(уривки)
"Хай нас по тюрмах садовлять...",
або Чортків
(Зі старої революційної пісні)
Минуло багато годин, поки жовніри маялись із полоненими. Ті то падали, то підіймались, а конвой терпляче чекав.
В нікого з тифозних з рушниць не стріляли, бо ніщо не могло допомогти хворому, коли лягав на землю, хіба пхнути ногою та залишити лежати. Сам підійметься і дошкульгає до в'язниці, і куди йому йти? Кривава зоря, мов когтисті крила Чортківської тюрми, захопила півнеба і причаїлась, ніби вдивляючись, як кігті входять глибше й глибше в серце Польщі, і те серце стає кам'яним.
Вже таки добре потемнішало, коли їх вкинули в маленьку камеру, на кам'яну підлогу. У слуховому вікні нагорі не було кукурудзяного снопа, і з підвіконниці капав дощик. Снопа не було й на підлозі. Замість нього лежав молодий леґінь з села. У нього, мабуть, знайшли патрони і тепер місяць за місяцем гноїли в мокрій і холодній коморі.
Він і лежав, мов подушка, в головах у тифозних. Все-таки і йому, й їм тепліше.
"Хочеш квасолі?" — питала його Ліза, принісши з черги на сніданок мале горнятко, але він мовчав, відвернувшись до стіни.
"Та ти помреш так. Їж!" — частував хто інший, але не було ніякої відповіді, і коли б не кожух гуцула, такий гарячий, що пара йшла з нього, можна було б гадати, що він вже не живий. А так, мабуть, був тифозний? Дні проходили одноманітно, зате вночі тюрма наповнювалася стогоном і криками. То приводили галицьких вояків...
І тоді ніхто не балакав, а тільки прислухався. Тюрма знала, кого спіймали і як тяжко б'ють!
Особливо один... коли б його ім'я залишилось в пам'яті людей! Мучили й замучили його, та він не зрадив і не видав нікого на ті самі муки, що сам терпів. До камери вдень з'являлися ні з того ні з сього якісь солодкі й балакучі чоловіки і розпитували, хто звідки, чи не з Галичини? Треба отак посидіти та послухати в Чортківській тюрмі, щоб зрозуміти, чому галичани воліли денікінців, а наддніпрянці — Пілсудського.
А хто тільки міг та видужав, манівцями махав з таборів смерті через кордон, де, ходили чутки, що Омелянович-Павленко зібрав чимале військо й розкурює свою люльку...
Старий вояка був Омелянович-Павленко. Народ вірив і любив його.
У Лізи від неспаних ночей, коли приводили галицьких вояків і стогнала в'язниця, і від підозрілих відвідувачів почались кошмари. Як раніш, вона не хотіла вірити в злих людей, так тепер її вважався шпигун у невинній людині.
Польська сторожа пропонувала їй перейти до одиночки. Все-таки панночка, а то чоловіки. Незручно. Чоловіки? Ці тифозні в камері були люди вже, а не чоловіки! Вона боялась бути сама. Краще на кам'яній підлозі. Краще! І поляки її залишили.
Що діялось в тюрмі, знало все населення Чорткова. Здавалось в той час, що у міщан було одно серце і воно сиділо в військовій в'язниці.
Коли дозволяли відвідувати ув'язнених, вулиці пустішали, а перед ворітьми витягались, мов перед церквою на Великдень, один за одним кошики з хлібом та що Бог дав, і жінки у хусточках, з перемученими обличчями стояли і чекали, коли їм дозволять передати це все.
В'язниця стала переходовим пунктом до концентраку.
Сонце помалу повертало на зиму. Але Лізі не було холодно в валянках та кожусі, а там якось буде! І вона байдуже чекала на свою долю, що була вже виписана на клаптику паперу одного ранку в польській поліції.
Всі кудись розійшлись, а вона все терпляче сиділа на заяложеному стільці й дивилась у вікно. Коло вікна сидів русявий хлопець, щось переписуючи. Вона його тільки тоді помітила, як він підняв голову, озирнувся на двері і щось промовив до неї по-польськи. Вона не зрозуміла. Тоді він ще раз оглянувся на двері і сказав знов. Тепер по-українськи.
"Славна дівчина! А пошлють Вас туди, де й здорові чоловіки не витримують. Прохайте, поки не пізно, щоб взяли на поруки!"
"Та я нікого не знаю, щоб взяв мене".
"А Ви прохайте й прохайте. Та не відзивайтесь до мене при всіх".
Тут хлопець витяг свій полуденок, що його мати чепурно загорнула, і поділився з Лізою.
Тільки грюк у двері — а хлопець шусть до свого столу. Сів і, мов не він, пише далі. Повернулись урядовці. Зібралась дівчина з духом і давай прохати та й вмовляти:
"Лишіть мене тут. Я ще слаба".
Ті нічого — слухають і починають радитися.
"Та й можна лишити. Та де? В кого?" — радяться далі. Коли не підсяде збоку якийсь липкий та поганенький в червоних прищах.
"Та чого довго думати! Залишайте в мене. В мене мати, і їй буде добре з нами". — Решта глянула на нього і ніби згоджується, і ніби вагається. А самій Лізі чомусь страшно стало. Пішла геть з поліції назад до тюрми. Ніхто не вів її, бо мала перепустку, та й куди втече на опухлих ногах і з хворим серцем?
Та тільки вийшла, а той хлопець, що з нею полуднував, вслід вискочив. Мабуть, і йому стало моторошно.
"Не журіться. Я щось надумав..."
І помчав невідомо куди для польської поліції!
Стась, а потім куховарка на кухні
Куди побіг Стась із ніжними очима Андрія з Тараса Бульби?
