Так, щоб він все зрозумів. Бо якщо чоловік не зрозуміє правильно жінку з самого почату, то вже потім і не жди. Бо пластикова ванна простоїть рік-два, і що потім? — Правда, за рік-два можна встигнути вийти заміж, а далі буде видно.
— От що, давай сідай і поїхали, — вів він мене од моєї власної зупинки.
— Ми вже на "ти"? — дивувалася я з такого панібратства. — Чого це я з вами буду їздить?
Я висмикнулась і ніч знову стала дибки. Тобто перекинулася темрявою убік лише для того, щоб чиїсь такі непрості руки брали тебе оберемком і несли до дверцят автомобіля з допотопною назвою "таврія".
— Давай, давай, — приказував він. — Бо тебе ще якийсь джип підбере таку. Або менти.
— Які ще менти? — озирнулася я здивовано, бо, окрім ночі, ніяких ментів не було.
— Або малолітки, — тягнув він мене все далі од рейок, — затягнуть тьотю в підвал, і зроблять, що самі не знають.
Якби його дверцята не були смішними, то ноги б мої туди влізли одразу. Але ті були пристосовані для коротконогих і кривоногих дам. Особливо таких, які зроду не взували туфлі на одинадцятисантиметрових древніх каблуках. Додати одна до одної ці довжини й стане ясно, чому є такі автомобілі, куди влізти може лише жінка, у якої чашечки застібаються лише ззаду, а не спереду. До того ж врахувати, що під цими чашечками є щось таке некепське, що не сором людям покзать. Аби ці люди не соромилися глянути — а то ж не будеш показувати першому-ліпшому, що ти не потвора, а навпаки? Що в тебе чашечки не штучні, тим паче не протези і що тобі непотрібен силікон, аби пристойно виглядати роздягнутою? У випадку, якщо такий випадок трапляється? Однак у цього випадка також зіпсована ванна, бо він чомусь останнім часом не навертається.
— Ти не підслуховуй, що я кажу, — зауважила я автомобілісту.
— Так ти ж нічого не сказала, — захихотів він.
— Тоді тим більше не підслуховуй, що я думаю, — урвала я ці його хитрощі.
Бо він змушений був обійти салона й допомогти увібгати мої розкішні ноги до вбогої автомашини незбагненного вночі кольору; такої, як і моя ванна завбільшки — бо там треба сидіти зігнувшися, а лягти не виходило. Я, дурепа, кілька разів лягала і вода вмить вихлюпувалася на сусідів-юристів.
Тому я сиділа зігнувшись, щосили обхопивши коліна, він увімкнув світло й ніч обступила нас упритул.
— Куди везти?
Я сказала адресу. Першу, яка спала на думку. Можливо, й свою, бо він повірив одразу й моя така улюблена зупиночка, яку я так чудово вже була обжила в цій нестерпній самоті, зникла за зворотом.
Мабуть, я тоді була вся заснула, бо прокинулася од того, що стала маленька. Така, яку несуть на руках; і дурненька, бо сама обхопила за шию несуна, а він виявився вмить людиною з "таврії".
— Куди мене несуть? — суворо запитала я.
— У твою хату, — засапався він.
От ідіот, він же не знає, що я дала йому хитру адресу, а не свою. Тут я злякалася, що могла вибовкнути, а він — міг почути; особливо, якщо зважити, що чоловік вміє підслухати думки — то що йому слова? Він теж їх візьме і всі підслухає, тому треба мовчати і ротом, і в голові. Тільки я так зробила, як заснула.
Прокинулася я, що мене кладовлять в ліжко, спиною я відчула, що в моє.
— Як ти сюди потрапив? — перейшла я теж на "ти". Хоча на "ви" я не переходила, це теж напевне.
— Ти відкрила двері, — пояснив він.
"От хитрий, — думала я, — я ж йому назвала чужу адресу. Як же він дізнався мою?" — тривожилася я доти, доки не заспокоїлася: — "Якщо він вміє підслухати не тільки слова, а й думки, то що йому варто й двері одкрить?"
Рук своїх він з-під спини моєї не виймав, бо стояв на колінах і, певно, йому так зручно було стояти, бо приємно. Не знаю, чи йому — але мені чомусь так — якщо зважити, що й за лікоть колись було приємно, то що казати про спину? Вона в мене була непроста.
Колись в дитинстві я пошкодила її на гімнастиці і потім довго тренувала, щоб не боліла; в результаті там виявилося багато м'язів. А на спині, коли їх багато, то дуже зручно, наприклад, танцювати.
Особливо танго — тільки хто тобі туди покладе долоню, так і відчуває, що там м'язи, а не Бозна-що. І вони це відчувають. Бо є такі жінки, в яких замість м язів хребці. Або бокові ребра, такі сухі, що на них лише шкіра, що тоді чоловік лише й хотітиме, аби швидше од них долоні прибрати, а не стояти й стояти на колінах.
А цей стоїть. Тому, що плаття на мені було просторе, а не в облип, і там на зупинці, він не міг побачити, яка в мене спина, аж тільки зараз це до нього, дурника, дійшло, тому що тоді він дуже багато балакав, а тепер навпаки, бо тут, в кімнаті, ніч краща, ніж на зупинці, бо там, на асфальті він не дотумав підкласти під спину долоні, це їм треба було винести її аж на третій поверх, щоб зрозуміти її, з-під якої чоловік не ладен звільнити руки, якщо він чоловік, бо якщо він звільниться, то може встати з колін і вийти, наприклад, в ванну... Якщо він там її таку побачить, то захоче швидше, якомога швидше до своєї машини, а не до ліжка, де лежить нероздягнена незнайомка; і щоб він не пішов у "таврію", я також узяла свої руки і ними обійняла його, дурника, а тоді взяла свої губи і поцілувала його ними так, як не поцілувала б його жодна п'яна жінка на Землі, навіть якщо б вона була тверезою.
