У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом...
Т. Шевченко.
Ліді Побережник здавалося, що все на світі радіє — вулиця, по якій вона їздила тролейбусом до інституту, замріяні каштани над Дніпром, навіть суворо-величавий Володимир, біля якого зустрічалася тепер вечорами із Тимофієм Марчуком.
Відверто кажучи, вечорів не вистачало для невгамовних бажань молодого серця — доводилося скорочувати години сну і відпочинку. Ніхто не дорікав, ніхто не говорив — добре чи зле вона робить, що так загуляла з Тимофієм. Нікому було: матір розстріляли німці весною сорок третього, коли Ліда ще тільки вчилася ходити, а батько загинув восени того ж року під час визволення Києва. Мала вона ще старшу сестру Ларису, родичів. Але... Чи могла тепер — хай навіть сестрі — написати про свою любов до Тимоша?..
— Ой, Лідо, не догуляйся! — зауважила якось Женя Корчинська, з якою Побережник жила в одній кімнаті студентського гуртожитку.
У відповідь обняла подругу за плечі, поцілувала в маленьке, акуратно виточене вушко: не бійся!
— Наречена мусить бути поважною,— менторським тоном настановляла подруга.— Ти хіба не читала у "Молоді України" про трагедію...
Ліда не дослухала. Кожен має власну історію кохання. Власну і неповторну! Крім того, тепер ніколи читати довжелезні статті. Хай іншим разом! Вона й так запізнюється, а треба хоч трохи причепуритись...
— Не хвилюйся, Женечко, все буде гаразд.
— А коли ні? — не відступається Корчинська. — Тоді як? Кинеш інститут?
Ліда примружилась:
— Заміж вийду... Тиміш мене любить. Він такий гарний...
Корчинська не знайшла слів для заперечення. Та чи й треба заперечувати? Мати-вчителька виховувала Женю в рамках суворих категорій: кохання — не іграшка, ніколи не бався з ним, а якщо серце заговорить уже по-справжньому, то пронеси любов через усе заміжжя, пам'ятаючи, що краса шлюбу в щирій вірності.
Женя була з цим абсолютно згодна. Однак... в житті відкрилося стільки суперечностей. Чому по судах багато справ про розлучення, чому побільшало нещасливих шлюбів?.. А може, їй тільки так видається — внаслідок власної короткозорості?
Крізь вікно багато не побачиш, навіть пильним, спостережливим оком. Але дещо побачити можна.
Розділ перший
О шостій вся кімната наповнилася голосним дзеленчанням будильника. Він аж підстрибував на тумбочці біля узголів'я дівчини, однак від того не сполошився її сон. Незабаром на допомогу приповз вогняний, мов лисиця, і такий, як вона, пухнастий, сонячний промінь, діткнувся дівочих паcм. Будильник замовк, викликавши своїм гомоном лише непевний усміх на худорлявому обличчі. А промінь лоскотав м'якою лапою високе чоло, повз до брів, що широко розлетілись в обидва боки, надаючи обличчю одухотвореного спокою. Нарешті полум'яна лапа торкнулася очей. Темні вії здригнулися. Дівчина прикрила долонею очі і, мабуть, заснула б ще міцніше, коли б не настирливий стукіт у двері.
— Дівчата! Чуєте, дівчата?—долинув з коридору голос.
Ліда підхопилася, накинувши ситцевий халатик, відімкнула двері.
— Заходьте, тьотю Фросино!— запросила вона високу огрядну жінку років сорока п'яти.
Раніше Фросина Якимівна працювала на будівництві метрополітену зварницею. Сімнадцять літ свого життя віддала "гарячій" професії, і коли б не сталося нещастя, зварювала б метал і досі. Та, видно, не судилося: одного разу спіткнулась, упала на рейку, переламала руку. Довелося піти на вахтерську роботу. Вона рідко коли підвищувала голос, однак могла приборкати будь-якого приблуду-бешкетника з тих непевних хлопців, що інколи проникали в червоний куток гуртожитку на танці. Мабуть, за спокій та рішучість студенти з особливою повагою ставилися до своєї тьоті Фросини.
— Краще б ти вийшла,— порадила жінка.— А то бідолашний парубок аж на обличчі міниться, так тебе чекає.
Ліда глянула на будильник. Ну, звичайно, проспала. А Тиміш...
— Скажіть — через п'ять хвилин. Скажіть, тьотю Фросино, що я зараз!
— Не поспішай. Чекав годину, то почекає ще трохи. — І Фросина Якимівна попрямувала до вахтерського столика.
Дівчина швидко вмилася, перехопила голубою стрічкою підрізану косу, разів зо три крутнулася перед дзеркалом і подалася на вулицю.
З Тимофієм Марчуком Ліда познайомилася незадовго до його служби в армії. Якось теплого квітневого ранку, поспішаючи на роботу, вона посковзнулася на росяній стежці. Коли вгамувався біль у забитому коліні, помітила: зламався каблук туфельки. Саме в ту хвилину нагодився Тиміш — їхав полуторкою. Ну, звичайно, поспішив на допомогу: відвіз її додому, а після на роботу. Відтоді й почали вітатися.
Через кілька днів зустрілися в парку біля танцмайданчика, разом протанцювали весь вечір. Потім двічі ходили в кіно. При кожній зустрічі говорила здебільшого вона, Тимофій відмовчувався. Такий розподіл ролей обом, здається, подобався. Тимофій осмілів і в останній вечір перед призовом навіть поцілував Ліду в щоку. Дівчина, певно, не образилася, бо наступного дня прибігла на вокзал з букетом квітів, йшла за поїздом, доки її не обігнав останній вагон.
З армії він написав Ліді кілька коротеньких листів, але на жоден з них відповіді не одержав.
