Що довго плив, і вже близький мети,
Попавши в вир, що розбиває скали,
В зрадливій тоне глибині води,
Мов сонця круг, похилений над обрій,
Що котиться, паде нестримно вниз
І людям шле свій усміх теплий, добрий,
Обмитий сяйвом пурпурових сліз,
Мов робітник, що покінчив роботу
І, в'яжучи свою майстерську снасть,
Свій твір, цей плід свойого труду й поту,
Останній раз ще поглядом обдасть,—
Так танув, так одходив, так прощався
З життям, з людьми, з роботою — Іван.
Згасав пожар, що в небеса вдирався,
Нестримно гаснув, потахав вулкан.. .
Той гордий ум, що бунтувався богу,
Що нівечив цей твір безтямних рук,
І По голосив: Ти — вічний — встав з нічого.
Ти тать — не цар — людей, їх крови й мук.
Той гострий меч подвижницького слова,
Той титаничний молот дивних діл,
Що ним низька, погорджувана мова
Вогонь палкйй кресала з мертвих тіл,—
Той велетенський гнів, що півстоліття
Гнучких рабів бичем погорди бив,
Що їм вплітав терни в вінки і квіття,
Бо так безмежно нищих полюбив,—
Те все тепер — клубок охлялих нервів,
Стражденних м'язів і пригаслих віч —
Життя кидало на поталу червів...
Дивіться також
- Василь Бобинський — Тюремна колисанка
- Василь Бобинський — Стріла
- Василь Бобинський — Літо
- Ще 12 творів →
... І не стерпів бунтарський дух. В-останнє
Зустрінув з насміхом ворожку — смерть.
Ще раз повів у світ своє коханнє,
Що серце ним навагоніло вщерть.
Ще раз повів його у ті простори,
Де тішиться й боліє все живе.
Де за краплину щастя — горя море,
Де в болю й муці день за днем пливе.
Не йшов — же з ним Віргіль ні Беатриче,
І не вінчав його ніхто вінком.
Вело його гірке життя мужиче,
Що виссав з материнським молоком.
Пішли шукать тих літ, що не здогониш
І бистрими пташиними крильми.
Що утікають вистрибом, босоніж,
У край, якого не повернем ми.
Пішли блукать на давні ці доріжки,
Що він по них ще дітваком блукав,
Ловити в лісі ігри, співи, смішки
І тих мавок, що їх малим лякав.
Пішли пристанути над бистрим виром
(Де був поправді неглибокий брід),
На березі, де юродивий Мирон
По свому вчивсь розгадувати світ.
Пішли поспать на тому оборозі,
Де раз оката туча градова
Послухала простягнуті в тривозі
Чиїсь дрібні діточі рамена.
Пішли до тої батькової кузні,
Де жар пашів, де міх бурчав, сопів,
Де молоти, мов велетні потужні,
Гули свій дивний, металевий спів.
І бачили чиїсь хлоп'ячі очі,
Задивлені в червоно — жовтий жар
І в рій іскор, що мов зіниці ночи
На всі боки розприскували чар,
І в батькові м'язисті, дужі руки,
І з рівних штаб химерні гнули луки
І з брил важких виковували плуг.
. . . І бачили, як полум'я і криця
Займалися в дитинячих очах,
Як там грізна кувалась блискавиця,
Що пітьмі мала смерть нести і страх...
............................................................
Та час не жде, і треба далі йти,
Бо світ не гра, а труди і мозолі...
Іи ось уже білесенькі листи
Йому той світ роз'яснюють у школі.
Що — дня йому з'являється з тих карт
Щось радісне, нове і незвичайне.
Метал думок проходить білий гарт,
Все більші й більші вигрібає тайни.
А там за ними все нові й нові
І що-раз глибші, що — раз таємніші.
Збагнеш — і ясно стане в голові
І мислі мчать повніші й моторніші.
А не збагнеш, то мучишся й гориш,
І світ тобі гидкий, і друг — мов ворог,
Аж поки всіх колод не відвалиш
І перешкод не розітреш на порох.
І бачиш: книги — морська глибина.
Що дивні перли в ній на дні глибоко ;
І сміливо пірнаєш в них до дна
І пишними скарбами тішиш око.
Та час пливе, і невгомонний дух
З них рветься в світ безмежний, необгорний,
І врізується ум, мов гострий плуг.
В цілець життя незайманий і чорний.
І бачить він, що правди мудрих книг
Якісь недоговорені, неповні,
Що світ чомусь не дивиться на них,
Що в нім внутрі щось инше, ніж назовні.
