Сірка на порох (уривок)

Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку від видавництва "Фонтан казок".

(Уривки)

Розділ І

Кіт Безсмертний і пес Журба

У двох величезних казанах тихо булькало землисте вариво — брудне, з іржавцем.

Сірка час від часу підкладала поліно туди, де прогоріло, і ворушила жар. Із-під казана тоді порскали вгору іскри й губилися в небі поміж зірок — так що інколи годі було збагнути, чи то іскра злітає, чи зірка падає. (...)

Сірка відмахнулася від комара, проганяючи разом із ним і докучливі запитання, на які все одно не придумаються відповіді. Поворушила палицею дрова: спершу під одним казаном, тоді під іншим — важливо, щоб вони прогорали плавно та рівномірно й вода не випаровувалася надто швидко, — і вже хотіла потягнутися за торбиною, де лежали припасені з дому четвертина хлібини та шматок сала. Аж тут раптом накокоїжився пес Журба. Звісно, він завжди пожвавлювався, коли Сірка тягнулася до торбини — знав-бо, що і їм із котом Безсмертним неодмінно перепаде щось ласеньке. Але цього разу він не змахнув хвостом, як зазвичай, і не тицьнув носом у бік свого пухнастого приятеля, щоб розбудити його до вечері. Кіт Безсмертний прокинувся сам — від того, що пес Журба раптом припіднявся на передніх лапах, звів голову до зірок, якось дивно понюхав повітря та нашорошив вуха.

Кіт Безсмертний потягнувся й невдоволено фиркнув — звісно, він же вгрівся під боком у друга, а тут і на нього війнуло нічним холодком від Недри¹. Та цього разу друг на нього не зважив. Він ще дужче нашорошив вуха, а тоді тривожно зиркнув на Сірку й тихенько загарчав.

¹ Недра — річка, що протікає через містечко Березань, де відбувається дія повісті. Неподалік від Березані впадає в Трубіж. На ту пору була оточена великими болотами, зараз висушеними. (Тут і далі прим. автора.)

— Чужий? — здивувалася Сірка. — Гм... Дивно...

Сірка прислухалася. Від лісу з боку Коржів² ледь долинав глухий перестук. Кінь. Ні, коні — мабуть, не менше чотирьох. Хоч і в темряві, а швидко йдуть...

² Коржі — давнє козацьке село на лівому березі річки Трубіжа, між сотенними містечками Березанню та Баришівкою.

Невже свої? Тим паче, що там, під лісом, болота — чужий не пройде, стежок не знаючи. Та зі своїх, березанських, козаків учора ніби ніхто не виїжджав. Хіба гості з Баришівки... Ну, ці теж нібито свої, але хто їх знає...

Журба загарчав голосніше й знову запитально зиркнув на Сірку: вирішуй уже, мовляв!

Справді — від того, хто в таких місцях поночі шастає, добра не жди. Тим паче в наш неспокійний час...

Сірка кивнула Журбі й Безсмертному, схопила торбинку й, пригнувшись, щоб зайві очі не завважили її при світлі багаття, миттю зникла за купою землі від розкопу. А відтак, недовго думаючи, шаснула в самісіньку розкопану могилу¹. Бо хто-хто, а вона добре знала, що нічого страшного там немає. Тисячолітній мрець, струхлявілі кістки якого були акуратно складені в куточку, жодного зла заподіяти не здатний. Зрештою, вони з дяком Безсмертним помолилися за його хай і нехрещену, але все одно безсмертну душу — і Сірка щиро вірила, що невдовзі він знову спочиватиме в мирі за огорожею цвинтаря; отець Василь уже визначив місце для перепоховання. (...)

¹ Відколи на наших теренах почала поширюватися вогнепальна зброя — мушкети, пістолі, пищалі, перші гармати — постала гостра потреба в поросі, головним складником якого є селітра. У XVII—XVIII ст. селітру в Україні добували, розкопуючи стародавні могили й вали давніх поселень. Вибирали з них землю, теплою водою вимивали з неї хімічні сполуки, відтак виварювали ту воду у величезних казанах, на стінках яких селітра й осідала. На ту пору це був дуже поширений, прибутковий і, зрозуміло, жорстко контрольований владою "бізнес" — нині можна сказати, що з нього розпочиналася українська хімічна промисловість. На такому селітряному промислі, який тоді активно вівся, зокрема, і в Березані, і працює Сірка.

Тупіт копит чувся дедалі ближче — вершники рухалися просто сюди, до розкопу. Сірка вибрала зручне місце й визирнула з могили — помітити її тут було годі, а вона між насипами глини добре бачила звідси й казани, і весь освітлений багаттям майданчик перед ними.

Раптом хтось м'який тихенько потерся об її ногу.

Серце тьохнуло!

Та за мить вона збагнула — то ж кіт Безсмертний! Звісно, він воліє ховатися разом із господинею, а його друг пес Журба, найпевніше, принишкнув неподалік у кущах.

Ну, тепер побачимо, чистий чи нечистий несе тих вершників...

Їх було п'ятеро.

Точніше, п'ятеро коней, але вершників — лише чотири: через круп п'ятого коня були перекинуті й прив'язані якісь клунки.

Той, хто їхав другим, зупинився просто перед казанами, роззирнувся та владно змахнув коротким батіжком — гляньте, мовляв, чи нікого тут немає. Очевидно, він був головним і його слухалися без слів. Двоє відразу ж роз'їхалися довкола розкопу, зазираючи за насипи й обстежуючи кущі. А ще один спішився й заходився розв'язувати ті клунки — схоже, доволі важкі. Але роздивитися Сірка не встигла, бо той, хто їхав першим, спрямував свого коня до могили, оминаючи насип.

