Ну, та й казки ж розказував дід мій небіжчик, царство йому небесне!.. Навіть у Полтаві його знали, дарма, що до Полтави од нашого хутора і за тиждень не доберешся, особливо восени, по грязюці. Що то — слава; ні бездоріжжя, ні далечині нема для неї, так. і пливе з людською поголоскою, мов хвиля за хвилею... І частенько таки заглядали до нас люде тих казок послухати: чи то в Кобеляки хто іде, чи в Золотоношу на вибори, чи на хрестини до протопопа поспішає, — дивись, і заверне до діда на хутір, а найпаче, коли ще й проти свята якого.
Понаставляє, бувало, бабуня пирогів з кашею, з капустою, з сливами, з тертим маком і з усякою всячиною, а пекла вона їх так, — от же, їй-богу, не хвастаю, — що навіть матушка-протопопипя, на що вже, здається, вславилася пирогами своїми, а і та заздрила небіжчиці; принесе дід з льоху свою знамениту "настойку-полоскунку", настоювати котру ще батька його, небіжчика, навчила за дві поросні свині гадяцька попадя; понаставляють на столі всякої страви, та й кланяються, просять: "не погордуйте, мовляв, гості, не обижайте господаря з господаркою".
Підгодуються трохи гості, вип'ють по чарчині-другій та похвалять "полоскунку", погадають на яких таких фигах-мигах вона настояна, ну, і почне тут, бувало, дід розказувати бувальщину, та таку, що легкодухому чоловікові краще і не слухати, їй-богу, у найсміливіших, бувало, чуби догори лізуть, а все-таки кожному кортіло послухати! Та що, сама жахлива предводителька[1], хоч і заткне спочатку вуха, хоч і голосить: "Ой боюся, ой не розказуйте", — а й та нарешті вийме пальні із ушей і просить тільки чорта чортом не називати. "Як хочете, — просить бувало; — поминайте його, окаянного, а тільки не так!" — і слухає...
Страшне розказував дід, і кожного разу присягався, що точнісінько так воно все і було! "Щоб у мене горло пересохло, щоб горілки не випити мені, коли брешу!" — бувало каже він; ну, а чи стане ж чоловік так божитися даремно? Хоч воно за теперішніх маловірних часів і кажуть... А про те краще от ви самі послухайте, що розказував небіжчик на Святвечір.
Розпалив він свою стару люльку, затягнувся гарненько, та й почав.
І
Було це ще за гетьмана Дорошенка, — славний козак був, нехай йому земля пером! У нас тоді саме непорозуміння з Москвою було, ну і гетьман, вічна йому пам'ять, чутно було, що військо скликати хоче. Що б там не було, а тільки старшина почала вуси покручувати, по полках шаблі гострили і коней кували, дівчата, звичайно, рукавами очиці витирали та частіше почали в садки вибігати, а подекуди, балакали, вже й до справжніх сутичок з стрільцями московськими діло доходило... Вершники-посланці ганяли сюди й туди, розвозячи гетьманські полковницькі універсали та накази, по вулицях люди мов бджоли гули, — видко було, що без гарячої каші та червоного пива не обійдеться, — ну, а прадідові моєму, царство йому небесне, нічого кращого й не треба було. Був він тоді за військового товариша і походи любив більш за горілку й женихання, хоч і ласий був небіжчик, по правді сказать, до молодиць і горілки, як кіт до сала! Звичайна річ, козацька душа, коли в роті сухо, та не можна тобі поцікавитись, чи тонке там полотно у молодиці на сорочці, то вже й нудно, — на те й козак! Та й молодиці липли до його, так липли, як мухи до меду, бо бравий такий лицар був, хоч куди, ні перед ким не поступиться! Високий, огрядний, чорнявий, вуса мав довгі, за вуха закладав, і рубака був не послідній, з самим чортом ладен був битись! За женихання та за чарку і прозвали Його на Січі ласим, і не раз таки остерігали його товариші: "Ой дивись, Петре, не доведе тебе до добра твоє женихання, поперебивають тобі колись ноги"...
