Буряченко їхав у трамваї. Ввійшла жінка. Буряченко встав. Чемно сказав:
— Будь ласка, сідайте.
Жінка звела свої ясні очі на двометрового Буряченка. Лице її засяяло, ніби їй поступилися місцем у раю.
— Дякую, дуже дякую.
Буряченко скромно стояв і скромно дивився у вікно. Його чемність дуже схвилювала жінку. Вона висловила свою радість на весь трамвай:
— Одразу видно виховану людину. Ви, певно, з хорошої сім'ї.
Всі повернулися до Буряченка. Буряченко почервонів. Переступив із ноги на ногу. Ще більше витягнув шию до вікна.
— Який же ви молодець, чесне слово! В наш час такі зустрічаються рідко.
Всі знову повернулись до Буряченка. Цікавими очима міряли його з ніг до голови.
Буряченко горів внутрішньо й зовнішньо.
Жінка не вгавала:
— Боже, який же він скромний! Дивіться, людоньки, вогнем палає… Нате вам яблуко.
Буряченко замахав руками:
— Що ви! Що ви! Дякую. Я-а-а…
З переднього сидіння долетів чийсь тенорок:
— Беріть, юначе, негарно відмовлятись. Ви заслужили…
Буряченко простягнув тремтячу руку по яблуко. Засунув його в кишеню.
— Одружений чи ще не жонатий? — спитала сусідка жінки, якій Буряченко поступився місцем.
Буряченко то втягував свою довгу шию в плечі, то витягував її, мов черепаха. Весь трамвай бубонів про його лицарство й скромність. Нарешті Буряченко сам повірив, що він вчинив щось героїчне. Розправив плечі. Підніс високо голову. Окинув усіх зневажливим поглядом. Розчинив кулаком двері. І на ходу виплигнув із трамвая…