роман
Джерело: сайт Шаміля Алядіна
Від автора
Теплохід "Суліко" плавно причалив до пристані. Пасажири не відразу це помітили. Сутеніло. Усі сиділи в каютах. Якщо хтось і дивився крізь ілюмінатор на берег, то все одно не бачив міста – ішов сильний дощ, барабанив по палубі, по гранітній набережній, по залізних дахах будинків, заливав тротуари каламутною водою.
На площі, біля пристані, жодного таксі. Ледь не першим опинившись на березі, я не міг сподіватися найближчим часом зняти готель. Довелося просити водія блакитного фургону з великим написом "Міськхарчоторг", що стояв біля глухої стіни високого будинку з білого черепашнику, і він погодився довезти мене до "Асторії". Уже сидячи в кабіні, я занепокоєно подумав: "Невже доведеться провести всю ніч на ногах або, у кращому разі, продрімати в кріслі готельного вестибюлю..."
Я вийшов із машини, бігом піднявся сходами і зайшов у готель. Струснув із себе краплини дощу, підійшов до стійки, за якою сиділа молода жінка із сивим голубуватим волоссям. Та не встиг я й рота розтулити, щоб поцікавитися про вільні місця, як вона мовила:
– На другому поверсі, вісімнадцята кімната...
Я не зрозумів, до кого вона звертається, й озирнувся. За мною нікого не було. Жінка, не відриваючи очі від журналу записів, простягнула руку. Я вклав у неї свого паспорта.
– Два карбованці сімдесят копійок, – сказала вона. А потім клацнула пальцями й додала: – Як кажуть кримські татари: "Парайи вербен дюдюги чалир"[1].
Жінка в голубій перуці голосно позіхнула і, несподівано зніяковівши, прикрила долонею рота, записала моє прізвище й повернула паспорта.
Я був здивований, що в розпал курортного сезону в такому фешенебельному готелі виявилось вільне місце.
Чергова на поверсі провела мене до кімнати. Тихенько відчинила двері, я зайшов. На одному ліжку хтось спав. Друге було вільне. Я одразу відчув велику втому. Швидко роздягнувся й ліг.
Уранці прокинувся від сухого шарудіння. Мій сусід, уже літній чоловік, одягнений, сидів на ліжку й читав газету. Його обличчя було засмагле, майже мідного кольору, волосся довге й сиве, вуса короткі і теж сиві. А брови чорні. Це, звичайно, цікаво, що брови в нього чорні, але ще цікавіше – хто він? Ветеринарний лікар? Винороб? У будь-якому разі, дивлячись на нього, мабуть, не скажеш, що займає високу посаду. Уранці вставши, обійшов усе місто і вже повернувся. Газету читав без окулярів, щоправда, тримав її занадто близько до очей.
Я поголився, умився. Після цього ми познайомились. Він назвав себе Георгіосом Монолуполосом. Приїхав із Кокчетава. До війни жив у цьому місті. Учора шукав свою домівку, та не міг знайти. На тому місці, де стояв його дім, зараз триповерховий універмаг. А із старих знайомих тут нікого не знайшлося.
– А ви тут у справах, чи як?.. – запитав у мене Георгіос Монолуполос. – Збираєтесь відпочивати?
– Відпустка моя вже пройшла, – зітхнув я. Чому зітхнув? Пошкодував, що швидко минув час? І сам не знаю. – Вже пора повертатись додому.
– Вибачте, – сказав Георгіос, кинув на ліжко газету й уважно подивився на мене. – Ви дуже схожі на одного мого знайомого. На дуже близького.
– Ви на Фенер-Буруні жили?
– Ні, на Фенер-Буруні я не жив.
Ми розговорились. Щоправда, більше говорив Георгіос, а я слухав і відповідав на його запитання, хоча були й такі, на які я не відповідав, бо не хотів, натомість робив вигляд, що не почув. Він відрекомендувався фінансовим працівником. Уже сорок років служить у бюджетному відділенні банку. Його дружина померла в минулому році. Дочка заміжня. Вона лікар. Зараз Георгіос самотній і, здається, через це на когось ображений. Він помовчав, чекаючи відповіді на своє чергове запитання про смисл буття і людської суєти, але не одержав його і продовжив.
– Коли люди молоді, вони не можуть жити без батька й матері, а коли стають дорослими, забувають про них, – мовив Монолуполос сумним голосом і низько опустив голову. – Тому я пішов. Ось так, взяв і пішов! Сказав: до побачення! І все! Тепер нехай що хочуть, те й роблять без мене.
Коли Георгіос жив у Кокчетаві, то саджав у своєму дворі баклажани й помідори. А коли занедужав, відмовився від цього всього. Тут він сподівається знайти тихий куточок, щоб у спокої провести залишок життя.
– І все-таки у мене таке враження, що я вас бачив на Фенер-Буруні.
– Ні, я там не жив. І вас бачу вперше.
Георгіос кинув на мене смутний погляд, хотів ще щось сказати, але передумав.
Я одягнувся, попросив у нього вибачення, що змушений був його залишити.
– Хочете купити квитка на потяг? – запитав Георгіос.
– Маю одержати потрібний мені документ з архіву.
– З архіву?! – обличчя Георгіоса зробилося зосередженим, він підняв угору вказівного пальця. – До війни тут, в архіві, працював один старий караїм. Ми були сусідами.
Я кивнув. І це, звичайно, жодним чином не могло означати мого підтвердження чи заперечення. Я просто висловив цим свою увагу до його слів. Він же сприйняв це як бажання продовжувати розмову. І, здається, дуже засумував, коли саме в цей момент я вийшов із кімнати.
