Зве було та каже: "Синку!
На посудину та збігай
По горілочку до шинку".
І примчу я ту горілку:
Почина наш батько пити;
Все він п'є та матір лає, —
Плаче мати, плачуть діти.
Прокляли ми ту горілку,
Бідували, дивувались,
Як вона людей привчила,
Як ті люди напивались!
Так ішло все і минало;
Почали ми виростати;
Позростали, а тим часом
Захворіла наша мати.
Як сховали — сумно стало;
В бідній хаті опустіло;
Випив я, щоб хоч забутись,
Щоб хоч серце заніміло.
І один на всіх роблю я,
А кругом кричить біднота;
Силу нівече і ломе
Неперестана робота.
Та в голодний год старшина
За подушне поцінила,
І почав я часом пити,
Щоб хоч серце не кипіло.
Все ж іще тяглось як-небудь,
Так нова біда зіклалась:
Погоріли ми навіки
І нічого не зісталось!
От я й п'ю та п'ю, а пляшка
Не дає мені покою:
Я б і рад від неї бігти,
Так вона біжить за мною…
1877