Розділ перший. Аена
Густі, темно-пурпурові, ніби жаром виповнені хмари пливли чередою над скелями Аени. Міріади рожевих пластівців кружляли з небес і носилися холодними вітрами, як невагома летюча піна. Ті пластівці були птахами Аени. Вони вкривали чорні скелі живим, безшумнорухливим килимом і враз міняли колір, перетворювались на химерні квіти, які швидко викидали догори парасолі пелюсток. Вітер зривав ті пелюстки, піднімав їх до пурпурових хмар, а те, що було мить тому стеблом, зіщулювалось, темніло і рухливими змійками тікало в глиб кам'яних тріщин. Птахам Аени судилося існувати кілька коротких хвилин. Потім вони ставали квітами. А квіти народжували зграї нових птахів.
Хмари байдужо пливли над ними до небокраю, де нерухомо висіли три холонучих сонця, і пурпурові тіні дрижали на лицях тих, хто стояв на невисокому плато. Їх було двоє. Один — землянин, легкий скафандр надавав дещо незграбного вигляду його високій постаті.
Другий життя прожив на Аені. Його зморшкувате сіре обличчя з трикутними западинами ніздрів зберігало вираз стриманої задуми. Аенянин був набагато нижчим за пришельця. На його чоло нависав, прикриваючи вузькі щілини очей, довгастий гострий козирок із напівпрозорих пластин, роблячи його подібним до великого химерного птаха.
Розриваючи хмари на багряні клапті, зблиснула під кволими сонцями Аени металева конструкція.
— Барток опускається. Приготуйте свою живу воду, Олле!
Аенянин промовчав, і в тому мовчанні відчувся затаєний докір.
Землянин ледь помітно всміхнувся. Він не хотів повертатися до суперечки, котру дуже поштиво, але з надзвичайною настирливістю вів із ним аенянин ще від часу першого десанту.
Космонавта звали Павло Лідін. Він входив до складу експедиції, яка висадилась на планеті кілька місяців тому, і був залишений тут як пілот-спостерігач. Так вимагав Статут Планетарного Союзу. Досвід екіпажів багатьох кораблів-розвідників, набутий часто найдорожчою ціною, змушував бути обережними у спілкуванні з відкритими цивілізаціями.
На жаргоні космічних десантників пілотів-спостерігачів іронічно охрестили "квочками". Їхня місія була пов'язана з особливим ризиком — "квочки" першими входили в стабільний контакт, беручи на себе весь тягар непередбачених наслідків. До всього ж, вони і просто ризикували намарне згаяти час, адже не з кожного яйця врешті видзьобується курча. Лідін взагалі не був певен в успіху і в тому, що Рада Планетарного Союзу визнає Аену планетою перспективного контакту.
Вона була зовсім не схожою на планети, бачені Лідіним досі. Майже всю поверхню Аени займали вкриті плівкою райдужного слизу болота і чорні, непривітні гори. Чорні гори, червоні хмари — щось зловісне бачилось людям у сполученні цих кольорів, які панували на Аені.
На питання Лідіна, чим зайняте населення Аени, Олл незмінно відповідав:
— Аеняни будують новий палац для Великого Магістра.
Якщо його запитували, чим аеняни займалися раніше, він так само лаконічно відповідав:
— Вони споруджували старий палац.
І, насунувши на очі свій гостроносий козирок, Олл кидав обережний погляд догори, де здіймався уступами викладений з величезних прямокутних брил палац, на його вершині полум'яніла криваво-червона куля, яскравіша за кволий вогонь гаснучих світил.
— Пурпуровий Вогонь! — з внутрішнім трепетом промовляв Олл і квапливо відводив погляд.— Священний Пурпуровий Вогонь!
Олл, один із наближених Великого Магістра, виконував обов'язки посередника між аенянами й посланцями невідомого далекого світу. Лідін придивлявся до Аени, Олл не поспішаючи вивчав Лідіна. Білі тонкі губи Олла роздратовано посіпувались, коли він бачив спроби пришельця заговорити з мешканцями кам'яних термітників. Їхні очі прикривала мутнувата пелена, рухались вони повільно і обережно, спілкувалися за допомогою коротких одноманітних вигуків. Дивлячись на Лідіна, аеняни мружилися, їхні обличчя вкривалися глибокими зморшками, мовби вони болісно намагалися щось пригадати; плівка на вузьких очах підсмикувалась, вони збентежено вдивлялися в дивний образ. Потім мутна завіса знову ховала червонуваті зіниці. Декілька зляканих вигуків — оце й усе, чого досягав Лідін.
— Народ Аени нерозумний і простий,— улесливо цідив Олл.— Він не заслуговує на твою високу увагу. Лише мудрість Великого Магістра зберігає його життя.
…Від корабля, що сів неподалік, відділилася широка плеската капсула.
— Доброта Великого Магістра воістину безмежна,— завчено мовив посередник і запитав уже вкотре: — Чому б і вам не користатися нею, як це робить наш друг Барток?
Капсула знизилась і зависла поряд з ними. Її круглястий бік нараз став прозорим, і за ним з'явилося усміхнене обличчя Бартока.
— Привіт, Павле! — гукнув він.— Все гаразд, Олле?
Лідін привітально махнув рукою.
— Все як завжди,— проскрипів Олл.
Капсула попливла далі.
— Можливо, ми й скористаємось… добротою Великого Магістра,— дивлячись їй услід, повернувся до перерваної розмови Лідін.— Але це не мені вирішувати. Щодо Бартока… Він житель Унікуму, а це особлива планета. Я вже вам пояснював, Олле.
