Коли ж усе закінчилося і князь Семен переконався, що ніхто з напасників не втік, розіслав довкіл стежі, які доти літали степом, доки йшла Симона вулицею додому. Зрештою під’їзди повернулися і зголосили князеві, що довкола ані душі. Відтак тоді, коли Симона корчилася, і крутилася, й переверталася на ложі, зітхала, плакала, тихенько скавуліла й відчувала те, що пізнає під катівськими тортурами його жертва, там, у степу, власне в ярку, розіклали багаття й почався бенкет на всю губу: вояки пили й горлали, набравшись, зрештою, так, що їхні животи невдовзі стали, як ті бубони, що ними мирного часу наділяв дівок, заразом і Симону, невгавучий рицар неоціненної печалі. Такого ж надутого живота мав і князь Лико, отож, п’яний і переїджений, устав од бенкету, щоб справити належну потребу. Стояв, похитуючись, під розлогим, засипаним зорями небом і тупо дивився, як до нього зловтішно посміхається Діяна (тієї хвилі здавалося, що вона не одна, а роздвоєна), адже і вона була жінка і співчуття до славетного рицаря не знала; притому добре відала, що має вчинитися далі, а може, вся ця вистава була її творення? Але князь Семен на її моргання не зважив, бувши зайнятий потрібнішим ділом, бо виливав із себе зайву воду, подзвонюючи елегійно струмком. А вода текла й текла й ніяк не могла витекти і вже утворила ручая, який, мов змій, повз між тирси-трави і зливався похилою площиною в ярок, прориваючи й невеликого жолобка. При цьому князь благувато всміхався, бо після переможних битов завжди ставав благуватий.
І тут він раптово стурбувався, від чого струмок, якого пусти од себе, раптово висяк. А сталося це тому, що князь раптом глянув під себе й побачив не тверду близьку землю, а віддалену й колихливу (власне, глибоко внизу простелявся залитий місячним промінням степ, який таки поколихувався), а себе — летячого в повітрі, аж вітер шпарко бив його в одну й другу щоку. І коли лапнув Семен те, на чому сидів, то пальці його ув’язли в густих кудлах, а ніздрі забив гострий цапиний дух, що трохи віддавав і його власного сечею. А ще уздрів два роги, ніби рогатку, що також мірно поколихувалися, і йому здалося, що сам він камінь, закладений до пращі, — отак і поніс його небесним шляхом посланий бабою Пуцею цап. І рицар неоціненної печалі, котрий і в найбільших січах, навіть коли над ним нависала ворожа шаблюка або біля вуха зі свистом пролітала стріла, ніколи не відав страху, тепер відчув, що тіло його стерпло й помалу дерев’яніє. А язик став мусянджовий, як било біля дзвона, а чуприна стояла сторчака — зовсім так само, як стриміла коса в Симони. Однак тут стирчав оселедець, що його на додачу до чуприни по-козацькому носив князь Лико, а руки почали зрадливо тремтіти; спершу хотів, а потім не знайшов у собі сили стрибнути з такої висоти на землю; ба схопився за цапові роги, як за правúло чи стерно, але хоч би скільки силився розвернути того струга, нічого з тих зусиль не виходило.
І тут з’явилися перші хати передмістя славного города Черкас, які князь безпохибно пізнав, адже недаремно був тутешнім підстаростою; відтак цап почав знижуватися, а коли торкнувся землі, потужно струснувся, як труситься після купання пес; і хоробрий воїн князь Семен Лико, дорогий карбункул та коштовне клем’я, пролетів, як черепаха з байки Езопа, котра знамірилася політати, і гепнувся під ноги Симони, яка стояла на приступці до своєї хатки, ніби грім, трохи розставивши ноги й міцно вбивши руки в боки.
— Налітався, обіяснику, бабію, чортова болячко, гаде несосвітенний, мерзотнику й негіднику, котолупе й розпуснику, бабовале і пузонадувачу?
Князь же Семен Лико ніяк не міг отямитися після того, як гримнувся об землю, відтак біля його голови кружма літали бджоли, джмелі, а може, й ґедзі чи оси і всіляка інша нечисть. Але здолав сісти перед войовниче нашореною білоголовою, схрестивши по-турецькому ноги, і з величезним здивуванням удивлявсь у Симону.
— Слухай, — прожебонів він. — А хто ти така?
— Коли мене осідлував, як кобилу, то знав, хто я така? — немилосердно спитала Симона.
Князь Семен, дарма що такого високого звання, був усе-таки з русинського роду, як зазначено у вірші на його смерть, тому звичним рухом свого племені почухав потилицю, а тоді прорік:
— Знав я багато з вашого кодла. Але тебе, бачить Бог, не пригадую.
— Бо ти мене, коли ґвалтував, поставив навкарач, — немилосердно й без жодного сорому прорекла Симона.
— Що ж хочеш? — не міг через джмелів, ос, бджіл та ґедзів біля голови докумкатися Семен, від того аж чубом протрусив.
— Вийшла зустріти тебе, як свого господаря, — гордо сказала Симона, — щоб завести у свою хату і пригостити, чим Бог наділив, тоді вже напевне мене й пізнаєш.
— Ну що ж, за цим діло не стане, — легковажно сказав князь Семен і спробував, як умів, легко скочити на ноги. А що захитався, до нього підскочили два жевжики в прислужницьких ліберіях і з ярмулками на тім’ї, а ще із завертасним волоссям з маленькими, трохи підпиляними, а ще й посрібленими ріжками, і це посріблення, можливо, вчинила Діяна, яка дивилася за всім, що відбувалося, й реготала з утіхи серед неба круглою пательнею-мармизою, широко розтулюючи рота. Жевжики ж підхопили загулялого рицаря неоціненної печалі й блудія під пахви, як великого пана, бо великим паном він таки був, адже не хто, а князь, і хоча й Лико, та не липовий.