Та не слухався небіжчик, поки на біду не натрапив: потім уже і сам других остерігав...
Так от і радів небіжчик, що походом запахло, і про те тільки Бога молив, щоб йому в яку-небудь таку халепу вскочить, щоб про Його сам гетьман довідався! І похвались він раз в шинку за чаркою, що для того він із самим чортом спізнатись згодився б; так і сказав: "За це саме, — каже, — я б йому, куцому, ні в чому не одмовив би; душі своєї, звичайно, я не оддав би, бо душа у мене козацька, нечистий до неї і підступити не сміє, ну, а послугу йому всяку зробив би!.." Сказав чоловік необачне слово, а подивіться ж, люди добрі, цю з того вийшло!
Сидів на ту пору в шинку теж молодий козак в коштовному жупані, і зовсім начебто в діда постаттю: і на зріст такий же, і плечі такі ж, як у нього, широкі, навіть з лиця схожий, тільки от як смерть блідий: ні кровинки в обличчі не було, і губи неначе у мерця сині, — чи то помирать налагодився чоловік, чи після тяжкої хвороби тільки що підвівся. Ні до кого не звертався козак, сидів собі, насупившись, та мовчки горілку тяг. А як почув він, як прадід похваляється, зараз підвівся, підкрутив вуса, та й підійшов до нього.
"От, — каже, — козак, так справжній козак! Люблю таких! Давай, — каже, — вип'ємо!"
Сіли вони поруч, пили, пили, — і вже скільки випили, то й сам шинкар Сруль сказати не міг, бо лік згубив. Вийшов після того прадід з шинку, дивиться: буря на вулиці піднялась, світ Божий порохом застилає, верби до самої землі нахиляються, і самого його підхопило, з боку на бік кидає, іти не дає: хоче прадід управо, — а його ліворуч односить, хоче він вліво, — його праворуч несе. "Цур тобі, пек!" — думає він, — "бач, яка нечиста сила розгулялась, щоб їй ні дна, ні покришки! Воно треба б було, — каже, — куму одвідати, їй-богу ж треба б, та хіба ж дійдеш! Сам чорт і той не дійде! Ач, як шпурляє, анахтемська! Ще, — каже, — не дай Боже, який добрий чоловік подумає, що я зайвого випив у Сруля!.."
Зупинився прадід, чухає собі потилицю, а буря як зареве, як підхопить його... "Тю-тю на тебе!.. — кричить він. — Стій, нечистая сило!.." Так де там, несе його, як він не упинається, та прямісінько в стіг сіна.
"Ну це ще й слава Богу, коли так..." — каже прадід, зариваючись у сіно. — Бач, як розходився нечистий, мабуть з відьмою женихається, не інакше."
Зарився він у сіно, і тільки що був очі заплющив, засипати налагодився, коли дивиться, а той самий козак проти його стоїть, і очі в нього втопив.
"А я до тебе, Петре", — каже.
"Що ж, лягай, товаришу, — відповідає прадід. — Ліжко гарне, ширше за попівське буде."
"Не спати я прийшов, — каже козак, — діло єсть, і таке діло, таке, — каже, — діло, Петре, що коли ти мене виручиш, я вже тобі он як заслужу!.."
Зітхнув козак, та так тяжко й сумно, що прадідові навіть жалко його стало. "Ге, — думає, — та чом же мені й не виручить товариша, коли йому, видко, таке лихо наспіло?"
"Яке ж у тебе, — питає, — діло?"
"Розведи, — каже, — мене з жінкою, от яке діло!"
Прадід і очі витріщив, вухам своїм не вірить.
"Еге-ге, — каже, — козаче, добру ж, мабуть, горілку нам Сруль наливав, коли в тебе і клепки в голові роз'їхались... З глузду ти зсунувся, чи що? Та хіба ж я піп, щоб чоловіка з жінкою розводити?"
