чорне море
Із моря дна
із чорного каламаря
білі лелеґи
виринають Ра —
Україні
Хата
Продається хата —
батьківський поріг,
материна казка —
дітям оберіг.
Василь Довжик
І коли плакало судище, розбираючи з Хати...
Крокви скрипіли тяготою колись сушених трав
Щочасні ластівки — подалися, рятуючись в Ирій
Гнізда — гнізда — гнізда,
Навіть і сусідські коти не стали рухати пуцьвірінків —
Сховалися від кінця малого світу Хати
Блукають слова —
Пил і сім'я Всесвіту
Оминаючи дрібність цілих сузірь.
Колом німба вгризаються в тіло!
Тремтить мізинець, рвуться всі іще неназначені зв'язки
Жити! Жити! Жити! — у довір'ї трав
І — мрією про журавлине причастя Ирію...
мироточити
ми падаємо в безвість ошир оку
усього мороку — де правда лише тьма
де, у — зачáссі, кволий дух Свободи
весь Дух — лиш спрага й спраги пустота
вертайсь собі, вертайся до основи
возносся римою в заблудний склад уяв
благає все вертати ув Завпруття
возносячися і до кіз, і до отав
Так що там тиче серце у забрало,
ой що там кличе янгольське крило?
веде мене Бігу закутки
Веде мене Біг у закутки
У наметнях зупинись —
Чужої непевної заздрости
Подибай і відрічись
Одріччя сухий співпутник
Де сонце множинами йде
Впадеш ізпідсовісно-путньо
На Росу отава йде
Струна
Мов вимовкла струна
стремить у простір,
Мов обрива недольну "ноту"
Візьми у руки "долю" і тягни!
цей плуг визвучуй в оберіг —
Землиця тятивою обізветься!
Початок фуги
І так ми обертаючися обертом
Лишень з одногляду цих обертань —
Де зважився до зауваги вуст —
Так лагідно говорить,
Що завжди стигла у тобі,
Як осьмомомисл.
Що знов слабкі від зради і розпуки —
Але щодёнь тобі твій погляд певний
Всезапитённям — чи взірвеш містці?
Чи може вплав його перепливати?
Чи Стікс до Ирію ще не дотік?
Чи так безпёро, але все ж літати?
Бо тільки "срібні" возять через міст.
Але однаково — чи твій, а чи твоя?
Ми всі у Бога надто одинокі,
Лише коли зберемось до Толоки —
Ото вже ліпимо із хати оберіг.
Серафими
два серафими
двоє без погонів
без еполетів
в серденько зайшли
і поробили див
і поробили ляку
стоять і ждуть
я ж не лечу і — суть
утроєно завáджено земляно
я не лечу! постійте ще в мені,
З крилом Сибіру, з мокрими крильми
Коси мені розвиваеш ти мамо
Коси мені розвиваєш ти мамо, од Салґіру і Дону,
зі степу Дніпром і у Сянище
ти вітером — долею, земле моя — мартрейко...
сам-собі — нездолать...
ощовбичив бим собі совободоньку
да несть і невстать
де други мої позаховалися
юж сердуються не-ву-власть
стрілами вужі загорожені
не так і лилося — але ж пригрозилося
будь і собі родиною,
скопочком і мужчиною
сам собі —пригожись
тут виростає з хмарення
у нерозчесаність вуст
з власної пущі марення
Небу й траві озвись!
Тут, саме, тут незвідане
Всяко собі живе
Виросте, серце сповідане
Світові ожнивё.
НАВ
Утім'ячку мені курганами зоріє
мов німбом пам'яти лунить
доки закляклий розум рухатись не сміє
й вдивлятись розгубився Світовид
Бо там де небо — лиш камінний сволок —
відбитки рук, мисливські лови і страхи,
бо там де Небо — небула утроби...
Та в тім'ї німбом — небула-надія
удольну вервечку пряде —
до себе йти
перший подих
Гикавка є рудиментом утробного розвитку,
Так дитя готує дихально-ковтальні органи до функціонування
Відповідно і перший вдих починається з "гик".
На майдані таки гикнулося з обох сторін...
