і вітри зелені відгудуть
біло сядуть ген на виднокраї
Місяць у долоні покладуть
будуть у жаркі вуста йому шептати
білу білу білу заметіль
прагнучи йому висповідати
кожен світ свій кожну свою тінь
відкривати пелюстками квіту
десь на обрії розкрити чорну гать
а по тому годі — відпустити
і забуть як біль свій і не знать
11.05.1966
Розбиті хмари суплено пливуть
З країни рідної в близьке тепер вигнання
І небом, небом довга їхня путь
Лягла мов богова нагана
Зелені хвилі на рудому полі
Ген острів як могила вкляк
І вклінно моляться тополі
щоб був до Ітаки короткий хмарам шлях
Чаклівники, чудовиська, киклопи
Чи ж тільки в'ява здумала химер
Чи може як співав сліпий Г омер
Він чув підступні їхні кроки
14.05.1966
погляну на Дніпро і знову геть до ранку
літопис свій пишу я при столі
вкладаючи слова у білу рамку
вкладаючи думки у чорну рамку слів
замрілась ніч вже й лампа засина
лише мов кров перо співанку точить
рука перегортає картку врочу
і тінь тікає геть аж до вікна...
Ще листя пташками на гіллі тріпоче
Ще очі пташині на світло радіють
Надія ще в світлі живе
Та
Моєму серцю всихає коріння
Я відсахуюсь
Я тікаю від крислатих його обіймів
Так на бійні
Од теплих рук тікає тварина
Я між люди біжу
Їхньою мовою заливаючи собі вуха
Божевілля руху
Я очі собі випікаю
І каменем слова вуста забиваю
І тільки остання пам'ять слуху —
Лишився один суцільний гомін
Очі відбили розжарену ясність металу
Який торкав я
Лідійськім каменем
Слова
І всяка річ здавалась тоді зі щирого золота
Я відчуваю ще жовтий полиск
О пальці пам'яті
Пальці сліпого
Що намацують путь
Од дерева
Якому всихає коріння
17.05.1966
ДО СПІВАЧКИ
Ось, вам цей дар, —
Його беріг я для героя, мовця, генерала,
Для тих, хто справі прислуживсь,
ідеї величній, прогресові,
свободи людства,
Хто ставить деспоту чоло, хто заколот
вчиняє. —
Та ось, усе що я зберіг,
Належить вам, як і усім — до решти.
Альберті
вже ортогравйя інших барв
панує світом як брутальність
як хвиль розстрілює братання
наструнченість дугастих барк
закони пензля Брак і Ґойя
і Г ерніка з содому логік
на біле полотно перед собою
кладе верлисті зачапілі ноги
(і якась героїня кіно
великими очима
очима на чотирнадцять метрів екрану
смуток свій в мене
краде
у мене
свою безжурливість)
о формо: куля куб і конус
і колос — голуб, мир
вир барв як знаків
і полотна зазивний білий голос
Хтось знову заздрить Амадею
когось женуть поза Арал
блюзніра радять на підпал
горить Райхстаґа за Байкал
везе єфрейтор чи капрал
здобути Трою Одісея
а по боках від чорних нут
як від очей ряхтить в зіницях
пристане валка в колісницях
замінять коні та візниці
замістять ями на в'язниці
і ум скують звільнивши руки з пут
та за віки на вмер ізґой не зник
до Ітаки вертає чередник
16.05.1966
УКРАЇНА 17 СТ. ОБРАЗОК
зрада чорного каменю
зрада білого каменю
і руки берегів скував
ланцюг
вітер з півдня віє степом
завертав з півночі
у траві по самі стегна
тоне виючи
весна степів — мечів одрада
де чвалом пручно мчить рублак
і після бою в зорепади
розквітне Місяць мов той мак
зрада чорного каменю
зрада білого каменю
у приречену тишу в'язниць
замикає лункими руками
тіл зненависть зневагу зіниць
зрада чорного каменю
зрада білого каменю
чекає вклінно голова
на спраглі крові пні катюг
і руки берегів скував
ланцюг
вітер з півдня віє степом
завертав з півночі
і у траві по стегна
затинаючись
виючи
біжить за видноколо...