А побіг Стась, забувши, що він поляк і служить у польській поліції і не можна йому бігти, куди несли його молоді ноги і душа, що вже їй сили не стало терпіти! Ледве дихаючи від задухи, вскочив він до галицького комітету і промовив до зачудованого пана судді, голови комітету:
"Беріть на поруки Вашу українку. Рятуйте! Її лихо чекає". Та й метнувся назад щодуху, поки не помітили відсутність його в поліції. А підстаркуватий суддя, що бачив багато на своїм віці, на цей раз тільки здивовано похитав головою:
"Ось тобі й на! Буває ж..."
І пішов брати на поруки Лізу.
Після служби в поліції схвильований Стась повернув додому за місто до одного з дрібненьких будиночків, що, мов грибки в городі, стирчали коло річки, а далі йшли знов городи, а там очерет.
Стара мати його накривала на стіл на два прибори: йому й собі. Вона цілий день чекала його, щоб отак разом поїсти й побалакати. Обтирала полицю з книжками, що він так любив їх читати. Але на цей раз вона сказала:
"Стасю!" — і докір, і страх були в її голосі, бо пані Зося щойно дізналася від нього, що він наробив.
"Стасю! Ти мусиш зрозуміти, що діється в світі! А що як дізнаються? Ти ледве знайшов працю в поліції! А вже побіг клопотатись за якусь біженку до галицького комітету!"
"Мамцю, не бійся, суддя нічого не скаже".
"Стасю, що тобі вона? Всім не допоможеш! Та й ти поляк і побороли б вони, чи дістав би ти службу в польській поліції? Тут нічого не поробиш і, як тобі хоч трохи шкода твоєї старої мами, забудь цю дівчину!"
Стась понурив голову. Ось як мати зрозуміла його бажання просто допомогти в біді! Може, й суддя так зрозумів і тому всміхнувся?
І щоб забутись, після вечері Стась сів читати свого улюбленого Шіллера.
Але його добре діло тим часом давало добрі наслідки, бо Ліза покинула в'язницю і сиділа в отелі, де галицький комітет винайняв їй кімнату.
"Звідки і хто Ви?" — говорив до неї поважний, літній чоловік, що назвав себе суддею. І чим більше розпитував він її, тим все ясніше ставало для неї, що він ніякий не суддя, а просто хитрий шпигун, що хоче щось вивідати від неї, чого вона сама не знає, але все єдино його підіслала польська контррозвідка. Але для чого? Та так, на всякий випадок! Щоб галичан виловлювати. І поки Ліза, охоплена манією переслідування, молола всяку нісенітницю, суддя, що був дійсно суддя, і руки опустив, не здогадуючись, за кого його приймають! Як кожне щире співчуття його обертається в очах загнаної людини в щось фальшиве й гидке! Тяжко допомогти, коли людина не вірить вже, що може бути дружба й поміч без брудних примішок. Але нічого, це осядеться.
Нарешті Ліза попала до переходової хати, яку винайняв галицький комітет для тих, кого зміг взяти на поруки.
Суддя дав їй жіночий одяг від своєї жінки, подарував фарби й папір, щоб малювала, але вона платила самою чорною невдякою.
Як загнане звірятко, бачила вона, чого не було, — провокаторів, шпигунів, польських вивідувачів. Це була якась божевільна реакція, що загубила всяку міру, і найгірше, що воно ніяк не проявлялось назовні, крім мовчанки і безвиразної маски на обличчі. Це б не довело ні до чого доброго, коли б не сталось щось, що знов перевернуло її життя догори ногами.
Поки сипняк потихеньку підкрадався до неї, Ліза жила на кухні, де панувала куховарка.
Ясно, що куховарка її не злюбила: Лізу поклали на кухарчине ліжко (не спитавши, чи та того хоче), бо сусідня кімната була переповнена чоловіками. На всякий випадок куховарка кричала:
"Піди донеси пану судді, що я тут роблю! Шпигунко!"
Це Лізу трохи заспокоїло. Куховарка сама боїться шпигунів і не донесе на Лізу, бо тільки галичани зараз переживають, що зазнала Ліза.
Куховарка мала своє товариство і допомагала "по-своєму". Побачивши, що власне Ліза "таке ні до чого", що й донести про те, що діється, судді боїться, товариство почало ігнорувати її присутність на кухарчинім ліжку.
На ліжко до Лізи сідала не раз, обернувшись до неї спиною, немолода жінка. Здавалось, вона була по професії знахарка. Загорнувшись так, що тільки стирчав гостренький носик із шалі, вона також нагадувала й контрабандистку, коли цього було треба.
"Дай йому петрушки! А до лікаря нехай не йде. Всі вони пани і серця не мають".
"Хіба петрушка допоможе? А жаль його мені. Так плакав, так плакав, аж плече в мене досі мокре", — шепотіла молоденька повія, щоб ніхто не почув, але куховарка раптом повернулась до неї, у руці у неї був пучечок, що хотіла кинути до борщу.
"Гей ти, бери петрушку, та ось трохи з'їси сама". — Поки кудись зникав шматок м'яса, до Лізи повторювалось улюблене:
"Голову відірву! Бач, як розляглась, пані! Донеси судді — голову відірву!"
І Ліза, почуваючи себе в повній безпеці від доносів, почала виліковуватися від манії переслідування.
Непрохану сльозу вона все-таки ковтала, але це тому, що дуже любила поплакати, і крізь сльози, як крізь магічну пелену, тремтіла в куті на божниці лампада. Що ближче наближається Різдво, то все лютішала куховарка, їй так і кортіло замість того, щоб скалкою катати тісто, проїхатись по Лізиній спині.
"Дивиться і мовчить, дивиться і мовчить. А що думає, хто знає.