У хаті він застав затишненьку, лагідненьку, скромненьку, і трохи засоромлену, і привітненьку, а ще й усміхнену, із двома намальованими яблучками на щічках, бабуселечку, яка кудкудакнула, мов курка, котра перетворюється в півня, і повела ручкою, низько кланяючись, і тією ручкою з чорними нігтиками, ніби підмітаючи перед князевими ногами підлогу, відтак похопливо запрошувала до столу. І він не так сів, як упав на ослона й голосно видихнув із себе повітря.
— Але, по-моєму, — сказав він, трохи прийшовши до тями, — я сьогодні по горло напився і наївся, куди більше!
А це сказав тому, бо побачив стола, покритого убрусом, а на ньому наїдки й напої, а окремо слоїчка, низенького, окоренкуватого, затуленого білою шматиною, ще й перев’язаного червоною опаскою.
— Коли так, то й мак! — заквоктала бабусечка, тоді як Симона дивилася на Семена замерзлою темінню очей, і її обличчя анітрохи не розсурмилося. — Випий запіканочки, вона твою ситість прожене й погасить, і знову станеш голодний як вовк, бо вовком ти і є: і до їстива, і до питва, і до жіночих ласощів.
І вона розв’язала опаску на слоїку, змахнула полотняну затулу й налила до череп’яного поставця чогось густого, зеленого, жовтого і брунатного заразом, як це буває з листям восени.
Князь Семен недовірливо взяв поставця, покрутив у пальцях, сторожко понюхав, і його лице розпогодилося — пахло малмазією.
— Це малмазія і є, — сказала, ніби підслухавши гостя, баба Пуця.
— Гаразд! — мовив, ще більш прочумавшись, князь Лико. — І їсти, й пити у вас достатньо. А де жіночі ласощі? — і він засміявся, даючи знати, що жартує.
— А я тобі що, затірка? — люто сказала Симона. — І хіба вже не куштував мого сикеру?
У князя на хвилю завмерло обличчя, коли вдруге уважно, а водночас нетямковито розглядав Симону. І признав рацію: хоч вона, ця дівка, і схожа на сивуху з перцем, причому перцю того увіч передали, але й солодощів трохи до пійла доклали — це щоб трохи пригасити надмір гіркоти й печії. Але здивувався не від того. Річ у тім, що мав добру пам’ять на обличчя і вважав, що позапам'ятовував усіх, котрі зараз блукають у пітьмі ночі зі своїми бубонцями й довбишиками в них, хоча до них здебільшого приблуджував тоді, коли царює Діяна, а до деяких по тому часом і повертався, а ще краще запам’ятовував тих, на кого накладав око вдень. Однак цієї Симони не пам’ятав цілковито. І щоб прочистити собі пам'ять, у якій трапилася така порча, як прочищають димаря від сажі, вирішив таки влити в себе малмазії, що її налила баба. І та виявилася цілком такого ж смаку, якого зазнав, розглядаючи Симону. А ще йому здалося, що не рідина полилася в його горлянку та кишки, а холодна гадюка, яка спершу, влазячи, потерла й горло, а тоді й кишки терпужним тілом. Од цього очі славутнього воїна, а ще пияка й бабія вирячилися, скільки могли, подиха перехопило, а гадюка в його нутрі перетворилась у ножаку, що забилася йому до шлунка й розпанахала навпіл. І він схопився з-за столу, забувши про немічність та отухлість свою, та й кинувся туди, де мирно висіла очеретяна завіска замість дверей, а Симона, пильно за тим стежачи, раптом дико зареготала, очевидячки на гухи, і бухи, і грімці з трюканням, які почав нечемно видавати із себе бідолашний князь Семен. Баба ж Пуця при цьому блаженненько стояла, покірливо склавши на животику рученята з чорними нігтями, і її обличчя сяяло теплом і ласкою, водночас не забула тоненько гукнути вслід за Семеном, який аж занадто прудко вилітав із хатки:
— Коли опорожнишся, приходь, ми тебе зачекаємо. Тоді й поїси заново, і поп’єш.
Але ми, автор цього опусу й оповідач професор Микола Лико, осмислюючи цю історію, засумнівалися, що князь Семен ті запросини почув, був-бо заскочений іншим, нагальнішим клопотом…
Себастіян Кленович останньої сцени не подає, а завершує свою оповідь про чарівниць описом, як цап приніс заблуканого коханця (там він зветься Федором, а дівчина — Федорою), відтак скромно зазначає:
Що було далі, всі знають, про це наші музи не кажуть.
Хай уже інший про те скаже, погоджуюсь я…
Отож на бажання поета я, автор, погодивши з моїм інформатором, професором історії, і продовжив цю оповідь. А загалом учинив травестування не так, як І. Котляревський (бо той змінив вірші серйозні на бурлескні), а радше як Самійло Величко та С. Ставицький, котрі переклали вірші польського поета Самійла Твардовського на "історіяльний стиль", тобто прозовий, додаючи до того переказу немало й від себе чи з інших джерел, — цим методом я й покористувався.
Важко описати, що відчував (і що з ним діялося) князь Семен Лико, заживши малмазії баби Пуці; зрештою, мав дотримуватися естетичної міри, адже наслідок того споживання був цілком неестетичний, а милувань бридким не визнаю, хоч тепер на це з’явилася мода; правда, на щастя, вже минає. Вислід же цієї тортури ми знаємо, бо його зголошено передше: князь Семен Лико до чарівниць не повернувся й любасних солодощів від тієї, що не бажала бути затіркою, уже ніколи не зажив, бувши на першій стадії переможений немилосердними амазонками.