Потім раптом кинувся навколішки, схопив Попенка за плечі і струсонув з усієї сили:
— Ні! Ти скажи — звідки, звідки?!
В очах його були лють і жах.
— Розв'яжи!
— Уб'ю! Всіх уб'ю! — його вже тіпало, як у лихоманці.
Він бив зв'язаного Попенка головою об підлогу. Потім підхопився і почав гамселити його ногами, несамовито вигукуючи:
— Уб'ю! Уб'ю!
Підібгавши під себе ноги, Анатолій Петрович намагався захистити живіт і груди. "Ну кінець! Як по-дурному все вийшло!" — майнула думка.
І тут раптом двері розчахнулись, і до каюти вскочили "підприємець", Григорій Тарасович і… капітан Горбатюк. Вони схопили Григораша, скрутили йому руки, повалили на підлогу. У дверях стояв блідий, як мрець, Сокирко.
Розділ XVI
Злодіїв спіймано, але таємниця не розкрита
Прокинувшись, Женя й Вітасик нічого не могли зрозуміти. Чому Анатолій Петрович весь перев'язаний, забинтований і заклеєний пластиром? Звідки взявся капітан Горбатюк? Чому Вітасиків тато такий збуджений і разом із тим сяючий? І чому всі кажуть, що їхня мандрівка на теплоході закінчена, вони зараз сходять на берег і повертаються додому?
Все було неймовірно і незбагненно.
Нарешті з не дуже послідовної розповіді Григорія Тарасовича вони дізналися про події минулої ночі, про те, як затримали карного злочинця Григораша і його спільників капітана теплохода Пилипея та співака Сокирка.
— А Ципа? — вигукнув Женя.
— Де він? — підхопив Вітасик.
— Ципи на теплоході поки що не виявили, — сказав Григорій Тарасович.
— А Вороний?
Григорій Тарасович знизав плечима і глянув на капітана Горбатюка. — Ні про Ципу, ні про Вороного ніхто з них поки що не хоче говорити. Правда, Сокирко сказав: "Я розповім, тільки потім. Зараз не можу. Бо це щось неймовірне", — капітан Горбатюк ствердно хитнув головою. — Гадаю, що він розкаже. Хай трохи заспокоїться. Він зараз у такому стані… Це ж він нас привів до каюти капітана…
— Значить, я йому завдячую життям, — усміхнувся Анатолій Петрович.
— Виходить. І де заховані коштовності, показав. Одним словом, повинився. І це буде враховано. Може, ще й умовно засудять. І не в тюрмі, а на волі співатиме.
— Які коштовності? — здивувалися хлопці.
— Ну, розкажи вже їм все по порядку. Щоб не муляло, — кивнув Горбатюку Анатолій Петрович.
— Так от. Коли Анатолій Петрович побачив на теплоході нашого давнього знайомого злодія у законі Григораша і сказав мені про це по телефону, я почав збирати інформацію про нього. А тут черговий по місту доповів, що отримав із Канева зведення: хтось подзвонив по телефону "02", сказав лише одну фразу: "Діаманти на теплоході "Квітка-Основ'яненко"", — і повісив трубку. Я негайно підняв справи про крадіжки коштовностей. І виявилося, що прізвище Григораша несподівано спливло у справі про розбійне пограбування ювелірної крамниці. Були вкрадені унікальні коштовності, діаманти, перли, смарагди на велику суму. Це вже дало мені можливість діяти офіційно. Відрядив свого нового працівника Борю Тихолаза на "Квітку-Основ'яненка". Під виглядом підприємця він зайняв двомісний люкс. А вчора увечері перед відплиттям і я до нього приєднався. Прилетів літаком. Вирішив поки що навіть другові своєму не показуватися, придивитися, що і як. І от бачите, одразу ж уночі довелося брати участь в арешті злочинця.
— А коштовності? — спитав Вітасик.
— А-а… Коштовності були в Сокирка. В тюбиках.
— Яких тюбиках? — спитав Женя.
