Нічний потяг рушив, і я зрозуміла, що в купе нас їде лише двоє. Жінка, приблизно сорока років, з розкішним кучерявим, ледь рудуватим волоссям сиділа навпроти, копирсаючись у сумочці.
"Фарбована, але, певне, не заради зміни кольору, мабуть, сивину ховає, а колір власний, – подумалось мені, – але ж яка шевелюра!"
Проте думка ця пролетіла миттєво, майже автоматично, і зникла, а решта невпинних у жіночій голові думок та напівдумок не квапились мене турбувати – певне, їх пригальмовував тупий головний біль.
Зазирнула провідниця. Забрала квитки. Запропонувала чаю. Ми з сусідкою погодилися. Я сиділа і дивилась у віконце потяга, що саме покинув межі висотної міської забудови і вирвався у нічний простір. У чорному небі то підстрибував, то похитувався нахабно-повний місяць. Чи то від місяця уповні, чи від нестабільної погоди на межі зими та весни мені стискало голову, але я все сподівалася, що відпустить, і не ковтала пігулок.
Дзенькнула підсклянниками провідниця, і в купе запахло чаєм мого дитинства, хоча його давно не заварюють із пресованих чорних плиток, як раніше, а кидають у склянки пакетики на нитці. Я занурила руку в сумку і витягла шоколадний батончик та дві мандаринки. Поклала їх на серветку між нашими склянками. Вдруге пірнувши в нутрощі дорожньої сумки, рука намацала і витягла мою невеличку, грамів на сто п'ятдесят, металеву фляжку з коньяком, що його завжди набирала в дорогу, як ліки – чи то від головного болю, чи від можливої застуди, чи від гіпотетично імовірного отруєння. Хай краще буде під рукою, так мене колись навчив знайомий лікар-анестезіолог, порадивши хороший коньяк майже як панацею від усіх хвороб. Зважаючи на те, що міцні напої мені не дуже до смаку, він же й уточнив: "Не можеш пити так – вливай потроху в чай!" Ось і згадалася стара порада.
Вловивши на собі здивований погляд попутниці, я хитнула в руці фляжку, а та кумедно булькнула.
– Голову здавило, мов обручем. Мабуть, треба вжити заходів та лягати спати, – пояснила я попутниці, відкручуючи металеву кришечку. – Пропоную і вам, можна налити в чай, або, як маєте якийсь посуд, наллю у нього. Вип'ємо по тридцять грамів та й спатимемо міцно в жіночому товаристві.
Сусідка несподівано напружилась, знітилася, тріпнула пишним волоссям, а потім зробила рішучий жест руками, утворивши перехрещеними перед собою долонями літеру "X".
– Ні. Дякую. Я не в темі! – досить рішуче відповіла вона.
Моя рука із фляжкою на мить зависла в повітрі, я глянула їй в очі, зрозумівши, що пані, без сумніву, мала причини для такої відповіді. Може, нездорова, а може…
Я все ж таки хлюпнула собі в склянку трохи рекомендованого "медикаменту", закрутила фляжку і відправила її в глибини сумки. Розламала навпіл шоколадний батончик.
– То хоч мандаринку та цукерку беріть, складіть мені компанію!
Жінка кивнула і дістала зі своєї сумки пачку печива.
– Гуляймо! – посміхнулась вона і приєднала свій внесок до нашої трапези.
Я гріла руки об підсклянник, присьорбуючи гарячий солодкий чай, присмачений коньяком, і позирала, як сусідка жує печиво та закушує його скибочками мандарина. Голову все ще не відпускало, і не було сил заводити розмови "для годиться", але попутниця раптом заговорила сама.
– Ви не зважайте! Пийте, як ваша душа бажає. Я знаю, що трохи коньяку знімає спазм, пийте, воно попустить. Якщо нормальний коньяк, то воно й направду помічне – малими дозами. Від хвороб тілесних. Просто в мене "поганий анамнез". Я колись узялася лікувати алкоголем хворобу душевну…
Я звела брови, усвідомлюючи, що ця на вигляд цілком нормальна охайна жінка приємної зовнішності, напевне, мала серйозні проблеми і вирішила ними поділитися. Що ж, кращого місця годі й шукати – нічні потяги стільки всього чули, що якби могли говорити чи принаймні писати…
– Я вийшла заміж уже після інституту. За фахом мистецтвознавець, вступила до аспірантури і паралельно працювала в одному з музеїв Києва. Чоловік був старшим за мене, з університетським дипломом, аспірант кафедри політекономії. Раптом розвалюється Союз, у суспільстві криза, нікому не потрібні наші дипломи, народ тяжко виживає на базарах, енергійніші носяться з картатими сумками по закордонах. Спочатку везуть до Польщі наші електротовари, посуд, все, що можна було збути там на базарах за більші гроші. Потім пішов процес навпаки – Польща, Емірати, Китай – звідти "човники" тягли все, чого бракувало в нас: джинси, шкіряні куртки, взуття, годинники, відеомагнітофони… Потім, заробивши стартовий капітал, дехто вже переставав їздити сам і вкладав його в бізнес – чи то тримав кілька власних "точок" на тих самих базарах, чи винахідливими українськими мізками намацував інші способи примножувати перші накопичені гроші… Нас теж це не оминуло. Чоловік був з іншого міста і вже мав, на відміну від мене, певний досвід виживання. Я ж прожила свою радянсько-київську юність у звичайній родині, при нормальних батьках і горя не знала.
