Про що тирса шелестіла…

Спиридон Черкасенко

Сторінка 2 з 12
З правого боку
виходить на галас старий Пеньок з мушкетом
у руці— в його нема лівої руки й правої ноги —
він на дерев'янці. Обперши мушкета об плече,
він прикладає руку до чола й придивляється
до того, що діється на галявині.

Оксана (опановуючи себе).
Се ви, дідусю? Здрастуйте…

Пеньок
А я
Собі міркую: що воно за лемент
Ізняв тут хтось… чи не татари часом…

Оксана
Звідкіль вони тут візьмуться, дідусю?

Пеньок
Та був тут Лесь і говорив мені,
Що бачив кілька верховнів татарських
Учора і сьогодні: тут, за лісом,
Вночі ховались по ярах, а вдень
В степу зникали.

Оксана (мрійно).
Там? в степу?
Полинути й сама не раз туди
Далеко, аж за обрій, поривалась,
Шоб з вітром погуляти на роздоллі,
Припасти потім до землі і слухать,
Про що шепоче з ним шовкова тирса.

Пеньок (здивовано).
Про що ти, дівко… той… не розберу?..

Оксана
Вам, діду, сняться сни?

Пеньок
Мені?

Оксана
Еге ж.

Пеньок
Та часом приверзеться щось таке,
Що тільки — пху!.. А що хіба?

Оксана
Ви ж лицар?

Пеньок
Було, та загуло те, дочко.

Оксана
Як?!
Та нічогісінько-таки не сниться?
І про походи та красу захватну
Боїв кривавих у степах безкраїх
З татарами?..

Пеньок
Куди вже там мені!
Я що тепер? Шкарбан старий, та й годі…
Минулого далека тінь… Авжеж…
Опудало для горобців, доглядач
На пасіці — і то казна-який…
Га? Сни?.. (Махає рукою).
Чого пак захотіла ти!
Проте — бува… Сірчиха пані… ох,
Скупа, хай Бог щастить вовіки й віки
Преславному Іванові її! —
Харчів дає старому обмаль… Га?..
Еге, ухопиш, як собака той
Обметиці… Отож і сниться часом
Старому їжа… Іноді здається,
Що світ увесь із'їв би, далебі!..

Оксана (мрійно).
А я так інші бачу сни.

Пеньок
Нехай…
Ось незабаром пан Іван прибуде
Сюди із Запорожжя… Він не любить,
Коли поводяться отак з людьми.

Оксана
Я бачу пишні сни…

Пеньок (плямкаючи губами).
Не любить, ні…
Ти щось сказала ніби…

Оксана
Ні, не сни,
А сон… один завжди, й не сон, а казка,
Яку вві сні щоночі чую я.
Прокинуся — нема нічого. Все
Бридке, що бачу навкруги отут.

Пеньок
Чуднеє щось ти, дівчино, верзеш…

Оксана
Кому не говорила я — ніхто
Того не розуміє. Розповім,
Як хочете, дідусю, вам той сон.
Ви зрозумієте його, бо лицар
Єсте й не скажете, що божевільна.

Пеньок
Розкажеш сон мені? Розказуй, дочко.
(Прикладає долоню до чола й дивиться у лівий бік).
Довгенько щось обіду не несе
Стара Сірчиха. Принесе, казала,
Сама, бо наймити порозбігались
У свято хто куди… Хіба їм що!..