— Різних. Зубна паста. Крем для гоління. Шампунь. Був намір таким чином провезти дорогоцінне каміння за кордон. Сподівалися — відомий артист, не дуже перевірятимуть, пройде "зеленим коридором". Зараз же на митниці новий порядок. Довіра. Я тільки поки що не збагну, що їх зв'язувало: капітан першокласного теплохода, популярний співак у розквіті таланту — і рецидивіст, злочинець, убивця. Ніяк не збагну. Що могло бути спільного між ними?.. Щодо закордонних зв'язків ясно. Приятель Григораша, з яким він колись сидів, кілька років тому виїхав у Сполучені Штати.
— А інші спільники? — спитав Вітасик.
— Ага! Сказав же Григораш, що на кораблі "наших багато", — підхопив Женя.
— Думаю, що то він, як то кажуть, брав на Бога. Сокирко запевняє, що більше спільників на теплоході нема.
— А Вороний? Той, що на кораблі? — знову спитав Вітасик.
— Виявився цілком порядною людиною. Кандидат педагогічних наук, викладач університету. І отой "гурт" нічого спільного з кримінальними справами поки що, здається, не має. Хоча, як то кажуть, на межі. Без царя в голові. І без доброти в серці. Не кажучи вже про цілковиту невихованість.
Хлопці були розчаровані. І тим, що помилились у своїх підозрах. Капітан, на якого вони так закохано дивилися, злочинець. А несимпатичний Вороний — порядна людина.
І тим, що головні події: розкриття злочину, затримка Григораша, — все відбулося, коли вони солодко спали, без їхньої участі.
— На цей раз без нас обійшлося, — зітхнув Женя.
— Даремно тільки їздили, — махнув рукою Вітасик.
Анатолій Петрович усміхнувся:
— Недаремно, хлопці. Все-таки Ципа на кораблі був.
І він розказав про нічну зустріч у коридорі та про підслухану розмову хлопчика з Сокирком.
— Ну, те, що він був, ми знаємо, — сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком.
— Тепер можна, — хитнув головою Вітасик. І хлопці розказали про своє несподіване знайомство з Ципою, про частування, про пошуки на верхній палубі…
Дорослі були вражені.
— Ну-у! Конспіратори! — розвів руками Анатолій Петрович. — Правда, якби сказали, може б, обійшовся без травм…
Женя і Вітасик винувато похилили голови.
Анатолій Петрович трохи помовчав, потім сказав:
— Але… Я вас розумію. Може б, і я на вашому місці не сказав… Ви ж не донощики… Ви чесні хлопці, що допомагають боротися зі злочинністю.
Григорій Тарасович усміхнувся — То от чого наші запаси зменшилися. А я дивлюсь — півсумки нема. Невже, думаю, на хлопців після добрячої вечері такий апетит вночі напав…
— Тільки де ж він усе-таки подівся, той Ципа? — задумливо мовив капітан Горбатюк. — Обшукали ж весь корабель. І шлюпки, і всі закутки, куди можна сховатися. І ще ж до швартовки, в дорозі. Невже вплав утік?
— А що — запросто! — сказав Вітасик.
Григорій Тарасович глянув на сина і посварився пальцем.
Розділ XVII
Ципа і Вороний
— Іване Романовичу, уже ж минуло кілька днів. Я вас не турбував. Розумію, ви вразливий. Такий пережили стрес… І взагалі… Я вважаю, вас примусили, шантажували… Ви людина, мені здається, непогана. Мені багато розповідала про вас дружина, Ніна Олександрівна.
Сокирко звів на Горбатюка здивований погляд:
— Це ваша дружина?!. Ах, так… так… вона ж говорила… Який збіг!.. Хто б подумав… — погляд Сокирка пригас.
— Я знаю Григораша. Він здатен на все. А ви людина м'яка…
Сокирко зітхнув:
— Я теж його знаю… На жаль!..
— Ви обіцяли розказати. По-моєму, вже час.
— Розказати… Це не так просто… Ви навряд чи повірите.
— Постараюсь.