Жінка замовкла і втупила погляд у темне завіконня, де інколи пролітали вогники. Я нечутно ковтнула чаю і зітхнула, пригадавши й себе в ті часи. Дякувати Богу, базари нас оминули, але мені теж було що згадати… Сьогодні вже навіть не вірилося, що ми тоді ТАК жили. Все ж таки природа вмонтувала в людину якусь захисну функцію, яка дає можливість, наприклад, жінці згодом забувати нестерпний біль під час народження дитини, а поколінню, на долю якого випали певні випробування, непомітно стирає у спогадах гостроту та трагізм пережитих ситуацій. Певне, щоб не вимер людський рід, щоб продовжувалося життя.
– Як ваше ім'я? – несподівано навіть для себе спитала я.
– Ярина, – ніби прокинулася жінка.
– Я – Вікторія. Слухаю вас. І чай беріть, бо захолоне.
Жінка теж зробила кілька ковтків чаю, відкусила печиво, зітхнула і знову заговорила.
– Чоловік спромігся до зароблених нами напозичати ще грошей і розпочав спільний бізнес із Німеччиною. Певне, зумів застосувати на практиці свої теоретичні знання з політекономії, адже вона саме і вивчала закони, які управляють виробничими стосунками. Він часто їздив у відрядження, а я нещодавно народила доньку, то ми чекали на нього вдома… Але щоразу його розповіді про закордонне життя ставали яскравішими, а зрештою прозвучала рішуча пропозиція обміркувати "шляхи відступу". Я насторожилася, навіть злякалася. Адже й на думці не мала покинути все – батьків, друзів, рідне місто, як би то не було важко.
Жінка сьорбнула чаю і знову втупилася в завіконня. Я мовчки доїла мандаринку і, не витримавши, спитала:
– І ви відмовилися?
– Ні, – знову зітхнула вона, – ми за допомогою його спритних друзів прокрутили схему від'їзду по єврейській лінії і таки виїхали. Звісно, то швидко казати. Направду ж від ідеї до втілення минуло чимало часу. Він зумів мене переконати, але то був швидше вимушений захід, ніж реалізація бажання, про мрію взагалі не йшлося. Я бачила, що він не відступиться. Мені дорога була родина. Безглуздо було сиротити дитину, адже батько з усіх сил намагався забезпечити її майбутнє…
Ми виїхали. Чоловік продовжував свій бізнес, залишив в Україні кілька "точок", які отримували з Німеччини та реалізовували тут різні товари, і керував уже звідти. Донька підростала. Ми опинилися в іншому світі, іншому вимірі, на матеріальному рівні, не порівняному з тим, що залишили. Але… Але я там просто вмирала… Пропадала, як рибка що здуру вистрибнула з акваріуму. Як висмикнута із землі рослина. Це не художні порівняння, я просто не знаю, з чим іще це можна було зрівняти. Я ледве втримувалася від панічного стану, усвідомлюючи, що перекреслила все своє попереднє майже тридцятирічне життя, і вороття до нього не буде. Чоловік спершу не дуже переймався цим, бо почувався, як риба в річці, вибудовував нові комерційні ідеї, примножував капітал, одне слово – "крутився", свідомий того, що дружина й донька ситі. А мені щоночі снився дім. Наш старий двір. Його мешканці. У снах я ходила рідним районом, мов душа померлої людини, яка не знайшла спокою. А вдень блукала, мов зомбі, по квартирі чи виходила з донькою на вулицю і пливла, як мара, не розрізняючи облич, контролювала лише дитячу долоньку в своїй руці, найдорожче, що в мене лишилося.
Коли я втрапила в лікарню з нервовим зривом, лікарі призначили купу медикаментів від депресії і порадили чоловіку звозити мене додому. Поговоривши з лікарем і психологом, чоловік усвідомив, що мій стан дійсно серйозний і що це не капризи невдячної жінки, які його дратували.
– І тоді ви почали лікуватися алкоголем? – не втрималася я.
– Ні… То тільки преамбула. Не буду переказувати всієї історії, але… Через три роки ми таки повернулися в Київ. Може, цього б ніколи і не сталося, але на додачу в чоловіка не залагодилося з бізнесом, не всі його оборудки були "зрозумілими" для німців, і він згодився відступити. Купили квартиру в зеленому, хоч і не центральному районі столиці. Донька пішла до школи. Я ожила і гасала щаслива між батьками, доньчиною школою, музичною школою, ізостудією та заняттями спортом. Чоловік з головою пішов у бізнес, гроші прибували й тут, але інколи під гарячу руку, коли траплялися неприємності, все ж дорікав мені, що витягла його з Європи назад у цей дурдом… Донька підросла, вже не так потребувала моєї постійної уваги, і я визвалася допомагати чоловікові в роботі. Він саме відкривав невеличкий магазинчик одягу, імпортованого з Німеччини. Тоді ще було не так багато контактів, як наслідок – і точок, що торгували дійсно якісним імпортом, а не турецько-китайсько-місцевими підробками. От я його й очолила. Обживала, оздоблювала, вицяцьковувала, приваблювала клієнтів, хотіла зробити все на європейський манер, щоб і наші люди звикали до гідного сервісу, до хороших товарів, щоб могли навіть замовити у нас за каталогом з Німеччини, що забажали… Були у мене в підпорядкуванні дві продавчині, прибиральниця, був ще майстер на всі руки Петрович, який жив неподалік, ми тримали його на півставки – лагодити електрику, сантехніку, кріпити стелажі, відкидати сніг від дверей крамнички… Все наче йшло добре, я раділа, що знайшла собі нову реалізацію, заробляла якісь гроші, чоловік теж крутився, адже імпорт одягу – то була лишень частина його бізнесу.