Фаїна

Минулого року гостював я на селі у знайомих. Одного разу з'їхалися до них гості і ввечері розмовляли про різні незрозумілі, дивні і нез'ясовані випадки, які легко можуть бути визнані за так звані надприродні, де очікується вплив на наше життя вищих нематеріальних сил. Кожен розказував якусь свою пригоду у цьому роді. Був серед гостей і відставний майор Василь Варфоломійович Зотиков. Він зауважив, що міг би дещо і про себе розказати, але не хоче, щоб його запідозрили в брехні. Скільки не просили його – залишався непохитним, але потім погодився, що перекаже свою історію у листі до мене. Через тиждень я одержав від нього листа такого змісту.

"Виконую обіцянку, яку дав минулої п'ятниці. Слухайте і роздумуйте, вельмишановний пане, але не осуджуйте: моя розповідь може бути нерозумною і нецікавою, зате правдивою.

Я народився в одній із приволзьких губерній від шляхетних і небідних батьків. Був у нас в маєтку великий двір із садом, численна челядь, панський будинок на двадцять покоїв, оранжерея і теплиця, які складали разом зимовий сад, даруючи сім'ї задоволення сидіти серед зелені о тій порі, коли надворі бувають сльота, мороз і завірюха. Я не був одинаком у батьків‚ бо мав ще двох сестер.

Коли мені виповнилося п'ять років, я мав видіння. Мати і нянька розповідали, що одного разу, граючи з дітьми в саду, я показував ручкою на вишневий кущ і говорив, що звідти дивиться на мене білява дівчинка і вабить до себе. Ніхто більше її не бачив‚ а потім дівчинка зникла. Але згодом це видіння повторилося там само‚ а втретє – в будинку, і це вже я добре пам'ятаю. Була світла зимова ніч. Я прокинувся. Лежачи в своєму дитячому ліжечку, я кинув погляд у вікно, освітлене повним місяцем, і побачив за склом личко білявої дівчинки. Раніше, коли вона являлась мені у саду, я її не боявся, а навпаки, весело усміхався; тепер же вона дивилася на мене крізь скло з таким сумним виглядом, що я злякався і скрикнув. Няня, що спала в моїй кімнаті, прокинулася; видиво зникло.

– Що з тобою, паничу? – спитала няня. – Що з тобою, моє серденько?

– Он! Геть! Онде! – кричав я, показуючи ручкою на вікно.

– Що там? – дивувалася няня. – Вікно, більше нічого!

– Дитинка якась щойно дивилася у вікно, дівчинка! – говорив я.

– Господь з тобою, – хрестила мене няня, проказуючи молитви. – Хто там дивитися міг? Від вікна до землі високо. Неможливо звідти сюди влізти, і сходів немає! Яка сюди дівчинка забереться! Що ти, серденько! Та й нині зима, ич який лютий мороз. Господь з тобою!

І продовжувала мене хрестити. Вранці няня усе розповіла моїй матері, що, як провінційна поміщиця, не була вільна від різноманітних марновірств. Наскільки я міг тоді помітити, матінка тривожилася. За обідом вона переповіла це батькові моєму, а той сказав, що читав десь, ніби діти нерідко мають видіння. Але після цього я вже не бачив білявої дівчинки.