— Ти якась забацана, — сказала мені Нінка. Говорила вона так, бо була мені справжньою подругою, а не намагалася нею стати за якусь двохсотку.
Тоді я розплющила очі й побачила ними, що я на роботі, а не там, де я опинялася щоразу, щойно їх заплющиш. Там, уві сні, дивному такому, що його починаєш і починаєш уже не сплячи, бо пам'ятаєш до найменших подробиць — таких навіть, що, програючи все далі до початку, починаєш пригадувати усі попередні, ще не чарівні деталі його. Що навіть повернулася нічна зупинка.
— Стоп, — кажу я.
— Що таке? — нишкне Нінка. — Забудь ти про свої бабки, наче їх не було.
Знову я балакаю вголос, невже похмілля вернулося? Якого жене й жене твереза думка, проста така:
"Стоп. Якщо це був сон, то як ти доїхала вночі, коли трамваї не ходять? Як я в хату потрапила?"
У сна щодо цього сумнівів не було: ось я там сідаю в машину, ось я їду; потім сон бере мене на руки й несе на третій поверх.
— Це був не сон, — сказала я крижаним голосом. Таким, що Нінка вперше покинула думати про борг.
Насилу я досиділа до обіду й побігла додому. Розстелила ліжко й побачила на простільні усе те, що такі непорядні сучки, як Лєвінська, бачать лише на своєму платті. Обстеживши хату, знайшла під ванною лівий чоловічий шкарпеток. І вмить уперше в житті забула про ванну:
— Це був. Не сон.
Якщо є правда, краща над всі сни, то ти, дурепо, ще не остання дурепа на цьому світі. Що тепер можеш законно пригадувати кожну деталь, кожну нічну дрібничку, не лякаючися, що це не з твоєї самотньої фантазії.
Так тривало до вечора, а коли настала ніч, то вона підказала, що про того незнайомця ти знаєш лише одне, що авто його називається "таврія".
Коли мені погано, я роблю собі от що: маленький подарунок. Йду, знімаю з занички чимало грошей і купую собі те, що не можу дозволити; я вже давненько придивилася на базарі "Юність" сумочку таку. Так, що продавець гадав, наче вона з дермантину й тому ціна смішна. А я, я точно знала, що вона натуральна і коли купила, то одшкребла з рантика трохи, піднесла сірника й засмерділо паленою коровою!
Тут є одна небезпека — тоді починається одразу багацько нещасть — так можна всю заничку розтринькать — тому я себе більше, аніж губною помадою — нічим не преміювала. І тому нещастя потроху уговталося. Лише одне ні, але воно було щастям. Отой сон, який, на жаль, повертався лише у вигляді сну. Щоби потім шукати конкретних ознак його в протилежному світі, неуявному. Як так жити?
— Моя мама, вона це, була такою хорошою людиною, царство їй небесне, шо навіть незнайомі їй люди поспішали їй на помощ, коли їй було погано і навіть коли вона вмерла.
Тут Нінка виразно подивилася на мене. Ясно, це ж два роки пройшло. За цей час із двосотки вже би набігло процентів двадцять, якщо нормально позичать, — а тут вона думає, що буде годувати мене поминками? На які грошей більше вбухано, аніж би сплатити той борг.
— Я тобі її з могили отак вийму і на стіл покладу, хочеш? — ошкірилася Нінка була один раз, коли я нагадала їй, що вже більше часу пройшло, ніж місяць.
— Кого?.. — не впетрала я, бо йшлося про гроші.
— Свою маму! — рубнула вона. — Шо я свою маму не можу по-людські похоронить, щоб мені тоді все життя очі ковиряли?
А я тоді придивилася на базарі "Юність" ванночку таку. Недорогу, бо другого сорту — там в одному місці вона була товстіша, ніж у іншому; ну емаль ціла вся така, так вона гарненько до чавуну приліплена, і в півтори рази дешевша — якщо її отак до стіни тим боком поставити, вирішила я, то хто й помітить, що вона товстіша? Господи, та лягти в таку неї, та заплющити очі, та напустити піни, та, Господи.
— Бо моя мама, хоч і прожила недовге життя, але залишила по собі лише харошу пам'ять, — завершила свого тоста Нінка й заплакала.
Ще кілька родичів схлипнуло. Дивно, що не всі приперся на шармак бухнуть? Ну, ні, ми од цього не відмовимося — хоч на якусь частину компенсуємо той невиплатний борг.
Тут я з жахом подумала, що за років двадцять отак сюди ходячи, я виберу все до копійки. Ну, якщо не рахувати процентів.
— Яких процентів? — ошкірилася Нінка, забувши плакати.
Боже, це я знову вголос говорю.
— Та згадала, що процентовку не закрила, — зойкнула я наче про роботу.
"Треба тримати себе за рот. Це, як коли їси, то щоб він був закритий і не плямкав", — учила я сама себе, наминаючи. Чого соромитися? Однаково родичі підметуть, оно, які вони губаті. І кон'ячку. Аякже. Ото баличок? Іди сюди. Салатик з креветками? Сюди, сюди, мій коханий. А то кагор? Як я, дурепа, його раніше не побачила? А я ж його так люблю.
Зупинка зустріла мене, як рідну. Тобто без жодного трамваю, бо це був час, коли наївніші з киян вже давно пішли по шпалах. Але як я піду ними? Я, дурепа, на допотопних каблуках в одинадцять сантиметрів? Які вже не позаочі мені колеги називають "ратицями". То які в біса шпали? Не треба було тої сумочки; краще було путні черевики купити, на невисоких каблуках.