"Хоч і не піп, а можеш, в тім то й річ! — відмовляє козак. — Сам же ти похвалявся, що на все згодився б, аби тільки слави зажити, та щоб гетьман про тебе довідався... Ну, слухай же: зроблю я все, чого ти бажаєш, але ж і ти виручай мене, як похвалявся. От тобі слово моє козацьке, що все буде, як ти того хочеш!"
Розсміявся прадід.
"Лягай, — каже, — козаче, проспись краще, їй-богу... Ну, подумай сам, п'яна голово, як я можу розвести вас?"
"Одбий її у мене", — каже козак.
Навіть підвівся прадід таке почувши і потилицю почав чухати.
"От так оказія, — каже, — чудасія та й годі! Скільки років живу на світі Божому, чого-чого не бачив, а ще ні разу не доводилось мені чути, щоб чоловік сам собі рогів прохав... От же, їй-богу, ні разу..."
"Не рогів я прошу собі, чоловіче добрий, а волі, бо закріпощена душа моя... — одмовляє тужливо козак. — Умова така у нас з жінкою була, що поки вона кого іншого не покохає, або хоч прихильно не гляне на кого, доти я повинен рабом її бути і тілом, і душею... Нічого у мене не повинно бути, крім неї однієї, — ні родини, ні товариства... Зрозумій же, — каже, — Петре, мою муку, коли Й на тім світі душа моя не має покою, коли й відтіля, з холодної домовини, може викликати її жінка і рабом робити!"
Заломив тут бідний козак руки і раптом так гірко заплакав, що й прадід трохи був не заплакав з ним разом. Чухав він потилицю, чухав, а все-таки ніяк не міг нічого зрозуміти.
"От так оказія, — думає, — їй же Богу, ніколи іде такого на світі й не бувало; сам Соломон премудрий, і той би не знав, ідо тут і сказати!"
"А навіщо ж, козаче, — питає нарешті, — ти таку умову складав з бабою, щоб їй трясця приснилася, га?"
Зітхнув козак.
"Мій гріх, — відповідає, — Дуже вже вподобалась вона мені, причарувала, ну я здуру на те Й згодився... Видно Господь покарать мене хотів, бо, правду сказать, занадто я ласий до молодиць був і дуже любив женихатись..."
"Те-те-те... — протягнув прадід і скоса позирнув на товариша. — Так от воно що..."
"Так. — Сумно зітхнув сердега і голову похнюпив. — Великий ласун я був".
Крякнув прадід, та й не знає, що йому сказати; зовсім не знає, навіть рота роззявив і очі витріщив. Покрутив він вуса, покрутив та нарешті й надумав:
"А воно наче негарно, кажуть люди, ласувати і залицятись до жінок, козаче... Як ти думаєш?" — питає, а сам і очей підвести не сміє.
"Тепер я й сам так думаю", — одказує козак.
"То-то бо воно й є", — каже прадід і навіть ікнув, так збентежили і пригнітили його слова товариша.
Помовчали вони тут, помовчали, прадід все вуса покручує, а далі козак і говорить знову:
"Так що ж, Петре, виручиш ти мене, чи то ти тільки на вітер, як баба, похвалявся в шинку? Обіцяю я тобі, що все по-твоєму буде, обіцяй же й ти мені... Майстер же ти на ці штуки, другого такого мабуть і не знайдеш!"
"Майстер то майстер, — думає прадід, — та тільки коли б і мені не вскочило за таке майстерство, як тобі... Ну, та тільки ні, не такий я дурень, щоб умови з бабою складати, то вже нехай вибачає! Та й не гаразд мені одмовлятись, коли я похвалявся... А потім же і товариша виручить треба".
"А зла вона, твоя жінка?" — питає.
"Ні, для мене не зла, тільки любить вже занадто, як п'явка вп'ялась", — одмовляє козак.
"І невже ж таки нікому ніколи і не моргнула навіть?"
"То-то й горе моє, що ні разу", — зітхнув бідолаха.
"Чудно мені щось, — дивується прадід, — наче б то і не буває воно так на світі...