Валентин Отамановський (Вал. Злотополець), Ігор Федів
Син України
ВСТУП
За самостійність України
Приїзд спудея. Чому дід Опанас ніколи не
всміхався? "В нашім роду не було
відступників!" Таємний гінець. Заворушення по
хуторах. Молитва сотника. Висвячення на
лицаря. Посвячення зброї та присяга. Останнє
благословення борців за самостійність
Надвечір ціле село вже знало, що до старого сотника Тараса Наливайка приїхав син, що вчився від кількох літ у Києві у славній Могилянській Академії.
Од цього часу в сотника не зачинялися двері. Цей прийде привітати сина, той — за порадою, третій — розпитати, що там у Києві чувати. А далі й по хуторах пішла звістка про Миколу (так звався син сотника), і старого Тараса почали одвідувати люди навіть з найдальших околиць.
Минуло тижнів зо два, й Микола заглянув у кожну хату й об'їхав мало не всі довколишні хутори. І кожного разу, як вертав він додому, огортав йому Душу все більший сум. Всюди чув лиш одно: то тихе зітхання, то прокльони, то плач матерей, жінок і сестер. Тому батька вбито, в того брата ляхи на паль посадили; там ціле село спалили й вирізали людей упень, там церкву жиди зачинили; цього, як коня, ксьондз до таратайки запрягав; в оцьому селі орють людьми, наче худобою. Немов одно велике пекло розкрилося на широкій, веселій колись Україні.
Одного вечора вертав Микола з сусіднього села. Дорога вела повз пасіку старенького діда Опанаса, що колись іще малого вчив його їздити на коні, стріляти з лука і оповідав йому стільки про запорожців. Туди звернув Микола коня. Йому хотілося розважити важкі думи.
Кругом було тихо-тихо. Поволі гасли зорі. При ватрі, що дотлівала, сидів на колоді стариц дідусь. Біле як сніг волосся спадало йому на плечі. Микола сидів біля дідуся, слухаючи його немудре оповідання.
..."А тебе ще тоді на світі не було. Солониця, з якої досі стоять руїни та згарища, красувалася зеленими садами й білими хатами. На невисокому горбі за селом окопалися козаки. Цілий місяць здобував табір Жолкєвський, та нічого не вдіяв. Поїхав по важкі гармати. А тим часом люди щораз більше й більше гинули. Було їх там чимало: шість тисяч козаків та неозброєного люду — чоловіків, жінок і дітей — біля семи тисяч. їжі вже не було. Води й сіна для коней теж неставало. Кожного разу доводилося виправляти козаків на герці з ляхами, щоб їх обдурити. За цей час добували воду, сіно та їжу. І кожного разу доводилося платити нам за це кількома козацькими головами. За два тижні привезли ляхи важкі гармати й почали бити по табору. Що діялося там — важко описати. На тріски розліталися вози. Діти й жінки, що з-за безвіддя й безхліб'я виглядали наче трупи, знімали руки вгору й з лементом просили в Бога смерті. Розпачливий крик матерей та зойкіт дітей, що за кожним стрілом гармати гинули під возами, рев худоби, черепи немовлят, що валялися закривавлені кругом, — це все змінило табір у страшне пекло. Пройшло чотири дні, один страшніший за другий. Цілі купи трупів, калюжі крови й зграї чорних галок, що кружляли над табором, наче вогнем палили нам очі.
