І
Серед старих документів у родинному архіві я натрапив на два папірці: один – пожовклий від давнини, друкований крупними літерами, а другий – писаний каліграфічним почерком на офіціальному папері. Друкований спочатку здався вирваною сторінкою з якогось старого журналу чи з книги. Він мав виразні сліди жмакання й кілька масних чи свічкових плям. А той – акуратно складений учетверо, з чиєюсь незграбною резолюцією навскоси…
"Кому й для чого цей мотлох потрібен?" – мигнула думка в першу мить. Але не розірвав, не закинув. Прочитав заголовок друкованого, вчитався в зміст, переглянув каліграфічне письмо, резолюцію на ньому, і в уяві постала ціла хвилююча епопея далекого минулого.
Друкований – то був обіжник Полтавської духовної консисторії від "іюля 16 дня 1902 года".
Давно, дуже давно, як бачимо, це трапилося. Обіжник духовної канцелярії сам по собі – дрібниця. Чи мало їх було в ті часи? Та він нагадав мені дитинство в селі і сусідського парубка Петра Недолю.
Петро на той час був навіть не просто парубок, а вже підстаркуватий парубок. У батьків він єдиний син, мав законну "льготу" й на військову службу не пішов. Ще підлітком ходив по наймах у куркулів села, а потім – пішов на грабарі, на шахти, в бурлаки. Було його скрізь, того Петра Недолі. Тяжка грабарська та шахтарська праця, постійний контакт з масами робітників, часом забастовки – особливо в час, який так яскраво згадується мені, – ставали великою життєвою школою для Петра. Коли в нашому селі боялися пана земського начальника чи урядника, то Петро вже не виявляв остраху до них, а лиш ненависть і зневагу. У підрядчиків чи на шахті ці урядники завжди "усмиряли бунтівників"; підрядчик, капіталіст, управитель шахти чи представник царської влади – все це були вороги Петрові, а з ними – ворожий і весь поміщицький лад.
Та дивував його піп, який завжди приїздив перед забастовкою і негайно ж після – до "усмирених" землекопів чи шахтарів і врозумляв їх, наставляв "на путь істини".
"І чого той піп втручається у зовсім не свої справи? Яке діло церкві до забастовки? Сповідали б собі там у себе, а не лізли б сюди, де мирська турбота людини бентежить дух", – часто думав Петро, вистоюючи перед урядником. Урядник вичитував "внушеніє" якомусь грабареві за борщ, висипаний під двері підрядчикові, за якесь дошкульне слово десятникові. А поруч стояв піп, тримаючи металевий хрест у схрещених на товстому животі руках.
Звісно, не зухвальство з борщем-"піснопаром" так турбувало урядників і царську владу. Інколи до грабарів забродили люди з шахт або з заводів, утікаючи від арештів. Робоча людина потребувала праці, а грабарські десятники не дуже вибагливі були до документів і приймали.
Парняга призвичаювався до нової праці, землекопи показували нехитру науку землю копати, а він учив землекопів уму-розуму…
Так і вчився Петро Недоля, так і сам зазнавав бурлакування. Не було тої "усмиреної" забастовки, після якої Петра не вигнано з роботи. Особливо йому набридали попи із своїми приставаннями сповідатися, "відкрити смятєніє душі своя". І за те прозвав їх "урядниками в рясах", шпигунами.
Цілком природно – за це його не милували теж. Крім "бунтаря", він придбав ще й звання безбожника, а в одному з рапортів урядника до вищого начальства зазвучала й пересторога, що Петро "как зачинщик бунтов и своеволий среди рабочих, будучи злостно неверующим, является неблагонадежным для существующего его императорского величества порядка и несомненным социал-демократическим элементом, заслуживающим изоляции…".
Петрові про це розповіла дівчина з контори рудника, коли він одного вечора прощався з нею, бо мав їхати в село поновити прострочений паспорт.
Кінчалось літо. Сонце нехотя наближалось до землі і змагалося з непокірними хмарами.
Баштани вкривалися жовтим листом та сухим огудинням. Курінь обгороджувався дорідними купками кавуняччя. Понад обніжками журились, похнюпившись, соняшники, а між ними виблискували пиками здоровенні сірі гарбузи.
Стерні степові зазеленіли мишіями та пиріями і вкривалися куркульськими чередами худоби з чорними плямами овечих отар серед них.
Надходив релігійний храмовий день у Петровім селі.
Саме в ці дні приїхав Петро додому. Сусіди заговорили – приїхав одружуватися, здається, і з грошима прибув. Вік мав підходящий, та яка з дівчат відважиться зав'язати собі світ, вийшовши за "піднадзорного" в поліції, та ще й "безбожного забастовщика"?
П'ять років не був дома. Де ходив, з ким знався? Сподівалися, що Петра зразу ж арештують. Але – свято, храмовий день…
– Ти, Петре, не думай, що дурна Уляна нічого не тямить. Як є, не дадуть тобі нового паспорта, коли й справді ти з тих, що безбожні й революціоністи. А вже як на храму побачать сам батюшка, отець Іван помітять – матимеш паспорт. Про тебе ж таке говорили… Каторжником ніби прозивав урядник. А ти в церкву прийди. Там – перехрестився чи ні, хоч і це руки не відібрало б. До людей привітайся, от і не каторжний…
Переконала його щирість сестрина а чи сам до того додумався Петро, а таки на храм пішов.
