сьогодні у косах блищить сивина.
Жіночого щастя у долі просила,
та раптом у вічі війнула війна.
Немовби лавиною душу накрило,
твій світ похитнувся без сонця й тепла.
Стоїш безпорадна… безсила… безкрила…
А ще донедавна літати могла!
І все, що так вабило, ніби застигло,
а серце завмерло й немов залягло.
Йому у коханні зізнатись не встигла…
густим щільним снігом твій дім замело.
Віднесені вітром усі твої мрії.
А, отже, усе як у тому кіно:
ревуть буревії, метуть сніговії! –
а ти в безнадії глядиш у вікно.
А там за вікном ходять втомлені люди,
і кожен самотній в своїй боротьбі.
Ніхто ж бо не знає, що завтра з ним буде…
Втім, дзеркало скаже всю правду тобі.
Зневірені очі… безпомічні плечі…
Ще вчора співала веселих пісень!
Запалюєш свічку – і плавиться вечір,
а завтра новий починається день.
І світить надія: так хочеться жити
і вже не боятись страшної війни;
почути птахів та побачити квіти,
і все ж дочекатись цілунків весни!..
Та знову тривоги крізь сни й заметілі,
від них порятунку, здається, нема.
Пронизливим холодом дихає в тілі
ворожа, байдужа, нещадна зима.
14.02.2024