29.05.1966
злетіти б там де критик мій як бог
із глини виготовлює плецкату рибу
де линуть всі на світі димарі
де прагнуть всі наклепники на світі
і захиститися удвох
неначе горобець на вітті
і риба перевернеться
і димарі фрувнуть
і в чудо це повірять чисто всі на світі
бо зроблено все чисто і на світлі
та я хитаюсь на гільчині наче бог
17.06.1970
СМЕРТЬ ДІДА МАРУСЯКА
В печі вітри затрембітали
Забриніли стихії на картинах Горького
І річкою попливло брунатне диво
З академічних полотен
А в долину спускались гуцули
(Добровільна екзотика в добу зорельотів)
Мов антитези класичних сонетів
І полум'я чатувало
На саміських вершечках ґнотів
І білі метелики сідали на зерно туге
Та дзенькали срібняки (і до тридцяти, і після)
Відтак по всіх блакитних кахлях на печах
Розквітли чічки й засмутились леви та олені
А у сходу саме розпочинались пологи
Червоне дзюрком било через рамена гір
І в усіх мавзолеях по світі
Утворилась іще одна пустка
30.07. — 06.08.1969
ПОЕТОВІ
(Сонет)
Поете! Не шануй любов народну;
Перешумує гук хвалінь одноманітний
Почуєш сміх юрби та дурня річ догодну,
А ти спокійний будь, похмурий і несхитний.
Ти цар: живи один. Ось вільний шлях
Іди, де розуму звабливий вільний світ,
Та милих дум удосконалюй плід,
Не прагнучи за те ні нагород, ні благ.
Вони в тобі самім. Ти сам свій вищий суд
І найсуворіше цінуєш власний труд.
А як митець вибагливий схвалить його ти міг
Ти схвалюєш? — Юрба нехай ганьбить,
Спаплюжує вівтар, де твій вогонь горить,
З дитячим захватом хитає твій триніг.
ожинова
ошитківська
чутлива ніч —
її нема уже на жодній мапі:
нас двоє та пес —
ми всесвіту сліди
читаєм на рінистому піску
крила твої
що їх торкався Мурільо
дерево
що одбігло з твоєї дороги
і я
котрий не спромігся тебе догнати
08.02.1982
коли не плужить вірш
і друзі відлітають на Додону
я повертаюсь в справжність, як додому, —
тут був той храм, якому ще ти віриш
бо решта все — уже музей давно
реєстри, експонати і печатки
ти тут, як і колись, — кінці мої й печатки:
і двері замкнуті, і вимите вікно
15.11.1986
СУДАК
крапля повітря у бурштині
давній поклик бурі морської
...яке мені мито сплатити
щоб миті моєї краплина лишилась
12.06.1987
народження день
відходження мить
народовідходження лютий поклик
у підсвідомості згорнулась і спить
грудка всесвіту крикуча і мокра
осінь палає верховнорадно
пригадують зорі лад дорійський
а тут у твоєму бутті до риски
п'янко свавільно і зрадно
ходиш по тіні як доля по Кріту
зі світла лишається реставрована смальта
доба запинаючись в латані пальта
блука смітником як по горах хуріти
і що з тою грудкою
в якомусь там томі
де думкам непритомно бездомно і нудно
голодно нині в космічнім огромі
непробудно
диміла в сльозах поета
окремо запропонована цигарета
мінялася віта на бету
і обіт перетворювався на обід
або потемки на вечерю
з таємною цигаретою
що висіла між пальцями
як блукалець-повішальник
як пальто на вішалці
що власним живе життям
як біженці на згасаючому
екрані
ЗІ ЗБІРКИ "ГОЛОГРАМИ"
ПЕРША ІЛЮЗІЯ
Ночі у рейнському місті,
як ніде по цілій землі, —
чути у падолисті
звуки сонат в імлі.
На довгих вершечках катедр
місяць бринить, як нута висока,
та якийсь заблукалий кедр
осінні доживлює соки.
А поміж кедром і поміж місяцем —
гірничка, вікно, як метелик,
лампа-нічник, клавесин і, мов гном,
на стосику книг — метроном.
Ані сліду вже від Фламандії...—
камінь притуплює зір;
і тільки вітчизна як манія
кожен окрилює твір.
То пусте: перекупники зрання
гордо /бо з римлян!/ затовплюють двір.
Тільки перші акорди —
Рейнське повстання,
У Парижі страчено двір.
Так перше неспання,
і перша ілюзія,
і музика перша,
і перше безсмертя...
Так у Ґойї було в Іспанії,
у Флоріса було в Антверпені.
А далі — Відень. Айстри у бутон'єрках.
Прийоми. Катедри.
В катедрах молилась Австрія.
Осінь, берлин. Берлінський розбитий тракт,
і, хитаючись колесу в такт,
вперше їде у Відень Бетховен...
Маестро Бетховен? Стривайте,
це помилка прикра. Маестро — Гайдн:
у нього міра якась і гармонія,
у всьому ясність, приступність, прозорість.