На храму зібрався кавунячий та бублешний ярмарок. Вся вулиця од школи, понад Нечипором та Сумським, і аж до високої попівської брами заставлена возами з кавунами, а понад самою оградою церкви вмостилися товсті бублешниці.
Між цими крамарями й проходжувалася молодь. Побачивши Петра, парубота в синіх чумарках та сивих смушевих шапках перешіптувалася між собою, сторонилась городського костюма. Дівчата маячили кісниками та квітчастими вуставками сорочок. їх цікавив Недолин парубок, мовчазний, у лакових чоботях, у блакитній сорочці з глухим ковніром під розстебнутим городським піджаком. Чорний кашкет з блискучим ремінним козирком та городський піджак з годинником у верхній кишені так і приворожували до себе дівочі очі. Пучок вихруватого чуба хвацько звивався з-під ремінного козирка. Та за Петром стежили не лише дівочі очі. Стежили жінки й чоловіки, стежив і урядник назирці.
Над храмовим ярмарком стояв галас, а з церкви вітром наносило вимуштруваний спів хору та хрипке виголошування старого попа. Хтось сказав, що сьогодні отець Іван читатиме якусь нову проповідь, чи "маніхвеста". Люд товпився в церкву. Поліз туди й Петро.
Нелегко було продертися крізь таку дебелу людську стіну. Але Петрові треба було якось уникнути такого старанного урядницького нагляду. Продираючись, згадував сестрину пораду, був вдячний їй. З натовпом протиснувся аж наперед, опинився перед самим попом.
– Во ім'я отця… – хрестився білий, як гуска, піп. В руці він тримав якийсь друкований папірець. – Дорогіє прихожани і братія… Так як я є ваш, можна сказать, духовний пастир, то в цей великий день дозвольте попередити вас…
Петра притиснули ще ближче, і він опинився просто біля тої руки з папірцем. Рука вперлася об аналой, і папірець висів осторонь так, що Петрові легко було прочитати:
"По отношению полтавского губернатора о содействии духовенства к предупреждению в Полтавской губернии крестьянского движения, вызываемого политической пропагандой".
Відчув, як йому зробилося душно, піт обкупав усього. А руки ніби підбивало щось взяти цього папірця й шмигнути з церкви. Відчував, що вуха в нього горять.
А піп химерно кивнув головою. Окуляри, що стирчали на лобі, ляпнули на перенісся. Рука з папірцем піднеслася до носа, і старечий голос пролунав:
– "…сына святого духа… По указу его императорского… из… духовной консистории причту церкви. Консистория слушала: отношение… губернатора от 8 июня сего года за № 6892… беспорядки, имевшие место в текущем году в некоторых… вызванные политической пропагандой, обращают на себя особенное внимание правительственной власти. Крестьянское движение хотя и прекратилось… ввиду наказания, понесенного многими… но можно с уверенностью сказать, что искра, брошенная подпольными агитаторами, еще не погасла и что соблазн приобрести чужую собственность путем насилия может вызвать новые беспорядки в губернии… Принимая в соображение, что православное духовенство, издревле служа для народа источником просвещения, пользуется в крестьянстве вполне заслуженным влиянием, я обращаюсь…" Словом, православні прихожани, як отець ваш духовний – звернувся піп своїми словами, знов поклавши руку, – мушу вас попередити і врозумити… о необходимості воздержаться од тих соблазнів, на коториє склоняет вас преступна пропаганда, приносяща зло…
Передніх прихожан тиснули задні. Петро мало не в аналой упирався, щоб вдержати натиск. Сам не свій стояв біля попа. Рука з папірцем неначе дражнилася перед його носом, і Петро швидко прочитав:
"…беспорядках, вызванных людьми злонамеренными, и укажет… священники обязуются наблюдать, не являются ли в их приход неизвестные лица со злыми внушениями или не распространяются ли в их приходе неблагонамеренные слухи и толкования. В таких случаях… если бы слово его не было принято также немедленно… а в крайнем случае донесть обстоятельно…"
– Урядники в ризах… – прошепотів зненацька Петро.
Піп якось струхнувся від того шепоту, і папірець випав на підлогу.
З-під густих, білих, закудовчених брів око сковзнуло на Петра і побачило, як він торопко чогось нагнувся.
Одного шепоту доволі було, щоб піп забувся, що він казав і що далі робити. Навіть за папірець з переляку не спромігся згадати!
– Амінь… – кинув сердито й поплив у вівтар.
Петро вилазив з церкви, стискаючи в кишені папірець… Він, либонь, бачив, як рудий старий сторож Максим вискочив з вівтаря й метнувся на ліві двері.
Свіже сонячне повітря та лемент храмового ярмарку вдарили на східцях. Одразу попросторішало, Петро поспішив вийти за браму.
Під широкими гіллястими в'язами товпилися храмові хазяїни, запрошуючи на обід. В'язи дрімали під сонцем, а воно востаннє пригрівало лагідним теплом баб'ячого літа. Плавали хвилі різнокольорових голів, здіймався урочистий галас, а щербатий дзвін розлягався над селом. Щось сіпнуло Петра за плече:
– Господін Петро Недоля!..
Очей, звичайно, в потилиці немає… Але інстинкт так призвичаївся до обставин, що, не оглядаючись, Петро впізнав мордатого урядника. Давно вже він, оцей Безверхий, урядникує в селі. Петро пам'ятає його появу, ще як ходив до школи. Одинадцятий рік урядникує він в однім селі.