У коридорі я на секунду затримався біля дзеркала. Власне обличчя, що встигло засмагнути за два тижні відпочинку в Ялті, здалося мені хворобливим і чужим. Це, певно, від того, що минулої ночі я спав дуже мало і неспокійно.
На колишній Італійській вулиці гуляли безтурботні люди – засмаглі жінки й чоловіки в шортах. Хто з них чоловік і хто жінка, з першого погляду визначити було важко. Дощ припинився, земля підсохла, сонце пригрівало, обіцяючи погожий день. Я перетнув вулицю й енергійно закрокував вузеньким завулком, що веде до Генуезької фортеці. Незабаром мій погляд відшукав вивіску архівного управління. Саме воно й було мені треба.
Черговий порадив пройти в кінець коридору і повернути ліворуч. Я йшов і читав вивіски на дверях. І ледь не зіштовхнувся з жінкою похилого віку з яскраво фарбованим хною волоссям; вона попередила, що в кінці коридору мені треба піднятися сходами на другий поверх. Я так і зробив.
Біля дверей із залізними ґратами мене зупинив сержант міліції.
– Ви до кого? – запитав він.
До кого? На жаль, я й сам цього не знав. Знав лишень, що мені потрібно.
Сержант – молодий хлопець. Схоже, недавно повернувся з армії. У його інтонації й жестах усе ще відчувається військовий вишкіл. На столі, за яким він сидить, два телефони: один – внутрішній, другий – для зв'язку із зовнішнім світом. Ледь задзеленчить дзвінок, він хапає трубку і чітко відповідає. А хто зайде, підхоплюється, робить назустріч два кроки:
– Ви хто? З яким питанням?
З якого питання?
– Річ у тім, – сказав я, – що мені потрібен документ. Такий документ, у якому...
Із дверей вийшов чоловік у синьому халаті без рукавів. Сержант перервав мене і зажадав посвідчення особи. Я подав паспорта й необхідний папір. Вивчивши мої документи, сержант прочинив двері і комусь щось сказав.
– Ходімо! – запросив він мене і великими кроками рушив по коридору.
Я за ним ледве встигав.
– Якщо директор у себе, він усе вирішить, а якщо ні...
Він не доказав. Щось, певно, турбувало бороданя. Він на ходу почухав кудлату голову й замислено мовив: – А якщо його немає в себе, то нічим не...
Взявшись величезною рукою за мідну ручку, він сильно на неї натиснув. Двері відчинилися. Бородань розгублено завмер на порозі.
Директор був занурений у читання якихось паперів. Ми тихенько ввійшли. Він, здавалося, навіть не помітив, як ми наблизилися до його столу. Ми стояли й чекали. А він сидів і читав.
Нарешті бородань наважився.
– Павле Тарасовичу! Людина приїхала здалеку, – кивнув на мене. – У нього до вас справа.
Але директор не відривав очей від паперів.
– Здалеку? – перепитав, не піднімаючи голови. – Ну, то нехай зайде...
– А він уже тут, навпроти вас.
Бородань поклав мого паспорта на стіл і, даючи зрозуміти, що виконав свій обов'язок, ледь вклонився і вийшов із кабінету.
Стукіт дверей змусив Павла Тарасовича підвести голову. Побачивши перед собою людину, схожу на місцевого південнобережця, він був, як мені здалося, здивований. На його обличчі засмикалися, заворушилися жовна, наче невміло зліплені скульптором. Синювата шкіра з синюватим висипом, який зазвичай залишає порох, слід опіку під правим вухом... Напевно, цей чоловік колись служив у танкових військах. Може, горів і дивом врятувався. Таких випадків на війні вистачало.
Він простягнув руку, і я сердечно її потиснув.
Павло Тарасович запитав, де я працюю. Я задовольнив його цікавість і повідомив:
– Я розшукую матеріали про одну з подій у селі Харджибіє. Це трапилося багато років тому.
З виразу його обличчя було схоже, що він мене не зрозумів. Здається, він уже збирався запитати: "А що таке Харджибіє?" – та я його випередив:
– Харджибіє – це назва села.
– Ага! Он як! У такому разі ви потрапили не за адресою. Ми – місто, а села в обласному архіві...
Павло Тарасович підняв своє квадратне підборіддя, довго дививсь у вікно на біле судно, що причалювало до пристані, і нарешті, заперечливо похитав головою:
– Такого села, наскільки пам'ятаю, немає...
Однак Павло Тарасович не схожий на бездумного й сухого буквоїда. Я це відразу помітив, як тільки наші погляди зустрілися, тому й не поспішав розкланятися.
Директор, утративши терпіння, взяв зі столу якусь залізяку і два рази стукнув по трубі центрального опалення. Незабаром на порозі з'явилася жінка в короткому червоному платті, Павло Тарасович попросив покликати завідувача відділом Шабшала. До його приходу хазяїн кабінету не намагався розважити мене розмовою. Я ж, у свою чергу, утримався від зайвих запитань, що не мали стосунку до справи. Так ми й просиділи хвилин десять мовчки.
Нарешті з'явився худорлявий чоловік із рідким волоссям попелястого кольору, крізь яке просвічувалась рожева маківка.
– Ось і сам Ілля Ісакович, – сказав директор, – кандидат історичних наук. Його батько, Ісак Гарипович, теж довго працював у нас. Пробачте, яка назва того села, про яке ви щойно говорили?
– Харджибіє, – повторив я.
Керівник архівного управління при цьому кинув запитальний погляд на старшого наукового працівника.
– Я сказав, що такого села немає.
І Павло Тарасович у кількох словах виклав Шабшалу суть мого прохання.