкову гору, де копець Люблинської Унії. Хвилясті горби — на них біліють далеко міста і села; ліси обважнілими шматками лягли по схилах. Хвилясті горби таким коливним рельефом лягають круг Львова (він осів гречаною, сипкою кашею своїх будинків у долині), що вся картина в ясній блакиті може бути схарактеризована одним словом: жіночість. Жіночість характеру і зовнішня покора ландшафту, за якою криється вікова боротьба із стихіями, що окружили ці горби. Може, то вона наклала свою завзяту податливість, але й невтомну впертість одночасно, що, як ґума, намагається набрати своїх незмінних форм? І я не хотів би бути не джентлменом супроти жінок, але мушу визнати, що інтриганство, навіть склочність і незгідливість, особливо серед галицької трудової інтеліґеніії, слід було віднести… ну, хоч би на рахунок жіночости оцих чудесних опуклих горбів, що хитрими лініями звиваються круг міста Львова і біжать аж до синіх гребенів Карпатських гір, що манячать у далині, коли глянути на південний захід із Замкової гори. Сам Львів темно-сірого тону з червоними черепичними дахами. Димлять на окраїнах фабрики, купчаться зелено-мідяні баняки костьолів, і жадної ознаки води, річки. Два малесенькі ставочки лише підкреслюють і доводять до гостроти суху безводну картину Львова. Східня й західня столиці наші без води, хоч техніка їх якось і виручає.
Трошки гадань і сентенцій
Серед жовтого парку і буро-червоних кущів дорога снує свої петлі уверх по узбочинах Замкової гори, аж поки не підходить до самого копця Унії, копця, насипаного давно-давно руками запамороченого та прибитого населення. Тепер на цьому копці польський імперіалізм заклав фундамент якогось пам'ятника, що його "підірвали" під час львівських подій, мабуть, українські націоналісти. Хочеться вірити, що ці нелади і взаємні тяжкі демонстрації, де найбільше попадає бідному людові, нова Україна зуміє зліквідувати. Львівські українці вдома говорять швидкою шепелявою мовою. В українській книгарні я часом не міг зрозуміти, що саме запшипшикала до мене симпатична україночка, хоч фраза була побудована вірно, коли прислухатись. Сьогодні ж Львів назовні робить вражіння цілком не українського міста. І, може, в цьому почасти провина і української частини населення, що на вулиці чи то з боязні, чи то по звичці, чи навіть просто з давно прищепленої психології, — не говорить українською мовою. Як прокляття, тяжить над певною частиною львівського та й взагалі галицького українського населення іноді навіть підсвідома думка, що українська мова гірша, вульгарніша за мову польську, і тому можна говорити по-українському більш демонстративно, аніж з почуття своєї гідности і культурної рівности. Ця думка, вихована польським панством, криється особливо серед українського міщанства, що наче вибачається за своє українське походження та мову. Ці риси я вловлював навіть тепер. Таємна думка: хоч наша мова й гірша, простецька, але ж я од неї одмовитись не можу, бо такий родився, — ця думка, не достойна людської гідности, може бути розшукана в головах і серцях багатьох звичайних галицьких міщан. Але цю психологію польський панський націоналізм в не меншій мірі прищепив і єврейському населенню. Тут теж немає своєї простої, упевненої гідности. І тому на вулицях Львова, де дуже багато євреїв, — ви теж почуєте лише польську мову. Я єврейської мови за ввесь час перебування майже не чув. Вам досить вийти на майдан біля пам'ятника Міцкєвіча, де прогулюється в суботу ввесь молодий єврейський Львів, щоб переконатися цього. Публіка зовні европеїзована, все в капелюшках. Основний тон тканин — сіро— зелений.
Клінічна дамська поза над головою генія
До речі, про пам'ятник Міцкєвіча. Навіть моя велика любов до цього пломенистого польського генія не могла відігнати всієї моєї відрази до його пам'ятника, що у Львові. Уявіть собі на постаменті кам'яний високий стовп, до якого трохи нижче ребер причеплена за бік бронзова жінка (Муза!), що пацалакає в повітрі ногами, одкинувши легеньку металеву туніку своїми темними клубами. Коли ззаду подивитися між ці голі тяжкі чорні розчепірені ноги, то ця клінічна поза нічого, крім огиди, викликати не зможе. І от ця істота вигинається над постаттю Міцкєвіча, який мов би приносить якусь сірчану жертву, що вдарило йому в ніс: Міцкєвіч одкинувся і закрутив носом. Псевдоклясичні ходулі, доведені тут до карикатури. Вони викликають, замість пошани та героїчних думок, огиду до цілої доби буржуазної творчости, що отупіло порпалась у клясицизмі, не розуміючи його конструктивних начал, а взяла лише зовнішню символіку та рабське копіювання голої природи. Над ним можна_ було б поміркувати і нашим неокласикам. Рильський і Філіповіч, видно, вже встигли подумати, і не без користи.
Львівська сучасна культура
В культурному відношенні Львів така глуха й безнадійна провінція, що мене огорнув сум. Зрозумілий провінціялізм українського Львова: в умовах гніту національного й економічного, навіть те, що робиться, треба визнати все ж за великі досягнення. Але в поляків, що мають стан посідання, певні матеріяльні ресурси й т. д. і т. ін., мати в центральному театрі паршиву провінціяльну оперету, де ставлять "Сільву" в такій божевільно-вбогій відсутності театральної культури, — це одне може бути покажчиком того, як відстає Польща в галузі мистецького й культурного будівництва, а головне, що окупанти віддають "кресам" лише покидьки своєї і так відсталої культури, і коли б не американська "Золота гарячка" Чарлі Чапліна, що я її побачив у Львові з польськими написами, то я не знаю, де ще б шукати сучасної польської культури у Львові.
Старої культури поклади
Правда, старої культури у Львові порівнюючи досить багато, почавши хоча б із чудесної барокової архітектури і танцюристої скульптури манастиря Бернардинів.
Так само багато цінного і в українському національному музеї. Типовий сторож — "цілую руці", — старий і вірний древності, зустрічає вас унизу доброго будинку, де зібране староукраїнське, переважно церковне малярство. Але які портрети, які українські Мадонни, які шедеври композиції, фарб і фактури ховаються в цьому музеї! Коли б я був бойчукістом, я, мабуть, тут же і вмер би од розриву серця. Для кожного маляра, що може конструктивно думати і сприймати малярство як особливий механізм з ліній і фарб для зрушення емоцій, — в цьому музеї непочатий скарб для дослідження законів побудови цих механізмів. Але, на превеликий жаль, львівські наші митці сюди чомусь і не заглядають, ба, навіть майже не знають, які мистецькі скарби є в них під боком.
Художник Новаківський
Тому мені дуже захотілось одвідати сучасного нашого маляра, правда, старшого віку, О.