Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва Наш Формат.
Ця історія трапилася в маленькому місті, яке можна перейти з кінця в кінець за дві години. Тут панує тиша і росте багато-багато дерев. А ще тут трапляються старі будинки, в яких давно ніхто не живе. Або майже ніхто...
Квітник Чорної Пані
Софійка прокинулася, кілька разів непевно кліпнула очима і роззирнулася. Щось було не так. Її оточувала незнайома кімната з білими стінами у дрібний сірий візерунок. У Софійки зовсім не така кімната. Де поділися веселі шпалери з ведмедиками? А ось такі занавіски з намиста вона вже десь бачила... Все здавалося дуже великим. Стільці й крісла під стіною гігантські, як будинки, а вазонки на вікні — просто як дерева з джунглів. Та й саме вікно — не вікно зовсім, а справжнісінькі ворота. І що це за дивні стовпчики всюди натикані?
Але це дрібниці. Щось було по-справжньому не так... Ось, зрозуміла! Все чорно-біле. Куди поділися кольори?!
У голові крутилися уривки спогадів.
Якась розгнівана жінка у чорній сукні та чорному капелюшку з вуаллю кричить щось про зламаний паркан, а потім розмахує руками — і з кінчиків її пальців на всі боки розлітаються фіолетові іскри.
Потім згадався Іван. Він плакав, просив вибачення і чомусь пхав їй під носа мисочку із зерном. Дурниця яка! Краще приніс би ще трохи імбирного печива.
Пригадувався також сірий смугастий кіт. Той самий, що підморгував у саду. Він нібито сидів на столі й довго вмивався, а потім вискочив у вікно.
"До чого б це все?" — подумала Софійка.
— Є тут хто-небудь? — гукнула вона. Тобто хотіла гукнути... А вийшло "Цвінь-цвірінь!".
Дівчинка з переляку потягнулася руками до горла, але нічого не вийшло. Рук не було. Замість них знайшлися два золоті крила, які й до горла не піднесеш, тому що вони не вигинаються так, як людські руки. Софійка опустила голову і побачила замість ніг дві ніжно-рожеві пташині лапки з білими напівпрозорими кігтиками.
Дівчинка ще раз роззирнулася, уважно вивчаючи тонкі зелені стовпчики навколо. Зачекайте-но, вгорі стовпчики сходяться, як купол. На щось це схоже... На щось невловимо знайоме. Точно! Це не просто стовпчики! Це ж ґрати, а вона — у клітці!
— Е-ге-гей! Випустіть мене! Що зі мною? — знову хотіла закричати Софійка, але вийшло саме цвіркотіння.
У кутку клітки дівчинка побачила дзеркальце, прикручене до ґратів уламком мідного дроту. Вона підібралася ближче й обережно зазирнула. Із дзеркальної поверхні на неї переляканими очима дивилася маленька Золота Пташка.
Софійка закричала. Весь будинок наповнився дзвінким мелодійним пташиним співом. Звичайній людині цей спів видався б радісним і безтурботним, як і всі пташині пісні в лісі, проте справжній знавець із легкістю зміг би розрізнити в ньому відчай і страх Золотої Пташки.
На спів у кімнату через вікно заскочив сірий смугастий кіт. Він вигнув спину, потягнувся, пройшовся підвіконням, потім усівся з того краю, де було більше сонця, і витріщився на Золоту Пташку круглими бурштиновими очима. Якийсь час кіт із цікавістю споглядав, як пташка б'ється в клітці. Потім йому, схоже, набридло. Він підвівся і сказав низькуватим, владним голосом:
— Годі репетувати.
Кіт, який говорить, був такою несподіванкою, що Софійка на мить замовкла. Але вже наступної миті їй у голову прийшла думка про те, що вчені коти все ж не більша несподіванка, ніж перетворення на Золоту Пташку, і Софійка приготувалася закричати знову.
— Помовч, — велів кіт, ніби він підслухав думки дівчинки. — Подумаєш, стала пташкою. Чого так кричати? — він байдуже позіхнув і додав: — Там Іван тобі чарівного зерна приніс. Подзьобай і зможеш говорити. Твоє цвірінькання втомлює.
