Важко сказати, що трапилося, але наступного літа земля ніби здригнулася піді мною, а з очей спала чарівна плівка, через яку зорив на світ. Замість любої серцю гавані, я побачив нудне село, на яке аж дивитися було немило, нудні горби; остогидла мені й курява, яка щодня набивалась у горлянку, й маленька річечка, змулена хлопчаками й заросла зіллям. Нецікаві стали й розповіді козака-характерника, бо він, старий, забував, що казав учора, й повторював ті ж самі мудрощі. Я роззирнувся навколо — все те, що кілька днів тому було мені повабне, видалося тепер буденним і сірим. Немає спину людським забаганкам, любий читальнику, це я знаю, — але що мав чинити?
Отож знову запав у душу мою неспокій, про який не раз вгадано на цих сторінках, і я втратив мир на душі. Ще переконував себе прикладом Горація, шепочучи латинські вірші про любу селянську тишу, але й те мені не допомагало. Чуття мої, дорогий читальнику, не брали участі в цій грі. Потайки я вже знав: всі остороги й самопереконання — невеличка облуда; я ж уже підсвідоме поклав покинути це село й податись у мандрівку далі — мене вабило в золотопромінні сіті просторих доріг.
Часом виходив за село, ставав на його вступі просто серед Шляху і, примружуючи очі, дивився. Незвідь-що я там бачив: порожнє, біле, розстелене серед зеленого полотно, але не міг не піддатися сильному й поривному потягу — мене вабило ступити на нього й забути про все, що залишилосяза спиною. Велика й свята, люб'язний читальнику, притягальна сила дороги, і я відчуваю це навіть зараз, коли став ветхий днями і вже, напевне, ніколи не вирушу в жодні мандри.
Уночі я погано став спати, а якось привидівся мені дивний сон. Буцімто я, Ілля Турчиновський, позбувся тіла й маю живу саму тільки голову. Щоб рухатися, я мусив звичайнісіньким чином котитися і терпів од того немалі незручності й прикрості. Одного ж разу відчув, що за мною женуться коні. Вони наздогнали мене в чистому полі, оточили півколом, а тоді, ставши на задні копита, почали перекидати мною, ніби м'ячем. Весело іржали при цьому, я ж злітав у повітря, тамуючи подих, бо щохвилини міг упасти й розбитися, а коні ще й пританцьовували, показуючи великі слиняві зуби. Це тривало довго, доки не вдарив мене один із коней занадто сильно — я полетів од цих навіжених гравців геть. Але не впав на землю, а щасливо зачепився за дерево. Зрісся із тим деревом і став йому за плід. Над головою у мене співали птахи й шепотіло листя, поступово я почав розуміти тиху мову того листя, як і спів пташок. Любий затишок і спокій відчув, живучи на тому чудному дереві, і це тривало доти, доки не подув сильніший вітер. Мене гойднуло, і я раптом уздрів, що довкола па гіллі висять такі ж, як і моя, голови. Вітер гойдав їх, як і мене, і я з подивом упізнавав їх — усі знайомі мені. Он мої вороги-співподорожани, ось компанійський сотник, отаман, козаки, дяк, ієромонах Теодозій, шинкарка, ген праворуч — батько мій і мати, брати й сестри, сусіди й інші знайомі. Півдерева, однак, було захилено від мого зору, і я спитав у компанійського сотника, що був до мене найближче: кого заховано там?
— Ті, з ким ще здибаєшся, — мовив він спокійно.
— А що це за дерево? — запитав я.
— Дерево життя, — відповів отаман. — Хіба не пізнаєш? Я упізнав: такий малюнок бачив ув одній із книг. Знову уважно роззирнув дерево — все, що міг бачити, і, на здивування моє, зазначив, що серед тих облич бракувало одного. Мені полегшало від того, але дочасно. Вітер гойднув мене знову, і я уздрів, що внизу таки майнула голова Страха.
– І ти тут? — запитав.
— Без мене не обійдеться, — засміявся Страх, і я прокинувся від того сміху…
Отакий чудний сон привидівся мені в одну із тих неспокійних ночей, і це прискорило мій відхід із Попової Гори, очевидно, такий сон — провіщення нових мандрів, це сказав мені і сонник. Тієї ж днини я зважився і з цим рішенням рушив до компанійського сотника й отамана, щоб відпроситися.
Мене відпустили не без жалю.
— Послухай мене, — мовив мін доброзичливець отаман. — Не такий ти чоловік, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…
Ці слова були розумні, мудрі й пророчі, а я надто молодий, щоб їх послухати. Окрім того, трапилася нагода — налучився мені у співподорожани купець Іван Рона, що так само, як і я, прямував до Могилева, везучи залізо, — я знову опинивсь у владі доріг.
РОЗДІЛ XVI,
у якому оповідається про те, як Турчиновський дістався до Могилева
Кажуть, кожна людина народжена під якоюсь зіркою. Мені важко сказати, що то за зірка, яка колись освітила й моє чоло, але часто здається, що її вже немає. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утіхи з того мало. Кожен-бо крок у житті чиню з потугами, і проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть — так складається, але мені не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!
Іван Рона був спокійний і розважливий. Він майже не розмовляв, лише мовчки йшов біля своїх возів, тоді як його спідручні та я лежали на сіні.
— Чи не замало, пане Роно, — спитав я, — берете спідручних, щоб захищати в дорозі своє добро?
— Везу залізо, — сказав цей мовчазнюк і нічого більше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?
Була в тому, звісно, рація, і я примовк і собі, мені погідно лежалося, і дивився я в небо, а там стояли найчудовіші з чудових храми — я мимовільно милувався на вишукані й ладні їхні тіла.