А у Людвіґа...
Вже даруйте — це коні
ошалілі на клавішах,
тупіт,
зойки.
Він шаленець. Ось класики справді:
все мудрість, все строгість, — як Монтеверді
Клавдій
або Генрі Персел...
Так перша ілюзія...
і музика перша.
і перше безсмертя.
А Відень — як квіти, —
всі люблять і стрункість,
і форми його незбагненність.
Він схожий — як квіти —
на струни вогневі.
Тут коні англійські,
в каварнях старі клавесини,
в гардинах античний гуляє вітер,
жаріють квіти у бутон'єрках
і перший неспокій в французьких картинах,
похмурливі графи і рідко тверезі клерки...
Бетховен? — Даруйте,
відвертість нехай за відвертість
/у справах таких ми вже добре потерті/:
безсмертя — зла вигадка друзів,
у нього глухота,
дивацька впертість,
для нього музика — нереальність, ілюзія...
Це пусте: перекупники зрання
гордо /бо з римлян!/ заполонюють двір.
Перші акорди —
Рейнське повстання!
У Парижі страчено двір.
нетля повзала
по літерах моїх на папері
перестрибувала від слова до слова
від стрічки до стрічки
на акуратно обітнутому форматі
а тоді раптом металась
до жовтогарячої лампи,—
линула крила собі спалити
і що ж воно — вірші? — стихія вогню
в завію повіддя коневі попущене
чи те що шукають в безвідній пущі
чи те що співає імла на багнюках
або як рулетку річки повертає
ось крутять слова вже турбіни на греблях
робить сенсацію чаром ребер
італік відкопаний десь у Британії
вітчим-наклепник балетне диво
і мій телефон як оспалий апостол
а там і хвала і ганьба і непросто
літать над собою ж з офірним димом
пороги Дніпрові пороги редакторські
пороги свідомості опозиції звуків
ноги у третій, чи п'ятій позиції
руки
та спину прогнути як дактиль
а можна й не так: італійська школа
фаюмський портрет на весь блочний будинок
чи ходиш і молиш думки попідтинню
тримаєш над ранньою гирею коло
та мабуть що знов мені все це наснилось
і кінь добреде і ніж над вогнем
і в пущах і в багнах ті самі фонеми
було ж це без мене й це сталося з кимось
Новобудов першопрохідці
не сплять коти,
віщуючи удачу.
І я встаю
й ступаю по краєчку
ночі,
щоб ні автобус, ані кран,
ані твій сон усміхнений не сполошити.
... прогнувшись
листя
втримує вчорашній дощ.
Ожину бачу на устах у вітру,
і міст, одбігши подалік від річки,
єднає береги із власної уяви.
Іду:
мочарини
перелісок, дубняк,
триногі пси та здичавілі птахи,
і вовчих ягід обважнілі ноти
ось зазвучать у високостях лісу,
де хмар вітрило
напнуте не біле.
Авжеж,
ні словом не торкнуть твій сон:
я йду вже по краєчку ночі.
і зустрічей і розстаней — по три
а ти мій храме ранку мій — четвертий
я тільки ніч прогостював у смерті
я тільки ніч був гостем у всесвітніх рим
ну що там Рим і Риму ворожбитство
нам стане і своїх хрещатих сил
і власних же руїн каліцтво
аби нам зранених не шкодували крил
Усе, що було,
я з простору знову виймаю:
це дощ — він схожий на ялинковий,
це листя — придатне для ікебани,
це — вересня звуки, що й зараз туляться
до моєї шибки,
це — слова, що й нині жовкнуть
по книжках на полиці...
Але єдине, чого пригадати не можу,
як все це збиралось тоді до купи.
ЕЛЕГІЯ
віншує вічності середньовіччя
палаюча палюча осінь
у нас його величність звичай
як модний стрій прозоро й скупо носять
дощі пожовують стерню убогих жнив
паркан розхитує об'ява знавісніла
і хто ж із нас колись безтямно й сміло
дощами і пожаром цим не снив
готується лісник до свят
в березах планових і стрункість і тверезість
та хмара з хмарою як двоє молодят
про грім читають вголос нерозбірні тези
ходить дичка довкола мене
ламаючи обрій за обрієм
а на кожному заломі обридливому
непорочного голуба маловидло
і сам я схожий
на небесного світла струмінь
оживлюю комашню
траву вічносимвольну прихиляю
та аркуш освітлюю
що й без мене сяє розумовою цнотою
а коли напровечір погамується дичка
пообтрушує листя як зайві слова з віщування
я відсуну півсвіту —
гілок та зірок віршування —
за край неба дивлюся,
що кличе, що кличе, що кличе...