Сказавши це, кіт згорнувся клубочком на підвіконні, спиною до клітки. Софійка здивовано розглядала смужки в нього на спині. Сіра, чорна, сіра, чорна, сіра, чорна... хвіст.
— Усе бачиш чорно-білим? — запитав кіт не озираючись. — Це нормально, птахи не розрізняють кольорів.
"Оце так халепа", — промайнуло в Софійчиній голові. Вона нерішуче потупцяла до мисочки із зерном і заходилася уважно розглядати кожну зернинку (з погляду малої пташки зернинка завбільшки з добрячий пиріжок, між іншим. І як тільки птахи її заковтують не прожовуючи?).
— Дзьобай швидше! — кіт нетерпляче повів вухом. — Я у справі прийшов, поговорити з тобою хочу.
Із незвички Софійка довго примірялася до зерна. Непросто дзьобати, коли до того у більшості випадків звик послуговуватися ложками або виделками. Та й у меншості випадків їжу з тарілки ротом не хапав, а культурно брав руками. Десь із третьої спроби їй нарешті вдалося вхопити і проковтнути одне зернятко. А що? Дуже навіть непогано! І Софійка за якусь хвилину змела все, що було у мисочці.
— Хм-хм. А-а-а-а, — спробувала вона голос. — Прийом, прийом...
— Прийом? — перепитав кіт. Він так здивувався, що перестав демонструвати свою спину і нарешті повернувся до Софійки мордою. — Ти перетворилася на Золоту Пташку, дивом отримала можливість розмовляти, і перше твоє слово — це "прийом"?
— А що не так?
— Та ні, нічого, — кіт відвів очі з таким виглядом, ніби Софійка зробила найбільшу в світі дурницю, а він занадто вихований, щоб про це говорити.
— То що в тебе за справа? — змінила тему дівчинка.
Кіт вигнув спину і потерся об віконну раму, потім витріщився на Золоту Пташку своїми бурштиновими очима і запитав:
— Хочеш знову стати людиною?
— Звісно! — Софійка сіпнулася до кота, але стукнулася об ґрати клітки. Невже зараз цей кошмар припиниться і він її врятує?
— М-рррр. А Чорна Пані тебе так просто не відпустить, — протягнув кіт. Серце дівчинки впало. Ну от, він просто дражниться. Кіт тим часом вів далі: — Маєш їй щось запропонувати.
— Чорна Пані? Це та жінка, що кричала? Тітка Івана?
Кіт пхикнув:
— Ніяка вона не тітка! Вона господиня і повелителька всього!
— Всього-всього? — з недовірою перепитала Софійка.
— Ну, можливо, не всього-всього, але багато чого, — поважно кивнув котисько.
— Навіщо вона мене зачарувала?
— Звичка в неї така, — байдуже промуркотів кіт. — Бачить людей і перетворює на тваринок.
— А що, є ще хтось?
— Ага. Старі чапля і білка в саду. Ну і ще дехто...
— А Іван? — з надією запитала Софійка. — Може, він мене звільнить? Він, схоже, шкодує, що так вийшло...
— Іван? — кіт фиркнув. — Цей тільки й уміє, що різні зіллячка готувати. А тут потрібні висококласні чари.
Кіт перескочив з підвіконня на стіл, притулився мордою до ґратів клітки і таємничо зашепотів:
— Між іншим, май на увазі: тепер ти звідси не вийдеш, доки Чорна Пані не зніме з тебе чари.
— Що ж мені робити?
Кіт задоволено помружився і потерся боком об клітку.
— Запитай мене, — промуркотів він.
— Та я ж запитую!
— Ввічливо запитай. М-ррррр.
— Будь ласка? — припустила Софійка.
— Запропонуй Чорній Пані доглядати її квітник, — діловито заговорив кіт, але Софійка його перебила:
— Що-що?
— Що саме ти не зрозуміла? — обурився смугастий.