— Не знаю навіть, із чого почати…
— Давайте почнемо по порядку. Ну, по-перше, хто такий Ципа? Чого ви його так злякались?
— Ципа?.. Хто такий Ципа?.. — співак гірко усміхнувся. — Ципа — наш однокласник.
— Що?
— От бачите, ви вже не вірите.
— Але ж він, пробачте, хлопчик. А ви — доросла людина. І не дуже юна.
— Тридцять сім.
— А йому — дванадцять. — Не знаю…
— Щось я не дуже розумію.
— Думаєте, я розумію? Я теж не розумію.
— Ну, давайте постараємося зрозуміти разом. Розказуйте. Спокійно розказуйте.
Сокирко зітхнув:
— Якби ж можна було спокійно розказувати… Коли воно якесь божевілля… Марення якесь… — він знову зітхнув. — Це було двадцять п'ять років тому. Вчилися ми тоді в шостому класі, троє нерозлучних друзів — я, Семен Пилипей і Славко Ципа. Справжнє прізвище його було Цибуленко, але інакше, як Ципа, ніхто його не називав. Ще в першому класі дали йому таке прізвисько, він тоді був худенький, маленький, шийка тоненька, курчача. Одне слово Ципа — "Ціп-ціп-ціп!" Так його в першому класі дражнили. Найменший був серед нас. І хоч потім він швидко підріс і став майже такий, як ми, прізвисько лишилося. Всі його любили, не тільки ми з Семеном, усі в класі. Світлої вдачі хлопець був. Добряга й оптиміст. Ніколи не плакав, що б не трапилося. І завжди всіх заспокоював: "Держи себе в руках! Все буде о'кей!" Хоча здавалося б, не він, а його треба було заспокоювати. Бо з ним найчастіше й траплялися різні неприємності — то впаде, то перечепиться, то загубить щось, то штани розпанахає, то ще щось. Не дуже він був меткий і ловкий.
А от хто був меткий і ловкий — то це сусіда мій, десятикласник Юрко Григораш. Найавторитетніша для нас людина тоді, шибайголова і хуліган, як вважали дорослі, герой і одчайдуха, як вважали ми. Наш кумир… Ви не дивуйтесь, ми були в шостому, він у десятому… В шостому хлопці такі дурні…
— Я не дивуюсь, я сам був у шостому класі, — сказав капітан Горбатюк.
— Власне, тільки вважалося, що він у десятому. В школу він уже не ходив, тинявся по вулицях, бренчав увечері на гітарі в кодлі таких, як він, підлітків під горищем на сходах. Із шостого класу був на обліку в дитячій кімнаті міліції, але толку з того було мало. Виховувала його не міліція, а вулиця. Сім'я, як то кажуть, неблагополучна — батько алкоголік, вантажник у магазині. Троє дітей. Мати билася як риба об лід. Але це зараз я так міркую. А тоді я не міркував. Тоді я в рота йому дивився. Тоді я, та й Ципа, і Пилипей ладні були за Григораша на край світу, у вогонь і в воду. Він уже й тоді був гарний — смаглявий, стрункий і очі відважні такі, зухвалі. Одне слово — герой.
Того літа у Григораша було захоплення — коні. Вони з "кодлом" їздили електричкою у яке-небудь село, де паслися у нічному коні, крали їх, гарцювали по полях і лісах цілу ніч, а над ранок відпускали коней і тікали. Отака була розвага. Розповідалося про це з захватом, як про справжні ковбойські пригоди. І ми слухали, роззявивши рота, з безнадійною заздрістю.
Одного разу увечері ми сиділи на сходах під горищем. "Кодло" і Григораш, як завжди, угорі, наша трійця (я, Пилипей і Ципа) на східцях трохи нижче. То було наше традиційне місце. Крім нас, нікому з "малоліток" тут сидіти було не можна. Для нас, як велика честь, робився виняток. І то завдяки поблажливому ставленню до нас Григораша, мого сусіди.
Григораш запропонував знову погарцювати вночі, на кониках.