О ви, коректори сторіччя!
Громадських снів невтомливі техреди!
Можливо, книжно це,
та, безперечно, вічно:
глитати час
і анічим не гребать.
Де іконографів цікавить Кронос?
В яких шарах зустрілись викопні Титани?
Бо доки не згорять орбіт всесвітні кросна,
для вас усе, звичайно, буде просто:
рядки в сонетах і склади у танках.
А там, на зламинах сторіч,
де мить до миті дотягтись безсила, —
блакитна мрія людства, майже синя,
вам помником споруджена,
як кіч.
БАЛАДА ПРО СОНЦЕ
(майже наслідування)
сонце покладали на стіл
зсували, приплескуючи та прихукуючи,
з кленової лопати
(рвалися струни
Птолемеєвих розрахунків)
розпинали на хрестах та іконах,
пристрілювались притемненими
трансфокаторами
побоюючись долати єгипетську відстань
виривали серце з грудей
спочатку майя миролюбливі
а потім фанатики храмів ацтеки
цілі епохи перестрибували святочно
через крокове колесо з тину
пробували атомно, воднево, нейтроново...
пересвітити легенду грецьку
на колісничному троні-пересувці
..а воно у глиняній ринці
сім разів перетопилося
та порушило закони відносності
вкупі з постійною Планка
(довго проплакали над цим
і перезітхали, бодкаючись думками,
алхіміки Логоса)
і знов пропливає над пірамідою
над цвинтарною телевежею
над кратером радіотелескопу
невпіманне дихання
моєї надії жагучої
Верба хитнулася і зачепила смужку сонця.
Зачепила і уся ж стрепенулася:
вічка сивим, м'яким і забутнім взялися...
Поганці
зелені млинці
на пагорках випікають.
ПЕСИМІСТИЧНЕ
ПРО ПОВЕРНЕННЯ
І
Слово давно уже не набій,
не гілка у дзьобі провіщого птаха, —
схоже більше на дзигаря древній бій
в оточенні старогуцульських кахль...
Димна кава,
легендам упасти ніде,
гріє на стосику слів хтось ноги артритні,
і тільки літери, як на музейному деревориті,
руки опускають та падають
у долоні богині Обиди.
ІІ
Зчепилися консерви на вітрині
в одній з моїх задавнених поем,
де кожна риба, наче квіт на крині,
відразу тьмою вибухне потопних тем,
що плинуть по мені, як по гардині,
яку від протягів солодкий трусить трем.
ІІІ
І зима повернеться на Березняки,
і птахи зберуться у вирій
та повернуться знову,
клен з горобиною палатимуть
довкола
промоклої лавки.
Тільки ми з тобою поберемось за руки,
полишим квартиру —
цей міст між мною і ЖЕКом, —
кілька книжок і картин,
котрі продовжать серед куряви
свої галасливі диспути.
і підемо туди,
звідки вряди-годи
лише вірші та ноти
повертаються через космічні роки
ДРУЖИНІ ПРО ДОЩ
До мене у вікно влетіла парасолька
на довгій, мов жирафа, шиї
з полохкими і вірливими очими.
А, може, то була не парасолька,
а з клену звичайнісінька крилатка, —
вона щось креслила на стінці, наче циркуль,
та, мов стрілки без дзигаря,
танцюючи крутилась.
А, може, був це просто вітер,
який приніс мені степанчик на долоні, —
такий пухкий: зайча на пагорку і годі.
І пригадалося мені, як мокне клен,
як падають краплі на парасольку
або, немов хвоїни запахущі,
трапляють тепло на долоні
чи гостро падають у вічі...
перегортує вітер
що від Звіринця долинув
у далину мою
у долину
Сибілли
шерехкі письмена
оце як на те
бідкається редактор
ні титли ніде
ні коми
бере мене як самописку
і порипуючи моїми
артритними суглобами
нацьковує одне соло на інше
ОБНОВЕЦЬ УНОЧІ
посвітлішало наче у світі
сніг був з найтоншої тиші
навіть слово моє до твого
боялося озватись
ПОКУТА
ще безлічі разів і сонце і трава
з роси воскресне, спаленіє вдень
а як мені прожить єдиний день
безхмарний день
безкарний
тепер — мій вічний
день без тебе
як прожити?
ЕКСПРОМТ
У БЛАКИТНИХ ТОНАХ
Вітер.