Сірка миттю забилася в куток, принишкла там навпочіпки й затамувала подих. Лише міцно притиснула до грудей кота Безсмертного й слухала, як тріпоче його серце. І молила Бога, щоб він не нявкнув чи не спробував вириватися.

Кінь зупинився просто над її головою, аж тонесенькі цівки глини посипалися на неї з-під копит. Кіт Безсмертний невдоволено змахнув хвостом, і серце Сірки тьохнуло. Але вершник, схоже, нічого не завважив і рушив далі довкола могили. З протилежного боку був насип, доволі високий, так що вершник мусив його оминути — на щастя для Сірки, бо місяць, який перед тим завбачливо сховався за хмару, саме в цю мить визирнув, і його бліде мертве світло полилося на селітряницю. Та вершникові, схоже, теж від цього стало моторошно, бо він лише неохоче зиркнув у яму з-за насипу, похапцем перехрестився та рушив обдивлятися дальші насипи з уже відпрацьованою землею.

Аж тоді Сірка зважилася глибоко вдихнути, але ще кілька довгих хвилин так і сиділа, відчуваючи, як земля страшно холодить її вкриту раптовим потом спину.

Відтак від казанів почулося:

— Усе тихо, пане-товаришу.

— Х-х-хараш-ш-шо, — якось майже по-зміїному просичав, мабуть, головний серед нічних зайд, і цей дивний голос вивів Сірку із заціпеніння. Вона м'яко випустила з рук кота Безсмертного, тихенько звелася на ноги й ледь-ледь висунула голову з могили.

Головний і далі сидів на коні — доброму, міцно збитому, із широким крупом і маленькою головою. Таких коней у Березані не було ні в кого — Сірка бачила їх лише в козацької старшини в Переяславі, куди вона іноді їздила з дяком Безсмертним на базар. Та й вершник одягнений був якось не по-нашому: шаровари до смішного вузькі, поверх сорочки дивного покрою каптан, та й шапка не така, як у решти козаків, а дивно присадкувата.

Інші ж були собі козаки як козаки.

Той, хто їхав першим, був, мабуть, уже немолодим, та ще в розквіті сил. Невисокий, худий, проте жилавий, мав довгі й пишні вуса, шапка на поголеній голові сиділа високо, і навіть при блідому місячному світлі було видно, що сорочка його, хоч і полотняна, пошита добротно, ще й довкола шиї та на рукавах ледь оздоблена вишивкою.

Ще один козак, що саме навис над скинутими з коней клунками, виділявся направду богатирською статурою. Але сорочка в нього була брудна й порвана, вуса лише нещодавно пробилися, а волосся на голові пострижене під макітру. Зате кулачиська мав такі, що міг би, здається, одним ударом укласти трьох або й чотирьох таких, як його товариш, геть іще хлопчак.

Тим часом над клунками схилився і старший, отой жилавий, а тоді гукнув:

— Омельку, а принеси-но води.

Наймолодший тицьнув повід свого коня товаришеві, схопив відро, яких із десяток лежало під насипом неподалік від казанів, і кинувся до Недри.

А жилавий мовив до головного:

— Дихають обидва, але без тями.

— Х-х-хараш-ш-шо, — знову по-зміїному просичав головний, аж Сірці мурашки по спині забігали.

Омелько тим часом прибіг із відром води, і жилавий із розмаху вихлюпнув її на клунки.

І ті раптом... заворушилися.

— Гей, пейсатий, оклигуй! — Дебелий легко, але якось наче бридливо, на витягнутій руці, підняв один із клунків, і виявилося, що то... чоловік.

Миршавий, одягнений у якесь лахміття, простоволосий, зарослий, із брудною, заплутаною бородою, він аж трусився зі страху, судорожно прикривав руками голову й, сапаючи, щось нерозбірливо бурмотів.

— Та годі тобі, Мошку! — хихикнувши, прикрикнув на нього жилавий. — Ніхто тебе більше бити не буде. Ти тільки скажи нам, де сірка, і йди собі додому. Якщо, хе-хе, виберешся із цих боліт...

У Сірки похололо в грудях. З якого це дива її розшукують якісь незнайомі козаки, та ще й під проводом дивного зміємовного чужинця?! І чому вони розпитують про неї якогось юдея, якого вона ні разу в житті й не бачила — принаймні серед бережанських юдеїв такого точно немає?!

Ні, тут щось не те! Геть не те! Ну, бо такого просто не може бути! (...)

— От тільки не бреши, Мошку! Я тобі зла не бажаю. Навіть пейси тобі, хе-хе, шаблею не поголю, хоч і хочеться. Я добре знаю, що три мішки сірки везли чумаки з Криму на Переяслав і замовляв їх ти. Ось пан-товариш підтвердить, йому про це особисто один із козаків розповів, які з тобою про це змовлялися. Так що не крути, бо не викрутишся.

— Вей-вей! Не кручу я, не кручу... Немає сірки, не приїхала...

— А коли приїде?

— Та приїде... приїде... Гроші за неї треба платити... Великі гроші... А я бідний юдей, вей-вей...

— Тобі ж дали завдаток!

— Але ж то лише завдаток... Треба втричі більше... А ті козаки, що замовляли, мені голову знесуть. Хто ж за ризик заплатить?

— Будуть тобі гроші. Пан-товариш заплатить, як домовлялися, ще й додасть, — жилавий кивнув на чужинця, але той мовчав. — Ти тільки скажи, хто її везе. Яка валка? Звідки ті чумаки?

— Ага, щоб ви їх по дорозі перестріли... Мошко — бідний юдей, Пилипе, але не дурний...

Жилавий запитально зиркнув на чужинця.