Цар Соломон і пчілка

Пчілка, про яку говоримо, була найвеселішою цокотухою царських пасік. Вона мала чепурну голівку крильця розмальовані синіми пружками, мохнате тільце і лапки рухливі, як живе срібло.

Славна була пчілка.

Лежав раз цар Соломон у холодному саду, чорний невільник з Фінікії розстелив пухкий килим на травах під оріхами і віялом з павиних пер освіжував лице володаря. Сей, простягнувшися горілиць, роздумував півсонно над причинами всього, що сотворене Богом.

У саду була тиша. Далеко десь, одною і тою самою ноткою, скрипів колодязь, тож цар Соломон схилив чоло на руки і непомітно для себе задрімав.

Тільки що став снити, як тридцять тисяч кметів рубає кедрину на Ліван-горі під храм Господові, тільки що став він чути грюкіт кедрового брусся, кладеного будівничими на стовпах святині, тільки що у сні мов за імлою спостеріг на морі кораблі, повні золота з країни Офір, як пчілка, отся найвеселіша з цілої царської пасіки, ужалила його в лице, і заки прокинувся, відлетіла без сліду й вісті.

Цар Соломон ліг, постогнуючи, у своїй кімнаті; голова в нього завита вогким ряденцем. Слуги чимраз віялами прохолоджують опухлу і наболілу щоку, вважаючи, щоби нічим тяжко гнівного не обідити. Приносять у срібних чашах цілющі ліки, спалюють на лопатках нард і цинамон, раді принести царю забуття, та все даремно.

Цар Соломон устав нарешті, сів на своему одрі з рожаного дерева і велів слугам:

– Ідіть до цариці пчіл і поспитайте, яке ім'я сеї негідниці, що ужалила мене? Вона, цариця, весь свій рід, що при дворі живе, знає по імені. Коли б зборонялася виявити, хто є винуватицею, горе їй! Викурю димом усі двірські пчоли, нехай пропадають до одної на дощах і вітрі!

Цариця пчіл зблідла, як почула сю страшну новину. Вона сиділа саме у своєму улію, на престолі, зліпленім з воску, прозорого, як алебастер. Пробувала оправдати збиточницю її молодим віком, несвідомістю двірського етикету, незнанням високодостойної особи царя Соломона…

Ніщо не помогло. Коли побачила, що через одну пчілку з димом підуть тисячі любих, спокійних сотворінь, – рішилася жертвувати тамту і сказала:

– Ся пчілка зоветься Цвітанка.

Найшли її ледве вечором, як, не прочуваючи лиха, сиділа собі на купочці квіття, саме напроти царського вікна, і задніми ніжками чистила крильця, що мелькали в повітрі, як два живі вогники. Одна із служок, метка над усі другі, закинула сітку над комашкою – і зловила, мало не упала з своєю полоненою почерез грядки крокозу та чорнобривця.

Принесли пчілку перед володарем. Він до сеї пори трохи вже прийшов до себе, лице потахло і біль менше дошкулював. Коли побачив таке мале сотворіння, що стало причиною утрати його спокою, вибухнув голосним сміхом, але біль під оком вернув його лицю давню строгість, і він сказав безжалісно своєму почтові:

– Утопіть її в ставі і принесіть мертву перед мене отсю пчілку Цвітанку А тоді нехай комонники запряжуть найменшу мою колісницю. Поїду оглядати, як дарабами пливуть зрубані кедри з ліванських гір.

Затріпоталася з жаху пчілка, негодна найти собі щілки до утечі. Наче той золотий в пасмужки брендяк, завертілася яких десять разів довкола себе, гей на вмиранню. Коли ж почула, що її несуть вже кудись чиїсь жорстокі руки, вона, скільки сил у маленьких грудях, заплакала:

– Не вели мене губити, царю Соломоне! Я тобі можу колись стати до помочі у лихій пригоді.

Тут уже не було направду стриму сміхові…

Всі сміялися, навіть пчілка, мов сим сміхом заразилася, й собі захихотала крізь перлисті сльози. Цар Соломон сміявся найголосніше і сам підійшов до сітки, високий, прегарний, в пурпурній мантії ще й блиску самоцвітів. Він схилився і великодушно випустив малого в'язника на волю.