Бо хоч який величний, гордий храм
Красі й думкам створили тисячліття,
То хлоп ще завжди мудь, свиня і хам,
І робітник ще все погній і сміття...
Бо поруч пишних, золотих палат
Гниють хижки спліснявілі й огидні,
Бо в розкошах живе лиш пан і кат,
А робітник і хлоп ковтає злидні,
І гнеться вниз, хоч вік свій, без ваги,
На панщині для инших коротає,
І слухає, як свищуть батоги,
І сам під них хребет свій підставляє.
І де на все те відповідь найти?
І як одно із другим погодити?
Мовчать у книгах білії листи,
Не хочуть всіх таїн життя розкрити...
І бачить він: хоч книги — глибина,
Та більший глиб — життя живе й звичайне.
І хто в його безодні порина,
Відкриє в них найкоштовніші тайни.
Лиш тайни ці не радують очей,
Зате зморшками білі чола орють.
Бо їх нутро чорніш німих ночей-—
Що молодих людей старцями творють.
їх міць така, що всі храми думок
І правд гнучких торощить в переверти,
Хто — ж їх найде, за тим вони крок — в — крок,
Не покидаючи, йдуть до самої смерти...
Хто це такий, цей молодий юнак,
Що в бідній, неопаленій кімнаті
У ніч глуху за книгами закляк
І мріє думи, дивами багаті?
Як хутко — хутко бігає перо,
Поскрипуючи в непорушній тиші.
Ростуть слова — квітки : краса, добро.. .
Тремтить рука, що їх любовно пише.
А ось осот: гніт, кривда, мука, кари,
Неволя, злидні, раб ; деспот і звір...
І на чоло лягають чорні хмари,
І тінь од них кладеться на папір.
. . . Шумлять ліси, гримить гірський потік,
На доли мчить швидкий, нестримний Опір.
А паном там— свобідний чоловік,
Що править вічами і носить топір.
Хребта йому не гне ще боярин,
Ані князівський гридник — недотепа.
Громади й гір безпанський, гордий син
З ведмедем в бій іде в глухих вертепах.
На клич огнів, ясаючих до бою.
Здвигається від Попраду по Прут.
Розправиться з мадьярами й ордою
І боярівну полонить Беркут.
. . . Шумлять ліси, гей, гнуться дерева.
Минають довгі — довгії століття,
І хилиться мужицька голова
В ярмі кріпацтва, злиднів, лихоліття.
Мов скот живе погноблений мужик,
Життя його пса панського не варте,
А на страшний одчаю й муки крик
Дають одвіт жорстокі панські жарти.
День в день гамарня з досвітку до ночи.
День в день окоман, нагайки і глум.
. . . Т а чуй: шумлять ліси, і в них клекоче
Якийсь буйний, грізний Великий Шум.
Гей, шуме, шуме, якби ти це знав,
Яка велика міць дрімає в тобі.
Якби ти знав, що міць — основа прав,
То ти б не гнив живим у темнім гробі.
Ти б не поїв своєю кров'ю дрянь,
Що шкуру з тебе дре й жадає дяки.
А ти б мов грім загоготів : Устань,
Хто жив, і будьмо люде— не собаки.
Ти б сколихнув будову кривди дряхлу
Одним кивком своїх кремезних пліч,
І твоє горе зникло б так і стахло,
Як перед сонцем чезне чорна ніч.
Гей, шуме, шуме, вдар, загогочи,
Нехай тремтять тирани у палатах.
В посоці їх гидкій ополочи
Цей світ, що в дибах нидіє і гратах.
Святі вогні розсій, розкинь в простір,
Хай згине тьма у безвістях таємних,
Хай міріядам позасвітних зір
Дадуть одвіт громади зір туземних.
Нехай на згарищах рабства, обиди
Вільної праці забринькує вік.
Хай в майбуття шляхом борні й побіди
Нестримно йде свобідний чоловік.
... Скрипить перо, співав в лямпі гніт,
І линуть-линуть радісні картини...
Гей! Юносте! Який чудовий світ
Сотворим ми, як світ старий загине.
Розходиться, мов змора, ніч густа,
Летять гадки в незміряне безмір'я ...
... А там — чиї там очі і уста ?
Чи не дівчини гордої з Підгір'я?
Гей! Молоді літа! Гей! Бистрі коні!
Гей! Лицарю із золотим мечем!..