І ти гикнув — зайнявся подив вдихом
I — ось тобі збувається у плетиві мереж
Одноманітне дишлаве оддишшя
Вдих з видихом — а ти живеш
У зоряності зір, і в сподіванні
У пилявості всіх ¡збитих мізининців.
Долонею займись, і камінь встане
ув огнищаж овуглених — століть,
Страхів, що вени жмуть аж ув кисіль
Бажання — опрімовно осочаться
Із череп'я, де куколі гніздяться
із верхніх меж, та й низом перейшли...
Купається істовно в ополонці
Наш вогнехрест зазміюючись в дар
ченець бере за руку — і проводить:
Молись як знаєш...
тепервже ти в молитві — Цар!
створення
Усіх годинників — печать
ні, не часу, а безконеччя
нездалість розсуду — печаль
цей демон хизий
¡зійдеться, зтече десною
і стороною веселково,
й зорею в хвилі озоветься —
де в ловкий випас череда
планет заспіваних танцює
і поміж всіх, вона одна
це перше слово, да почує
невіршоване
сонце горить о'саме
одігрієтся нам ізусіх
неодоких оглоблень
було сонечком йде
а бува і дружиною йде
але доле при тобі — такою
... бідою, чи морем
а чи сонцем палає моя,
а чи лине моя, моя сутнесько-лють
як тебе мов ізнов не докохую
і тебе лиш осердно люблю
у вкороченій Родовій сукні
ти моя вже усею твоєю морокою
ти моя, ти сама так зробила мене
учервонюєш лагідно —
вучервони І
вже весь твій
ми вже небом побраття —
дружинойки
други
однояро знайшлись
то й ходім овіруч
я піду за мізнчик тримавшись одруго
я піду
я ось нами пійду.
ти одолею йдись
одпочинь, перечуй покаянне
я і сам ще тебе одружинюі Пильнуй 1
Знаєш, що, цей перейдемо путь
і знайдем о'собою Україну.
Бо не так
Є не так...
якщо так — увірветься струна
кобзарям
Ворожби ворохоблять на долю
і подолля наділ упіймав
мою всенькую суть і мене
проростай, каже,
простір
прорвися
з недолля
в невід впряжено парою змій
і словами не славсь
бо і рід неославивсь
бо іще ненаучен брехати
тільки вор-на-гілля прилітає на злюбки мені
нене, змій!
Він не з того гніздечка-почину
Він вклубився із самого, да не себе
Чи я б яблуком згидло вознісся
Укорінити, зміє, тебе
Вороженьки, ні з слова ні з степу
Вороженьками сувість пряде
Ковилами за віхами серця
Ще копитить, ще гомоном йде...
линяти пір'ям й гратись в-під ребро,
самим зробитись очолом зачаття?
в куди цей світ, в надію цілувати?
а поруч йти — дорога храм і дім!
нескорених в собі — себе в собі пізнати
і мироточити у доторку своїм.
іще він атом
Ви справдньо знаєте про ритуали
і чули більш, і ними прожились
та ось неофіт у запеченій зухвалі
підгору ритуалів поклонивсь
сорокаденно батьку для пробачень
ніколи ще не видівши ось того
кому мій рід собою незавдячив
не знав, та й мабуть, не пізнав його
віншую... всім моїм, що пригніздяться
завдячую, де сумно наперед
лиш сонце крутиться, а всіх годинник йде
врізнобіч янемислимого току
де о'маль — ми поскривджуєм малим
а ті малі — згризають о'великих....
Заклинание
і не воз-ізьме,-лише забирає
немов йому позбирано із роду-рід
нашіптано у свійский родовід
візьми, моголе, щоб тому не біг
уже през неї
дивиною дива
І а й І
сварожжям да не сталося горіть
а так , д'ґаремно у поліття-тліть
де в ковилу одіскрилось
і над скирдою запалало
да і кресало лошака
все копитами брало
що метло дай
всі скирди позайма
в блажених підступах свободи
упоміжтрав"ям
та усе нема коли впізнать
свій берег-оберіг
загаткою зачать —
себе сам вдоліваю й підоймаю
заґраду куширів
у ятір серця
ой рибонько — тріпонеться душа
глибинне
Я згадую
Ізмислюю себе
З нарічного
Бо ріками плелося
Через Все-хутір
Сонцем зайнялося
В воді вужів
І там
Мов скалки — Див
Туди дививсь
Спроможеш трохи неба
Дивись туди
Розхлюпуйся весні
Ловись собі із дива і до себе
І трошечки усміхнено —мені..
