Уран

1

Прилади Часу завойовували світ. Ремінцями й браслетами вони прикувалися до рук, вгніздились у медальйони й персні, вмурувались у вежі ратуш, повисли на стовпах і кронштейнах на вулицях міст і містечок, на вокзалах і пристанях, на базарах і стадіонах, на стінах установ і жител. Одні з них мовчки відлічують секунди й хвилини, інші ж кожну годину, що відійшла у вічність, супроводжують дзвоном і мелодіями популярних пісень.

У Сосонці ще нема вежі з годинником. Її функцію добровільно перебрав на себе старий Данило Вигін – беззмінний сільський сторож. Він не знав, що Час – одна з основних форм існування матерії, і не був знайомий з теорією відносності Ейнштейна. Данило Вигін просто ударами в рейку відлічував вечірні й нічні години, бо вдень йому було ніколи.

Шмат цієї рейки Данило Вигін підібрав колись по війні на залізничній колії, яку зірвали в сорок третьому партизани за Косопіллям, почепив її на стовпі біля контори, і вона нагадувала Данилові про його бойових побратимів, відлунювалася їхньою минулою славою, а не просто байдуже відлічувала час.

І, може, тільки Степка розуміла Данила Вигона і вловлювала безліч відтінків у тому дзвоні. Для неї він був тривожний у довгі осінні ночі і срібний в літні світанки, котився чистою хвилею в квітучих росяних садках і стогнав у хуртовини. Прокидаючись уночі, Степка рахувала Вигонові години, наче кожний удар наближав її до чогось невідомого.

Тепер Степка знала, що час наближав до неїпрощання. Прощання з юністю, з селом, із своїм нещасливим коханням.

Мине час, відправлений у небуття дзвоном сталевої рейки, але того дня Степка не забуде ніколи...

* * *

– Іде, їй-богу, йде, – виглянув у вікно Василь Васильович Кутень, а потім забігав по хаті, розхлюпуючи з чашки маслянку. – Надеждо! Дмитре, іди зустрічай свою жіночку.

– Хто йде? – спитала Надія.

– Степка.

Дмитро кинувся в сіни. Степка привіталася, спокійно пройшла в їхню з Дмитром кімнату.

– Я хочу забрати свої речі.

– Речі? – насторожився Кутень.

– Свої.

– Не передумала? – ще на щось сподівався Дмитро.

– Ні.

Степка складала в чемодан свої пожитки, Кутень не спускав з неї очей.

– Чого ви? Вашого не візьму.

– Хто зна. Від тебе всього чекати можна. Ославила на весь район! Чого ж тоді чіплялася до нього? – тицьнув пальцем на Дмитра.

– Я не чіплялася... То мені така випала кара. – Степка поклала вовняну кофту, але потім вийняла її з чемодана. – Це ваша, заберіть.

– Тоді й туфлики віддай, – старий Кутень заглянув у чемодан.

– А я їх і не брала.

– Батьку, як тобі не соромно, – втрутився Дмитро.

– Бо то наше. Може, вона і телевізора захоче?

І раптом Степка розсміялася, дзвінко, голосно, на всю хату:

– А знаєте що, громадянине Кутень? Я на вас подам у суд!

– Що? – зблід Кутень. – Хто "громадянин"? Я?

– Відсуджу половину вашого добра.

– Надеж-ж-ждо! – гукнув Кутень. – Серед білого дня грабує! Геть з моєї хати! – Кутня трусила пропасниця.

– Не бійтеся, то я так. Ех ви, хробаки. – Степка зачинила чемодан, звернулася до Дмитра: – Тікай звідси. Пропадеш. Ну, живіть.

Задзвонив телефон. Кутня викликали на завод. Він, натягнувши шапку на самісінькі очі, потупцював ще біля Степки і мовчки вийшов.

Дмитро виглянув на кухню і зачинив двері на клямку. Очі його загорілися, руки тремтіли.

– Відчини! – сказала Степка. – Чуєш?!