... І тільки гість блудний сховав в долоні
Старе чоло й заноситься плачем...
ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ
Як почуєш вночі край свойого вікна...
Це не дощ, це не вітер голосить.
Це чиясь непрожита, забута весна
Там на чатах стоїть край чийогось вікна,
Безнадійно смутна,
І жаліється тихо і просить :
Не дивися в цей бік, не збавляй собі сн а...
Звідки, звідки та пісня, мельодія та?
Що так гірко, так важко ридає?
Це не є сирота... це не є сирота...
Це чиєсь понівечене, вбите життя,
Що осліпло й дороги питає...
Це не є сирота. . . сирота. . . сирота ...
Це не є той жебрак, що в бурхливій порі
До вікон, до дверей твоїх стука ...
Це є хтось, хто згубив ясне сяйво зорі
І стоїть уночі на дощі, на дворі...
Це розпука... розпука ... розпука ...
..................................................................
Гадюкою звивається дорога...
Куди, куди біжить дорога ця?
Каміння, глід, жар, згага і знемога...
Немає їй ні краю, ні кінця...
Усі квітки жорстокий хтось роздавив,
З крилець надій райдужний пил обтряс ...
...Дрогобич, Львів, Самбір і Станіславів,
Залізний кінь, жандарм, багнет, шупас.
Жахливе сам — на — сам в бруднім готелі,
Вмирання з голоду три довгі дні,
І — крик конаючого на пустелі —
Апокаліпса — візія "На дні".
Голодний жар, беззуба змора смерти,
І ... сон в жару?., чи й справді вірний друг?
...А там — чи-ж може хлопський син умерти,
Де стигне сад і терпко пахне луг?
Де янтарем бренить пшеничне поле.
Біжать на став купаться зграї верб,
Де з сонця в день збирають нектар бджоли,
А ніччю зорі жне небесний сер п ...
Ще мить постій, задумана хвилино.
Він утомивсь, охляв і знемага...
Та кат — життя не відає спочину.
І вже повітря тне ляск батога.
І вже мов суп, жандарський хижий кіхоть,
Що;гй цю дробину забуття розгріб.
Та що їм там життя людини? — Віхоть...
Зопрів один?— Чорт з ним! Іще є сніп!..
Гайда, гайда в дорогу, в спеку, пішки
В cамі жнива, — гайда, гайда вперед!
Пливуть лани, гаї, ставки, обніжки ...
Піт очі їсть... Поблискує багнет.
Не попускають хижі, гострі кіхті.
Вжирається в підошви рінь, пісок.
А що комусь там злізуть з пальців ніхті ?
— Хто б там пустим журивсь? — Це дріб'язо к ...
А що комусь на плеснах шкура репне?
Це теж пустяк... Гайда, гайда вперед!
Що на стежках червона кров заскрепне?
І вродить мак?.. Блищить як змій багнет.
...................................................................
"Я ціль всіх ваших діл, страждань, натуги,
Мене боїться все, що лиш живе,
Мені всі ваші сни, кохання й туги.
Найвищий ум поставив тут мене
Цісарських правд і панських вартувати
І мною лиш владарство їх міцне.
Лиш у мені страх бачить хамство кляте,
Бо я — оруддя мети швидке і страшне.
Lasciate ogni speranza, voi, ch'entrate!"
Такі слова написані червоним
По чорному, на причілку воріт,
Здаля кричали глумом і прокльоном.
Застигли в них кров, мука, труд і піт
З давніх давен катованого люду.
Та не злякавсь їх мандрівник, не зблід.
Цей притон тьми, злочинств, розпусти, бруду,
Цей червотокий, цей гнилий боляк,
Освячуючий всю брехню й облуду
Верхів шляхетних, знав він, знав, ще й як.
Це він йому на серці напечатав
Розпеченим тавром пекельний знак.
Це він в свої ненатлі нетрі прятав
З давніх давен все творче, все плідне,
Все, що не йшло під руку автократам.
Це він своє погруддя кам'яне
Підвів угору, злобний і безличний,
Мовляв: "А ну стрібуй торкнуть мене,
Якщо кортить тебе меч прав двосічний"
Мовляв: "Я невблаганний, наче смерть.
Слуга панів — для вас я владар вічний".
Це з ним — завзяттям сповнений ущерть,
Боровся він вже стільки — стільки років,
Лупаючи невтомно вперту твердь,
Складаючи трибут найкращих соків
На цей жадний все жиру жертівник
Божків брехні, катів і лже — пророків ...
Роздався грюкіт.