Коли мені виповнилося одинадцять років‚ батьки відвезли мене у губернське місто і віддали до пансіону‚ який утримував один француз. Найприємнішими днями і годинами тих підліткових років, коли я вчився у пансіоні, були зимові і літні вакації. І ось на третьому році навчання‚ коли я розкошував удома вже біля двох тижнів‚ в останній день 1830 року, що відходив у вічність‚ до нас наїхали гості. Все це були родини сусідніх поміщиків; багато кого з них я знав раніше, але тут з'явилося і нове для мене сімейство панів Сентябрьових, які недавно купили маєток за десять верст від нашого. Ввійшов пан з круглим червонуватим лицем, а з ним – пані в шовковій сукні і з ознаками ще не зів'ялої миловидності. Лакей саме зняв з неї оксамитове синього кольору хутро. Вона вела за руку біляву дівчинку. Як тільки глянув я на цю дівчинку, то відразу і пізнав ту‚ що мені являлася у видінні за шибкою в морозну ніч і у вишневих кущах в саду. Тепер уже не в мареві, а наяву побачив я це личко. Якщо можна з чимось порівняти його, то хіба з личками серафимів, що підтримують престол Господній. М'яке, тонке, блискуче, як китайський шовк, волосся дівчинки спадало пасмами на білі відкриті плічки, її голубі очка світилися невимовною добротою і разом з тим чимось таким, чого назвати я не маю слів, хіба скажу: шляхетністю, привабливістю, але все це, відчуваю, буде не те, що б мені хотілося сказати! Вся її постава так приковувала мої очі, що, здавалося, ніяка сила не була в стані відірвати їх від неї; дивлячись на неї, мені було і незвичайно солодко і – страшно! Та чому ж страшно? Тому, що мені тоді ж мимоволі лізла в голову думка, що доведеться – і дуже швидко – розлучитися з блаженством, яке охоплювало мою істоту, коли я дивився на неї!

– Ось вам моя дочка, Фаїночка, – сказала пані моїй матінці, підводячи до неї дівчинку, – я привезла її до вас, хай познайомиться з вашими дітьми.

Мати моя розцілувала Фаїночку і сказала:

– Полюби, мила Фаїночко, моїх діток, а вони, я упевнена, полюблять тебе як рідну! – Потім, звернувшись до гості, мати моя додала: – Дай Боже, дорога, високошановна Маріє Савівно, щоб між нашими дітьми зав'язалася така ж дружня прихильність, яка, сподіваюся, вже існує між нами.

Обидві пані зі зворушенням потиснули одна одній руки. Я поцілував ручку Марії Савівни.

– Прекрасне, чарівне у вас дитя! – сказав мій батько панові. – Які ви щасливі, вельмишановний Осипе Акиндіновичу, що Бог вам послав такого ангелика!

Гість відповів:

– Ваше щастя повніше за моє. У вас четверо таких ангеликів, а у мене один тільки!

– Хай дітки наші познайомляться між собою, – сказала моя мати.

Потім батьки запросили панів Сентябрьових у вітальню, а нас усіх із Фаїною відправили гратися до зимового саду.

Опинившись у саду одні, без старших, ми швидко заприязнилися і незабаром уже з галасом ганяли‚ чудили‚ бавилися в різні ігри.

А коли об одинадцятій годині запросили всіх гостей в їдальню і посадили за стіл, я весь час дивився на Фаїну, і сумне відчуття гнітило моє серце, коли я думав, що завтра уранці Фаїна виїде з матір'ю, і Бог знає, коли я побачу її.

Після Йордану мене відправили до пансіону. Я нікому не говорив про Фаїну, хоча постійно про неї думав; я навіть соромився, сам не знаючи чого, боявся, щоб хто-небудь не помітив, що я думаю про якусь дівчинку. Коли між товаришами заходила мова про те, хто як провів свята, я ухилявся від всього, що б могло зрадити моє знайомство з нею. А коли, бувало, на уроці історії, яку викладав нам власник пансіону французькою мовою, траплялося йому вимовити якесь ім'я, схоже на Фаїнине, я червонів до вух і внутрішньо сердився на себе за це: мені здавалося, що з вигляду мого обличчя здогадаються про мою таємницю. Таємно від всіх я зазирав до календаря і в списку імен, вживаних в православній церкві, не знаходив імені Фаїни, але запитати про це ім'я у нашого законовчителя-протоієрея не наважився, щоб товариші не зробили з цього якогось здогаду і не взяли на кпини. Навіть прізвище Сентябрьових турбувало мене: варто було тільки комусь у розмові вимовити назву місяця вересня, як вже барва вкривала мої щоки. Чи вчу уроки з якимсь отупінням‚ бо в голову усе лізе та лізе Фаїна; чи ляжу спати і закрию очі – мені уявляється миле, усміхнене личко Фаїни, а коли, бувало, крізь вікна нашого пансіону світить місяць і всі мої товариші хропуть, я один не можу заснути, лежу з відкритими повіками, все думаю про Фаїну і зітхаю! Чи поведуть нас в церкву – я дивлюся на ікону Пресвятої Богородиці, і мені уявляється Фаїна! Ні вдень, ні вночі, ані на мить не покидала мене Фаїна у думках, та й із серця не зникала вона, і хотілося, ох, як хотілося побачити її швидше!