Тисячі думок билися в Дмитровій голові. Він згадав, як повзав навколішки перед Степкою, благаючи ласки, згадав ті прокляті ночі. Ні, зараз він її не випустить, розтопче її гордість. Кутень схопив Степку, вона вперлася руками в його груди.

– Я кричатиму!

– Кричи! – Кутень кинув її на ліжко, одним порухом руки роздер кофтину і стиснув в якихось нелюдських обіймах.

Степка пручалася, кричала, але Кутень впився своїми холодними слизькими губами в її уста. Степка відчула його довгопалу руку на своєму тілі, зібрала всі свої сили і відштовхнула Кутня, він зсунувся на підлогу. Обличчя його було перекошене від люті. Ще мить – і він кинеться знову на неї.

– Не випущу! – прохрипів Дмитро.

Степка зіскочила з ліжка і схопила ножиці, що лежали на підвіконні.

– Тільки доторкнись! – Штовхнула двері, аж відлетіла клямка, накинула пальто, взяла чемодан. Вибігла з хати.

– А я тобі... я не дам згоди на розлучення! – кричав услід Кутень. – До Платона підеш в полюбовниці... Я знаю!

Аж за Косопіллям зупинилася Степка, їй все здавалося, що Кутень біжить за нею. Оглянулася. Нема. Взяла жменю снігу і жадібно почала їсти. Вечоріло. Синів на полях сніг, низько повзли хмари. Трохи заспокоївшись, Степка повільно брела польовою дорогою. Просигналила машина, Степка звернула на обочину, підняла руку. Двері газика відчинилися, і вона побачила Платона.

– Добрий вечір, сідай, Степко, – Платон вийшов з машини, поклав чемодан і допоміг, їй сісти. – Ти чимось стривожена?

– Ні.

Степка оце вперше побачила Платона після зборів, на яких його обрали головою колгоспу.

– Вітаю тебе, Платоне.

– З чим ?

– Ти ж тепер наше начальство.

– Дякую, Степко. Начальство, – зітхнув Платон.

– Що, тяжко?

– Не питай. Не багато часу минуло від тих зборів, а звикнути ніяк не можу, – признався Гайворон. – Тисячі справ. Віриш, ночами не сплю.

– Я теж... Як Наталка?

– У лікарні. Може, зроблять операцію.

– Коли?

– Не знаю.

– Тяжко вам удвох з Васьком?

– Ми звикли, Степко. А ти ж де була?

– З Кутнями прощалася.

– Що ж тепер будеш робити?

– Якщо приймеш, піду телятницею, а що мені?. – посміхнулася Степка.

– З радістю. А може, в доярки?

– Ні. Буду в школу вечірню ходити, треба мати вільний час. Я хочу за рік і десятий закінчити. Екстерном. Можна?

– Можна, Степко.

Показалася Сосонка.

– Зупини. Я вийду, щоб не бачив ніхто, – попросила Степка.

– Та що ти?

– Не боїшся?

– Не треба, Степко. А що ж тут такого? Ну, підвіз...

– Розмови почнуться, плітки.

– Хай. Ми з тобою ж друзі.

– Друзі, – повторила Степка. – Не будемо ми з тобою друзями, Платоне.

– Чому?

– Так. Ось і приїхали. – Степка відчинила дверцята. – Може, зайдеш?

– Ні, Степко, не можу.

– А кажеш: друзі...

– Іншим разом.

Степка нічого більше не сказала, тільки пильно подивилася на Платона.

Полікарп Чугай був радий, що повернулася його безталанна дочка. Жодним словом не нагадував про її заміжжя, наче нічого й не було. І Степка була дуже вдячна батькові за це. Вона працювала на фермі, вчилася у вечірній школі. Навіть у клубі Степку рідко бачили. Вона почала багато читати. І такий прекрасний світ розкрився перед нею! Олег Динька і Максим Мазур привозили їй книжки з Косопілля. Інколи вечорами приходили Світлана з Софією, Максим і Юхим Сніп. Читали вірші або слухали, як грав Юхим. Уже не було тих безтурботних вечорів з танцями, жартами. Всі розуміли чому: змінилася Степка.

