Ти проходь. Не спиняйся. Йди.
Прийде вересень і повсюди
Вкриє листям твої сліди.
Ти проходь, як проходить літо,
Щоб в дощі не вертати знов,
Мною вигадана і пригріта,
Мною й висміяна любов.
Бачиш, як все кінчатись може!
Листя стелиться на льоту…
Чому стала ти так не схожа
На далеку, інакшу, ту?
Недосяжну, легку, співучу,
До якої брести й брести,
Для якої б горіти, мучитись,
Взяти б море і принести,
Взяти б небо і тихо-тихо
Опустить і сказать: візьми…
Й вартувати тебе від лиха
Під зачиненими дверми?
Може, скажеш, що ми, поети,
Легкодумні усі, пусті?
Тягне серпень свої тенета
На дерева вже золоті.
І у мареві золотому
Я скажу тобі (не забудь!):
Я про все забуваю тому,
Щоб пізніше спокійним буть,
Щоб тоді, коли ти до другого,
Певно, виїдеш по весні,
Я б згадав про твою округу,
Як в якомусь смішному сні.
Я б навіки забув про шлях,
Та виходить, що сила волі
Нам потрібна і в цих ділах.
Пройдуть вересень…
жовтень… грудень…
Заметуть, занесуть сліди.
Я затримувать вас не буду:
Вам — туди, а мені — сюди.
1940