Але сталося це аж у червні. Мене знову забрали додому, і до нас у гості приїхали пани Сентябрьови. І ми знову кинулися по саду бігати і пустувати. І от‚ коли я біг великою доріжкою‚ раптом з бічної доріжки біжить мені напереріз Фаїна. Я схопив її за стан. Мені було невимовно приємно. Ми обидва сміялися. Я не витерпів і вимовив:

– Фаїночко! Мила! Як мені приємно бути разом з вами!

– І мені також, – сказала вона.

– Мені без вас було дуже нудно, – продовжував я.

– І мені без вас! – була відповідь.

– Я весь час тільки про вас одну думаю, – говорив я.

– І я про вас завше думаю, – сказала Фаїна.

– Я вас дуже люблю, Фаїночко! – сказав я.

– І я вас дуже люблю, – була відповідь.

Я цьомкнув її в щічку. Вона відбігла, погрозила мені пальчиком і з удаваним гніву промовила:

– Не смійте цього робити! Чуєте?

Я стояв, як спійманий на злочині‚ не знаючи, чи маю виправдовуватися. Раптом Фаїна підбігла до мене, цьомкнула мене в щоку і сказала:

– Ось вам за це!

А потім‚ сміючись‚ побігла. Я наздогнав її і, обійнявши ззаду, обсипав дощем поцілунків. Вона вже не погрожувала пальчиком, не бігла геть від мене, але повисла у мене на шиї і припала вустами до моїх вуст. Потім відступила і, наче чогось злякавшись, прислухалася і скрикнула:

– Ідуть! Тікаймо! Я вас піймаю!

Я побіг по доріжці‚ Фаїна бігла за мною. Раптом назустріч моя матінка і пані Сентябрьова. Мати Фаїни, на яку я вибіг, перейняла мене, зупинила і віддала своїй доньці, яка наздоганяла мене.

– Візьми свого полоненого, Фаїночко!

Подібних веселих пригод було більше‚ зрештою‚ навіть наші батьки стали помічати‚ що наші стосунки вже не настільки дитячі‚ як то б годилося для нашого віку. Ми також побували на гостині у Сентябрьових, у їхньому розлогому старовинному помісті, і тут ми теж гасали по всенькому будинку, по обійстю, в саду серед квітів і кущів, зближуючись усе дужче.

Закінчилися літні вакації. Відвезли мене в пансіон. Мені було на душі легко і весело. Я був упевнений, що Фаїна мене любить, і я внутрішньо був задоволений і гордився своїм щастям.

На зимові вакації мене не забирали додому‚ а після Паски я отримав від батька листа: "У наших добрих сусідів Сентябрьових сталося найжахливіше нещастя. Їхня чарівна, всіма обожнювана донечка Фаїна раптово померла 30 квітня".

Я завмер. В очах потемніло, в голові запаморочилося. Не в силах був я дочитати листа. Пролунав дзвінок: треба було йти до класу. І я пішов‚ і сидів там, нічого не бачачи перед собою, нічого не чуючи, і насилу стримувався, щоб не розлитися потоком сліз. Після уроків я побіг у сад і, сховавшись від товаришів‚ дочитав листа:

"Це сталося дивно, несподівано і незрозуміло.