З Платоном зустрічалася щодня. Хоч як рано прийшла б на ферму Степка, завжди заставала там Гайворона.

– Ти що – і ночуєш тут, Платоне?

– Треба, Степко.

Оце "треба" стало суттю всього життя Гайворона. Не було зоотехніка, і він сам складав раціони, стежив за правильною відгодівлею худоби, читав лекції ланковим і бригадирам, їздив у район по запасні частини для тракторів, а ночами сидів над конспектами – готувався до державних іспитів у академії.

Від Наталки надходили короткі одноманітні листи. В останньому повідомляла, що її перевели до клініки професора Крещенка – він і робитиме операцію... Але коли це ще буде?

Платон схуд, змарнів, але ніхто не бачив його знервованим або сердитим. Безліч буденних турбот допомагали йому забути і про самотність, і про невлаштованість особистого життя. Тільки при зустрічах зі Степкою Платон відчував, як у глибинах його душі відроджувалося щось напівзабуте, тривожне й безмірно дороге.

Степка чекала весни. Хотілося в поля, на луки, під сонце. Але над Сосонкою ще шуміли заметілі, випадали глибокі сніги, засипаючи дороги, по яких мала прийти весна. І Степка жила чеканням: щось мало статися таке, що порушить звичний плин її життя. Але що? Що може трапитися тут, у закиданій снігами Сосонці?

Степка сидить у теплому телятнику на купі торішнього сіна, покусує гірку стеблину полину. Жують жвачку телята. Під стелею жевріє лампочка, похитуються на стінах дивовижні тіні. Ще мине рік. Повиростають телята, народяться інші, а вона чапітиме тут, чогось чекаючи. Все через Наталку. Якби не вона, то щасливішої від Степки не було б жодної жінки в світі. Забрала її кохання, вирвала з грудей, і від цього не стала й сама щасливою. Лежить десь зараз у лікарні, може, в передсмертних судомах, і нічого їй уже не треба. А Степка жива.

Ой чорна я, чорна, як тая чорниця,

Хай мені уступить дорогу злая розлучниця...

Пригадуються слова пісні, і Степка бачить себе в чорній хустці в натовпі незнайомих людей: несуть у труні Наталку...

Степка проклинає себе за ці чорні думки. Невже вона бажає смерті Наталці? Ні, ні! Наталочко, пробач, передай мені всі свої муки, хай краще я помру. Клянусь тобі, що забуду його, вирву з серця.

Відчинилися двері, хтось довго обмітає сніг з чобіт. Платон. Зараз вона йому скаже, що ненавидить його, вижене звідси, очиститься перед Наталкою. Хай лиш він підійде, будь ти проклятий.

– Доброго ранку, Степко.

Ну, скажи, кинь йому в лице слова своєї зневаги, вижени. Нема цих слів, щезли, не народившись.

– Здрастуй, Платоне, – тихо прошептала.

– Як у тебе справи?

– Нічого.

– Ти молодець, Степко. По відгодівлі у тебе найкращі показники в районі.

– Я про це ж тільки й думаю, – гірко посміхнулась. – Мені в житті не треба більше нічого... Аби тільки бички набирали вагу. Ще ось вимпела вчора від правління і парторганізації вручив Підігрітий... Так весело було! Він пішов, а я, наче дурна, стою з цим вимпелом серед телят.

– У нас нічим більше тебе відзначити. Премію дамо.

– А я не за премію роблю... Ти хоч снідав сьогодні?

– Ще встигну.

Степка розв'язала вузлик, постелила біленьку пілочку, виклала сало, хліб, смажену печінку, пиріжки.

– Давай поснідаємо, Платоне, – легенько доторкнулася до його руки.

– Ну, частуй, Степко.

Маленький бичок, вибрикуючи, підбіг до них і зупинився, широко розставивши ноги.