Та пожди, це ще нічого! Прийшов п'ятий день, цей день страшного суду. Ляхи вдерлися в табір; зчинилася страшна різанина. Козаки билися мов тури: дарма ні один не віддавав свого життя. Ті, що падали знеможені від ран, іще в останніх смертних корчах пробивали кинджалами ноги ляхів. Навіть діти, що тому день плакали, й ті бігли на ляхів та ножами й чим попало мстилися за своїх батьків і матерей. Та дарма! Ляхи, як чорне гайвороння, налягли на табір. Над вечір прорідли, ох прорідли наші ряди!.. На світанню, як небо зайнялося червоним промінням, було вже тихо в таборі. Покотом валялися трупи. Повідрубувані ноги, постинані голови, повирізувані груди, черепи з виколеними очима — все облите кров'ю й змішане з землею. Валялося біле тіло козацьке, тіла жінок і невинних дітей. Ось як мстилися гнобителі, звірюки в людському тілі, ляхи! Тисяч п'ять, сину, козацьких трупів! Жінок і дітей тисяч шість...
Питаєш, що зі мною сталося?.. Нас тисяча з Кремпським пробилася по трупах із табору й дібралася на Січ. Тут тільки я дізнався, що мій Андрій, мій єдиний син, зістався там: згинув, як годилося лицареві! І відтоді не всміхалася мені весна; для мене не світило більше сонце; в мене не було вже ні дня, ні ночі. Тепер, Миколо, знаєш, чому не сміявся ніколи дід Опанас...
І оповідають, що й тепер іще опівночі серед згарищ Солониці чути в лозах зойкіт і плач малих діток." І блимають очі, наче малі зірки. Кажуть, що це душі невинних, душі тих святих героїв, що полягли в боротьбі з ворогами.
А потім... потім ти пам'ятаєш, як радів я кожного разу, коли ти влучав списом або стрілою, або як птицю в леті вбивав. Мені здавалося кожного разу, що ти влучаєш у серце гнобителя-чужинця. Що ти колись по-козацькому зумієш помститися за це пекло, за мого сина, за море сліз і крови. Бо в мене, як бачиш, волос як сніг біліє й рука вже не вдержить шаблюки.
І я зрадів, побачивши тебе, Миколо, хоч, признаюся, тривожиться моє серце. Бо чи ж мало з тих, що колись присягалися помститися на чужинцях, вернувши з великих міст, починали брататися з ними, забуваючи свою присягу... Беруть собі за жінок чужинок, а ті приводять їм на світ, відступників; цураються своєї мови, якою вчила їх мати молитися; гордують нею й опльовують свою вітчину — Вкраїну. І забувають ці недоляшки, що сам Господь Бог створив рівними всі народи й усі мови. Що немає народів-панів і народів-рабів, як немає мов панських і мужичих!"
Голос діда бринів од гніву, а погляд мов огнем пік Миколу.
І випростався тоді Микола, спалахнувши від образи.
"Я з роду Наливайків! — тихо промовив він,— Зрадників у нас не було, сами знаєте!" І навіть не попрощавшись із дідом, сів на коня й зник у нічній пітьмі...
Від цього часу минуло півроку. Тиха весняна ніч спустилася на землю. На хуторах усе спало твердим сном. Зненацька почувся на дорозі тупіт кінських копит і гавкання собак. Якийсь вершник промайнув селом і спинився коло хати старого Наливайка. Чорна бекеша на кремезних плечах і червоний шлик на голові — от усе, що можна було розібрати на вершникові. Він зіскочив в одну мить з коня, застукав у вікно й гукнув:"Пане сотнику! Виходьте мерщій". Не до гостини, здається, було приїжджому, бо шепнув слів кілька сотникові, що вийшов із хати, з-за пазухи витяг збиток паперу й, передавши його Наливайкові, скочив на коня та й зник у темряві ночі.
Два дні після цього село мов не те стало. Заметушилося, мов бджоли у вулику. Там громадою стоять парубки й ведуть якісь наради. Там діди посідали під дзіницею й розказують, як вони колись збиралися в похід. У кожній хаті гамір. Там сина виряджають, там батька, там брата, там нареченого.
Врешті прийшов день, якого молодь ніяк не могла діждатися,— день відходу. Це була неділя. Ясне сонечко світило як ніколи. Коло церкви почали збиратися люди, хто в зброї, хто голіруч. Усе село кинуло хати: і старенькі матері, і дівчата, й маленькі діти. Нині ж проводжають борців за Україну, месників своїх за тих безвинних, що погинули на палях, по льохах, на бусурманських галерах.