чоловічий плід
... і — плід...
де суть — земля і небо
і надстворінне і... на-неотребне
плід-Я!
Таки цієї ще землі
що під ногами
що мене поглине
що родится в мені —
сама Рілля...
Орі-орляче із тобою лину
понад застиглі заводи себе.
І то — любов,
до скону, до загину.
Мене ти знайдеш,
коли вже зрікся я...
Чи я це був? Чи честь розполовинна?
...ти — ж Юнка всім...
Я всім тебе люблю!
прикордонна кірха
шпиката кірха возвістила ранок
і треба йти кордонам навштихи
не неба нам
ні ґрунту
ані зради
нам з майбуття озвалися віки
Серафими
два серафими
двоє без погонів
без еполетів
в серденько зайшли
і поробили див
і поробили ляку
стоять і ждуть
я ж не лечу і — суть
утроено заваджено земляно
я не лечу! постійте ще в мені,
крилаті серафими із Кавказу
З крилом Сибіру, з мокрими крильми
Су-час
неозміївшись розум заґради пряде
неоддавшись в знаки, воїн воїнство жне
і від ковких звіюк, і од вострих мечів
іржавіє душа орачів і синів
пооставлено в прю, і пішло літувать
із розхрестя доріг, у захрестя палат
заховалось від дива в самовідь хробаків
і не юнка й не мать, і не змій і не Див...
у тім'ячку
У тім'ячку ще щось зоріє
мов німбом пам'яти — луною гомонить
доки закляклий розум рухатись не сміє
й вдивлятись розгубився Святовид
Атам, де небо — кам'яниці сволок,
відбитки рук, мисливські лови і страхи
ботам, ще й досі — темряви утроба...
...утім"ї німбом Небули надія
удольну вервицю пряде — до себе йти.
котове знаннячко
роїлись коло "Боженьки"
Іісус чи Магомед
ні місяця, ні сонечка не видили у мент
возвергли Дом з іконками
з віконків — душу п'єм
а кіт на підвіконнячку
муркоче про своє
воно, котове знаннячко
нам не подолом йде
запізнене зізнаннячко
що пряжу світу рве...
З Акрополя
Вам, Ел і ни! Збиратись до домівки!
Вам Еліни, мов Ізраїлю — час!
Що вигорить огнем від середини
Вогонь — розлука
Вигорілим — спас.
А вам — Пелопоннесу, із Колхід та Адрій —
Вам настає! Бо Вам таки Пора...
Там де камінчик загубили білий
Поміж дорійських — о'людська мара! —
З камінчика
заточиться джерельна віра
Лиш, сину, поверни, лиш підбери
себе!
з гори
...wandernd
heb ich dein Herz an die Lippen,
hebst du mein Herz an die deinen...
Paul Celan
Чи зійдеш ти на гору, якою назвусь я?
дивитись ізвідтам якщо достане міці..
які красиві люде (твоїми очима)
тепер уже плач іздалека —
спуститись негоден.
Афіни, 19.09.10
Сваволя янголів
спокій ув очах
Ти знову зустрічаєш мов з походу...
Залізні мчать комоні наскрізьстеп.
І от ми на траві, і знов сховався погляд
у мареві від альфи до омеґ.
Чий дух загравсь у піжмурки свободи
і янгол в темнім лісі заблукав?
А вже стрічай собі нову пригоду —
"Бентежно світлий зір нарешті відпалав,
тепер з тобою ліпше, ловко так..."
Тепер твій янгол не боїться вовка
і пір'ячко розгублене в світах,
навизбирати в подушки та шовком
позапинати...
чи відбулося, бачив дивне чудо?
Згасають очі і вщухає страх
дітнути надвосіч, але свободи —
тож радуйтеся вишні в небесах
смиренності недогарків моїх,
байдужості моїх непоцілунків,
й незатишку спокою ув очах...
Ще янголи не перейшли порогів —
в кольчузі серце, під забралом гнів
й шаблі ще не пили води в діброві
свяченої.