Той мовчав. Багряні відсвіти плавились в глибині його зіниць. Здавалось, пояснення пілота-спостерігача не прозвучали переконливо.
Розділ другий. Незвичайний вантаж Бартока
Барток вів капсулу на малій швидкості, обережно лавіруючи поміж гострими скелями. Біля разчищеного від каміння майданчика він знизився, витер спітніле чоло.
— Ну й місцинку вибрали аеняни для своїх таємничих печер! — буркотів сам до себе Барток.— Сам дідько ногу вломить.
Пристібнувши шолом, він вистрибнув із капсули.
Троє охоронників коло входу в печери, поблискуючи гострими зеленими гранями блискучих трикутників на грудях, дивилися на нього зі звичною байдужістю. Барток спостерігав, як роботи, схожі на металічних павуків з гнучкими лапками численних маніпуляторів, діловито метушаться на трапі, вивантажуючи на спеціальну платформу довгасті гофровані контейнери. "Зберігати особливу обережність! — застерігали написи на них.— Власність планети Унікум!"
Лідін не кривив душею, коли говорив про Унікум як про особливу планету. На ній, єдиній планеті в Галактиці, панували свої і тільки свої закони, своя мораль.
Унікум був крихітним острівцем у космосі, створеним кілька століть тому, ентузіазмом тих, котрі не захотіли жити так, як жили на решті планет, об'єднаних у Планетарний Союз. Унікум був загубленим осколком минулого своєрідною космічною кунсткамерою.
З часом планета все більше занепадала, маючи менш досконалу техніку, відчуваючи постійний енергетичний голод. Населення невмолимо тануло. Унікум судомно чіплявся за будь-яку можливість вижити. Аена, здавалось, давала шанс…
Десант Унікуму з'явився тут через місяць після того, як розвідники Планетарного Союзу покинули Аену, залишивши пілота-спостерігача. І все ж, завдячуючи трагічній випадковості, саме десантникам Унікуму судилося дізнатися про одне з чудес Аени. Трапилося це так… Один із десантників, Роберт Уї, опинився досить високо в горах. Зненацька над ним нависла велетенська крилата тінь. Потім з'ясувалося, що це було цілком сумирне, хоч і гігантських розмірів, створіння — щось на зразок місцевого аналога кажана. Десантник інстинктивно схопився за випромінював. Летюча істота перетворилася на хмарку газу, але потужний промінь зачепив також основу кам'яної брили, що нависала над стежкою. Всією своєю багатотонною масою вона рухнула на необачного Уї. Олл, котрий супроводжував десантників, допомагав звільняти від каміння те, що лишилося від Роберта. Не було ніякісінького смислу відвозити його тіло додому, і десантники вирішили поховати Уї на Аені. Олл спостерігав, як люди Унікуму готують у кам'янистому ґрунті Аени останню криївку для свого товариша. Він підійшов і запитав, що вони думають робити з тілом Уї. Почувши відповідь, він украй здивувався, принаймні на його обличчі був написаний безмірний подив. На той час Олл ще погано розумів мову пришельців, міг користуватися лише найпростішими фразами. Його діалог з десантниками звучав так:
— За що ви хочете покарати свого товариша?
— Ми не караємо його. Він уже не може рухатись і розмовляти, не може жити з нами.
— Але ж чому ви не зробите так, щоб він рухався і розмовляв?
— Це неможливо!
Безмірний подив знову застиг на обличчі аенянина. Він запитав по тривалій паузі:
— Закони планети Уні забороняють це?
Почувши відповідь, Олл застиг ошелешений. Затим попросив нічого не робити з тілом Роберта і надовго зник. А коли з'явився, промовив урочисто:
— Якщо ви не в спромозі зробити так, щоб ваш товариш рухався і розмовляв, то волею Великого Магістра це можуть зробити жерці в печерах Аени.
Настала черга здивуватися десантникам. Декілька годин вони вражено гомоніли, обговорюючи неймовірну пропозицію Олла, і згодилися на тому, що гірше Роберту вже не буде.
Десантники підхопили тіло Уї й рушили слідом за Оллом вузькою крутою стежкою. Біля входу до величезної печери шлях їм перетнули аеняни. Вони мали такі ж, як у Олла, козирки, а на грудях у них сяяли трикутники. Кожен із аенян повільно підняв правицю, трикутники виповнилися смарагдовим пульсуючим світлом. Люди відчули — щось легко торкає їх у груди.
— Далі я піду без вас,— мовив Олл.
Разом з охоронниками він поніс тіло Уї до печери.
А наступного дня Роберт Уї вийшов звідти, мружачись від яскравого світла, цілісінький, усміхнений, без жодного шраму на засмаглому обличчі, без жодної подряпини на прозорій броні шолома. За ним виринув із пітьми печери Олл, нотки торжества вчувалися в його скрипучому голосі:
— Великий Магістр милостиво дарує людям планети Уні свою мудрість і доброту, якими вони можуть користатися й надалі.
Десантники перезирнулися.
…За кілька тижнів пілот Говард Барток доставив на Аену перші контейнери.
Це був незвичайний, вкрай делікатний вантаж.
Це були особливі рейси. Декілька довгастих гофрованих контейнерів, з якими вимагалося поводитися щонайобережніше,— сюди. І стільки ж життєрадісних чоловіків (рідше жінок) — у зворотному напрямку.
В темних нутрощах печер Аени люди виходили з герметичних контейнерів, як метелики зі своїх коконів. Бартока вразило, що його пасажири нічому не дивуються — ні своєму другому народженню, ні своїй появі на криваво-чорній Аені.
Покійники знаходили на Аені своє друге життя політиків чи бізнесменів, щоб колись, врешті, знову стати покійниками.