– І все-таки, — сказав, щоб завершити розмову, — застерегтися не завадить.
Рона цвиркнув крізь зуби й подивився на мене сивими, надумір спокійними очима.
— Яке там застереження, — сказав неохоче. — Я ж везу залізо!
Цей мовчазнюк був-таки достобіса певний із себе, то я і собі заспокоївся і заколивався на возі, дивлячись, як пишуть по небі спокійні письмена хмари. Спробував навіть угадати те письмо, і в моїй розмлоєній свідомості прокреслилися десь такі слова:
Чоловік в житті не знав, де спинитися він має,
Дума: світ увесь пізна, та облуда це одна,
Хоч з літами знає більше, та не робиться мудріший.
Думки поплелися в моїй сонній голові лінивою вервечкою, вив'язуючи в мозку інші такі ж мудрощі, доки не затанцювали й не закрутилися, сплітаючись і рвучись. Я заснув здоровим безтурботним сном, яким може спати молодий хлопець, коли його не утяжує нічого й коли він спокійний духом.
— Агей! — гукнув хтось, — пане господарю, чи не дозволите приєднатися до вас?
Я розплющився, очі мої на хвилю осліпли від темряви — була вже ніч.
— А хто будете? — спитав сторожко Рона.
— Подорожні, пане господарю.
Якісь люди почали наближатися до возів, і я ледве власного язика не ковтнув: переді мною стояли мої здирці-співподорожани, Семен та Іван.
— Пане Роно! — гукнув я щосили, торкаючись пальцем грудей одного із них. — Це злодії, грабівники, женіть їх геть!
— Я нікого не жену геть, — спокійно сказав Іван Рона. — Хочуть, хай ідуть з нами. Я везу залізо!
З притиском сказав оте "залізо", аж мої здирці перезирнулися.
— Чи не жовте, пане господарю? — запитав Семен.
— Чорне, — безпристрасно відповів Рона. Я не відпускав пальця від грудей мого ворога і продовжував переконувати купця.
— Пане Роно, ці люди ограбували мене; їх у Поповій Горі батожили. Женіть їх, пане господарю, я вас прошу!
Іван Рона мав незворушне обличчя. Обійшов воза, почіпав колесо, підмазав його з мазниці і припнув ряднину, якою прикривався крам.
— Але ж, пане Роно, — не вгавав я, — невже спокійно їхатимете із злодіями?
— Нас п'ятеро, а їх двоє, — сказав Іван Рона, — чого мені їх боятися?
Був такий спокійний, що мені в серці закололо. Я дужче впер пальця в груди Семена і хотів ще щось сказати, коли ж помітив, що палець мій провалюється. Відсмикнув руку, а мої вороги розреготалися. Тоді я ткнув у груди найближчого до мене кулаком. Кулак вільно пройшов крізь тіло і провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, мої вороги, і справді не існують? А що, як це тільки мана, що водить мною, а я ще не отямився від того удару по плечі?
Мене зморозило. Зирнув у небо — там танцювали якісь люди. Гойдалося, наче марево, біле полотно дороги, а по ньому вигецували червоні постаті. Червоні плями стрибали перед моїми очима; завиті в голубі сувої дівчата крутилися, поблискуючи оголеними ногами. Я замружився від сорому. Велетенська хвиля плеснула на мене і забила рота травою. Я виплюнув її, гірко мені стало.
— Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям, — сказав я.
— Хто там оббере, де злочинець, а де ні, — спокійно заперечив Рона. — Ти кажеш, що вони злочинці, а вони — що ти.
— Злочинець таки він, — сказали, не вагаючись, мої здирці.
Я заплакав. Сльози котились на землю і спалювали свіжі парості трави.
— Не вчинив нікому лиха! — мовив надуміру голосно.
— Це ми не вчинили нікому лиха, — в один голос відгукнулися мої вороги. — А через цього припутня ледве життя не позбулись. Завдяки йому нас бито й вигнано як злочинців.
"А що, — подумав я, — коли вони не винуваті, а таки я?" Це була страшна в своїй безглуздості думка, але не міг я її викинути з голови.
— Зараз він признається у своїй вині, — сказали мої вороги.
— У якій це вині? — спитав я здивовано.
— В тій, у якій сам визнаєш себе за винуватого.
— Я не знаю вини…
— Глянь, він її не знає! — сказав Семен, позираючи на Івана Рону. — Через нього ледве не загинуло двоє людей, а він удає із себе божу овечку!..
Червоні постаті й далі стрибали по небі, а мене трусили чиїсь дужі руки. Я розклепив повіки й засліпився сонцем. Сів і спантеличено замотав головою. У горлі палило, голова нагадувала розбухлу гарбузину. Я торкнувся пальцем тім'я — гостро заболіло.
Спокійно їхали вози, Іван Рона мовчки простував дорогою, його спідручні спали, заслонившись од сонця здоровенними солом'яними брилями. Я хотів щось сказати Роні, але горло було настільки сухе, що не зміг проковтнути слини. Тоді побачив поруч себе баклагу, вийняв затичку й напився. Все ще пострибували в очах червоні вогники, ніяк не міг дійти тями. Здалося навіть, що там, попереду, куди простували й ми, курява покрила двох вершників, котрі мчали від нас притьма. Обертали в наш бік веселі, оскалені обличчя, але крізь куряву не міг я їх упізнати.
— Ти чого кричав? — спитав Іван Рона. — Коли спиш, то хоч голову затуляй.
Повернув до мене спокійне обличчя й дивився.