Сонце стояло вже досить високо, як розітнувся поважний, тремтячий звук дзвона. Сколихнулося село. Це був поклик, що час збиратися на останнє прощання з борцями за Вітчину.
Здригнувся й старий сотник у своїй світлиці. Упав навколішки перед святою іконою й похилив сиву голову. Проміння сонця вдиралося вікном і освічувало його сиве волосся, мигтіло на пощерблених шаблюках, мушкетах та пістолях, що висіли на стінах. Сотник підвів очі до ікони Покрови й зі сльозами в очах шепотів:
"О Мати Божа! Ти бачиш, як катують наш люд: уже немає сили терпіти. Ти прости мені, що вмиратиму на м'якому ложі, але рука вже не вдержить шаблюки. Та я посилаю за себе сина, останнього сина! Благаю тебе, Свята Мати, дай йому сили докінчити діло, яке почали предки. Дай йому сили, щоб не зневірилася його рука, щоб не став зрадником! Тоді краще вбий мене громом, а його скарай першою ворожою кулею! Та Ти, Милостива, вернеш мені сина героєм. Верни, я Тебе благаю! Щоб прикрив мої старі очі на вічний сон. Благослови його, Свята Діво, на велике діло, на війну за самостійність, на бій за Вкраїну!"
Звук дзвона почувся вдруге. Тремтячою рукою обтер старий сотник сльози, зняв шаблюку з стіни й пішов у другу світлицю, де ждав його Микола.
"Сину мій! — промовив сотник стиха. — Ти бвчив і знаєш, що діється на Вкраїні: одно страшне пекло. Зайда-чужинець вдерся в нашу землю. Стогне й ридає Вкраїна. Сором гнути шию! Сором ходити в ярмі по землі, политій кров'ю славних предків, вкритій їх тисячолітніми могилами!"
Голос батькові вже не тремтів, але дзвенів як метал. "Не раз ми піднімали повстання, — продовжував він. — Тисячі борців гинуло в боях за самостійність України! Твій прадід поліг у бою з бусурманами. Дядька твого Северина спекли ляхи в мідяному биці. Старший твій брат упав од московської кулі. Я сам двадцять три роки був у походах. Не сподобив мене Господь упасти на полі слави: рани зробили гречкосієм. Така його воля... Та я тебе шлю, сину! Останнього з Наливайків... Хай кров їх пролита запалить твоє серце. Пометись або згинь як герой!.. Як вони!
А може, як вернеш у славі, мене вже не буде на світі. Тоді, сину, лишаю тобі один заповіт: будь сином України. Для лакомства нещасного, проклятого панування, багато кинуло свій народ, і віру, і мову. Продали Вкраїну за золото, як Юда продав Христа. Згадай Вишневецьких, Острожських і інших... І якби я знав, що за жінку візьмеш чужинку й приведе вона тобі на світ ляха, Москвина чи турчина, вбив би тебе оцею шаблюкою! Кров твоїх дідів і братів, кров нашого роду спала б на голову твою й помстилася б на твоїх дітях і внуках!"
З піднесеною догори правицею, випроставшись у весь свій могутній зріст, це не був уже слабосилий дідусь. Ні, він був втілена помста! Із очей йому прискали блискавиці. Шрами, що рясно вкривали лице, не опоганювали виду, надаючи якоїсь суворо-вояцької краси. Він стояв наче величний, страшний дух сили, гніву й кари.
"Оцею шаблею благословляю тебе на святе діло, останній із роду Наливайків! Віднині ти не спудей, а лицар і месник України! Хай м'ям твоїм страшать гнобителі своїх дітей і внуків! Докінчи почате предками визволення Вкраїни! Зганьблена чужинцями, вона здіймає до тебе закривавлені руки.