І ось через два роки Тиміш приїхав до Києва, відшукав її. Тепер вони бачилися мало не щодня...
Ліда неквапом вийшла з гуртожитку, примушувала себе бути поважною, щоб тьотя Фросина не подумала чогось зайвого. На ній було простеньке штапельне плаття, поношені босоніжки, золотаву голівку огортала легка капронова хустка.
— Давно чекаєш?—запитала вона і тут же пояснила свою затримку.— Наші дівчата звечора поїхали до Жениної матері. А будильника я не почула. Ти не гніваєшся?
Тиміш покрутив головою.
— Ти міст Патона бачив?
— Тільки з вікна вагона.
— А на Виставку досягнень народного господарства їздив?
Парубок розводить руками.
— Не був навіть на виставці?!—дивується Ліда.—Що ж ти робиш, коли я на лекціях?
Тимофієві не хочеться признаватися, що в години Лідиних занять в інституті він здебільшого сидить у парку і думає про неї. Двічі заходив до ювелірного магазину подивитися на обручки. Але чи треба зараз про це говорити? Власне, Ліда й не чекає пояснень. Про що це вона розповідає? Ах, так — про виставку.
— Я вже тричі оглядала павільйони, та в голові все переплуталося... А тобі хочеться покататися на водному експресі? Кажуть, за три години можна домчати до Канева. Ти був коли-небудь на Шевченковій могилі?
Він світиться весь в золотавім промінні, повниться радістю — від її краси, щебетливого голосу, що бринить як жайворонковий спів при зоряниці.
Біля пам'ятника Миколі Щорсу зупинили таксі.
— Куди?— глипнув на хлопця шофер.
Тимофій перевів погляд на Ліду.
— На міст Патона і трохи далі, — кинула вона без вагань.
Машина рушила широким бульваром. Стрункий широкоплечий начдив натягнув повіддя, стримуючи свого баского коня, трохи підвівся на стременах і ніби вітав молоду пару з гранітного постаменту. Ліда згадала про дідову шапку-щорсівку з червоною стрічкою — незабутній дарунок із рук легендарного командира дивізії. її ще й досі зберігає старша сестра Лариса.
Дівчина прихилилася до м'якої спинки сидіння. Тимофій милується її голівкою, вдихає аромат золотавих кіс. Він твердо порішив сьогодні ж сказати Ліді про свій намір. Тільки як це зробити? Як наважитись?
Вже поминули ботанічний сад, проскочили повз висотний будинок зі скла і пластмаси, звернули праворуч. Вулиці міста ще в довгих тінях, в ранковому спокої вихідного дня.
Шофер збавив машині хід. Тиміш лише тепер помітив, що вони під'їжджають до мосту Патона, задивився на широке дніпрове плесо.
— А вгадай, яка його довжина?
Не встиг він бодай приблизно визначити розмір залізобетонної споруди, як дівчина сама відповіла:
— Один кілометр і вісімсот тридцять п'ять метрів... А знаєш, скільки металу пішло сюди? А міст — без жодної нюти... Сам покійний академік допомагав робітникам зварювати конструкції. Так розповів нам викладач географії, коли я ще вчилася в школі.
Шофер з посмішкою прислухався до розмови пасажирів, нарешті не витримав:
— Відносно довжини, дівчино, ваш учитель трохи помилився. Та не в цьому справа. Я з місяць тому трьох французів сюди привозив. Так вони цей міст з усіх боків фотографували. Питаю: "Для чого? Хіба в Парижі мало мостів, що ви наш фотографуєте?". А один з них, що розумів по-нашому, каже: "Мостів у Парижі багато. Це правда. Але такого ще немає". Може, зупинитися?
Тимофій глянув на Ліду.
— Ні, ніі — заперечила вона.— Ми ще матимемо час пройтися по мосту пішки, а зараз найчудовіша пора на Дніпрі. Будь ласка, під'їдьте он до того переліску.
— Гарне місце,— зауважив шофер.
З машини Ліда виплигнула першою. Тимофій тим часом повагом витяг з кишені гаманець, дістав троячку, подав її таксистові, недбало попередив:
— Здачі не треба.
Вилицювате обличчя водія з драбліючим підборіддям хитрувато зморщилось.
— "Калими" я інколи беру, не відмовляюсь — грішний,— промовив він, свердлячи Марчука насмішкуватим поглядом.— 3 тих, у кого гроші зайві є, в порядку перерозподілу фінансів. Тільки ти, либонь, весілля справляти збираєшся?..
— Можливо,— зніяковів Тимофій.— Але...
— Тож пошукай п'ятдесят копійок, одержуй карбованця здачі і доганяй свою подружку. Щоб інші, бува, не підхопили. Зрозумів?
Тиміш озирнувся. Тільки тепер помітив, що вона стоїть в гурті юнаків.
— Хай тобі щастить, хлопче,— донеслося з кабіни.— Будеш справляти весілля, то поклич!
Тиміш подякував. Таксист натиснув на стартер, машина видихнула сизий клубок, помчала назад до мосту.
Тиміш завагався: чекати чи підійти до гурту?
Хлопці тим часом взялися за руки, утворили навколо дівчини живий ланцюг. Тиміш відчув у роті гіркий присмак. Ніби у відповідь на його спалах вся компанія зареготала. Принаймні, так здалося.
"Як їй не соромно! Хоч би глянула в мій бік",— наливався гнівом Тиміш. Ні, це не він. Хіба він може погано думати про Ліду? То все бісики. Вони навмисне навіюють прикрі спогади: хіба хоч раз відповіла Ліда на його солдатські листи? Хіба чекала його?
Бісики зловтішалися: "Нащо ти їй, сіряче, коли он стільки стиляг! Ти ж і поговорити з дівчиною не вмієш".
Марчук зітхнув: не помічає.