Помчала пчілка, розтопилася високо в блакиті і довго пропадала здалека від людей, так маленьке серденько билося з тривоги. Аж коли роса зробила її крильця тяжкими, вона нишком вернула до улія і без ніяких снів, як дроворуб, проспала всю ніч.

Від сеї пори цар Соломон полюбив її, шукав, пізнавав між другими, – її одній лиш вільно було бриніти кілько хоч довкола царської палати.

Одного дня знявся великий рух у цілому дворі. Від досвіта служба прибирала кімнати всякими блискальцями із скарбниці Соломона та розстелювала перські килими по теремах. Поміж розвішені по стінах лицарські щити з кованого золота червоніли вінці щонайпахливіших рож. Занавіси, прозорі мов вода, схилялися з вікон, отворених на городи, яким на світі не було рівні. На ставниках з червоного дерева, в посуді з слонової кості курилися: нард, алое і миро. На воротах стояли дворяни у хвалі свойого царя, а були се щонайкращі молодці Єрусалима. Ті, що грали на свирілі, на гуслях, арфах, кимвалах, ждали в повазі, щоби на даний знак трельом тисячі соловейків розколихати людські серця.

Бачила все те пчілка і чула. Вона знала вже, що Савська цариця, почувши про славу Соломона, іде випробувати його мудрість загадками.

У саме полуднє прибула вона в Єрусалим з велетенським почотом. її верблюди везли пахощі і благородне каміння, слонову кість, малпи і пави.

І видав цар Соломон пир, рішаючи миттю кожне питання своєї молодої гості. Не було нічого невідомого цариці, щоб він їй не вияснив.

Пчілка сиділа весь час на вікні, на своєму звичайному місці, і слухала. Савська цариця, виславляючи мудрість Соломона, веліла саме своїй служебці на закінчення пира подати собі дві китиці квіток, взяла їх у обі руки і, як корону питань, звернула до Соломона ось які слова:

– Скажи мені, преславний царю Соломоне, котрі з сих квіток є живі, з корча відтяті, як падала рання роса, а котрі людською рукою учинені?

Цар Соломон знав воєнне діло, умів розпізнавати причини всього, що сотворене Богом, та в сій хвилі він квітками мало цікавився. І тепер, коли в могутньому умі не находив відповіді, – ще хвиля – тьмою поволіклась би слава його мудрості, – він повернув голову до вікна, де залюбки сідала пчілка.

Вона була там, чула все, бачила блідніюче легке обличчя царя і стрепенулася тривогою за його честь. Миттю забриніла малими крильцями понад голови бенкетуючих і усіла, непомітно для цариці, на одній з китиць, що їх вона держала у руках, здивована вже трохи мовчазною повагою наймудрішого з людей.

А він зрозумів тільки тепер, котрі квіти живі, – свободним рухом, усміхнувшися весело своїми повними, рум'яними устами, простягнув руку на одну з квіток і славословив красу, дану їй Богом.

Крізь легіт серпанків, шитих бісером, уклонилася його мудрості савська цариця і сказала:

– Те, що про тебе переказують у моїм далекім краю, є тільки блідою луною твоєї величі, марним відбиттям твого віщого розуму, о царю!

Весело кінчився розкішний бенкет, дудельники, свирільники і всі другі музиканти на арфах, гуслях і кимвалах трельом тисячі соловейків розколихували людські серця.

А пчілка?

Вона усіла на краєчку царської чаші з вином тяжким і сяйливим, як ізмарагд, та на радощах довго пила одну краплинку. Цар, веселий і рад, сказав їй жартливо, здвигнувши в любому почутті свої рівні брови:

– Полонила ти моє серце, наймиліша!

Цариця Саба просіяла від зворушення, понад квітку з пчілкою простягнула до Соломона кінчики пальців, крашені цинобром, – він утиснув їх збентежено, та зараз порозумів усе.

Його пчілка стала свахою, та ще й якою значною!

Був се незабутній день, коли вона поділила славу з Соломоном.