— Як я це зроблю?
— Вона скоро прийде, — зверхньо пояснив кіт. — Чорна Пані щодня приходить і всіх навідує. Потім зачиняється у себе в кабінеті й працює, а потім гуляє у квітнику. Я часто буваю там і чую, як вона тяжко зітхає, що немає кому глядіти квіти у її відсутність. Ці квіти чомусь дуже важливі, але зараз не про це. Запропонуй їй доглядати квітник, і вона знову зробить тебе людиною. Не дзьобом же тобі бур'яни полоти.
— Але я не вмію доглядати квіти, — розгубилася Софійка.
— Дурниці, — кіт усівся на краю столу, звісив хвоста і став спостерігати, як той погойдується з боку в бік. Намилувавшись удосталь, він обернувся до дівчинки й промуркотів: — Я тебе навчу.
Софійка замислилася. Вартувало спробувати. Головне — знову стати людиною, а там вона якось утече і ніякий квітник глядіти не доведеться.
— Дякую, — сказала вона котові. — Дуже люб'язно з твого боку допомогти мені.
— Ото ще! — фиркнув кіт. — Я ж не просто так стараюся.
— Тобто?
— Тобто за те, що я так гарно навчив тебе повернути собі людський вигляд, ти пустиш мене у кошачу м'яту в квітнику.
— Але ж я повинна буду доглядати квітник, а ти там усе потопчеш, — не зрозуміла Софійка.
— Вирівняти траву після мене — частина догляду, — зауважив кіт повчально.
— А якщо я не погоджуся?
— Тоді я не навчу тебе доглядати за квітами, ти зіпсуєш квітник, і Чорна Пані зробить з тебе не Золоту Пташку, а бридкого таргана!
Софійка замислилася знову. Затримуватися тут вона все одно не збиралася, тож і втрачати їй нема чого. Пустить кота разочок до його м'яти, а далі нехай квітник росте собі, як хоче, без неї. А може статися й так, що спосіб втекти вона знайде одразу, щойно перетвориться на дівчинку. Тоді залишиться цей пихатий котисько без своєї м'яти.
Доки Золота Пташка розмірковувала, кіт ретельно вилизував ліву лапу. "Гості будуть", — подумала Софійка.
— То як? Ми домовилися? — поцікавився кіт. Він випустив кігті, вчепився в найбільший зубами й почав його обгризати.
— Так, звісно, — погодилася Золота Пташка.
— От і чудово, тому що Чорна Пані вже заходить до будинку.
Кіт відгриз шматочок кігтя, що йому заважав, вискочив на підвіконня і зник у саду. За якусь мить звідти почулося:
— Між іншим, мене звуть Федір.
— А я Софійка.
— Приємно було познайомитися, — промуркотіло знадвору й затихло.
Тим часом із сусідньої кімнати почувся стукіт підборів, занавіски зашурхотіли й розкрилися. На порозі завмерла струнка висока жінка в чорній сукні й чорному капелюшку. Її обличчя приховувала густа вуаль, з-під якої виднілися лише губи. У чорно-білому світі Золотої Пташки губи Чорної Пані мали такий виразний і насичений сірий відтінок, що Софійка раптом зрозуміла — вони яскраво-червоні.
Раніше Софійка навіть не підозрювала, як багато можуть сказати зімкнені вуста. Губи Чорної Пані були міцно стиснені, а лівий куточок дещо роздратовано припіднімався догори. "Вам мене не вразити і не здивувати", — повідомляли губи світу, доки Чорна Пані мовчки роздивлялася Софійку.
Золоту Пташку охопив жах, вона заплющила очі, щоб не бачити страхітливу посмішку, і, не замислюючись про наслідки, щосили закричала:
— Я доглядатиму ваш квітник! Я прибиратиму будинок і чиститиму ваші черевики! Тільки зробіть мене знову людиною!
Негайно із саду прилетіли дивні хриплуваті звуки, ніби хтось кашляє, щоб приховати нестримний сміх.
Вуста Чорної Пані здивовано округлилися.