Оксана (не слухаючи його).
Вільний вітер у степах
Білій тирсі шепотів:
— Гей, травиченько шовкова!
В мене казочка готова —
Я для тебе по світах
Назбирав чимало див!..
Двох царівен бачив я,
Двох сестер… Була одна
Сумно лагідна й чудова,
Мов та зірка вечерова,
Мов та пісня солов'я —
Тиха, ніжна, чарівна.
Неба спокій і краса
В неї в очах, а уста —
Пишні квітоньки червоні,
Що цвітуть на оболоні,
Щире злото — не коса:
Пишна, довга і густа.
Друга — захват, буревій!
Очі — сяйво блискавиць,
Чорна ніченька бурхлива!'
Вдача — грізна, дика, мстива!
Мов родив царівну бій,
Регіт смерті й гаківниць…
Дивний лицар покохав
Першу й другу: То одній
Присягавсь, що до сконання
Понесе він те кохання,
Коли ж з другою стояв,
Присягавсь про те вже тій.
Каже перша, мов на глум:
— Ти кохай мене саму —
Й я твоя! — Говорить друга:
— Двох кохати — гріх, наруга! —
І од мук, від чорних дум
Серце краялось йому.
Каже перша: — Другу вбий,
То зазнаєш щастя вщерть!
Друга каже: — Поки жива
Ще сестра моя вродлива,
Ти кохать мене не смій:
Вже як так, то краще смерть! —
Зваживсь лицар: без жалю
Першій серце пронизав.
І з другою вже до шлюбу
Став на лихо та на згубу:
Не казав їй більш — "люблю",
Бо за першою вмирав!!
Шепче вітер знов траві:
"Про царівен я збрехав:
Не царівни то вродливі, —
То прекрасні, вічно живі,
Дві душі, як долі дві,
Лицар дивний в грудях мав…"
(Замислюється).

Пеньок
Химерний сон… мов загадка якась.

Оксана
Я іноді, буває, загадаюсь
Над сном отим, то вже тоді мені
Ввижається, що дві царівни ті —
То я й сестра Килина…

Пеньок
Хе-хе-хе!
А лицар хто ж тоді?

Оксана (задумано).
Нема його…
Ну, та нехай… Слушного часу жду,
І хай поб'є мене лиха година,
Коли не опинюся в Запорожжі!

Пеньок
Хе-хе! чого пак забажала ти!
Одвіку ще такого не бувало
Щоб там нога жіноча опинилась.

Оксана
Чому?

Пеньок
Бо не жіноцьке діло та
Лицарська справа. Хе! пусти туди
Дівчат, то вже прощай лицарська честь,
Лицарська присяга, лицарська слава!
Козак — як порох той: його не спиниш
Коли запалиться — усе одно,
Чи у бою із ворогом страшним,
Чи в любощах з жіноцьким кодлом — пху!
Увесь він там…

Оксана
То що?

Пеньок
А те, голубко,
Що вже тоді, як жінка переможе,
Лицарській справі край!

Оксана (сміється).
Невже краса
Жіноча ще страшніш, ніж вороги?

Пеньок
Бо так-таки і є воно…

Оксана
Так що ж робити?

Пеньок
Хе-хе-хе! Ого! знайшли!
Там добрий засіб од спокуси є:
Як тільки хто стрибне у гречку часом,
То лицаря того чекає слава
Під добрими киями…

Оксана (обурено)
Й се лицарство!
Замість того, щоби кривавий шлях
до смерті вкрить кохання пишним квітом,
А в час нудьги й спочивку меч лицарський
Та перевити рястом і квітками, —
Замість того, жіночої краси
Лякались ви, дивились-бо на неї
Очами псів, тому, немов для псів,
Собі киї дебелі готували.

Пеньок (сміється).
Яка! куди пак повернула все!
Тебе забули, мабуть, поспитати!

Оксана
О я відразу повернула б все
На свій, жіночий лад!

Пеньок (обурено).
Бодай того
Ніхто довіку не діждав, щоб баба
Та Січ перекрутила на свій лад!
І слухать гидко, пху!

З лівого боку наближається голос, викрики й дівчачий регіт.

Оксана
Стривайте лишень, —
Дівчата йдуть… Чиюсь я чую лайку…

Пеньок (дослухаючись).
Сірчиха пані то: обід несе
І лаятись з дівчатами зчепилась.

Оксана
За що?

Пеньок
Коли язик свербить у кого –
Почухать тра. Стара не любить дуже
Тих гулянок і в свято: щось сказала
Мимохідь молоді — ну і зчепились.
Тікай хутчій!

Оксана
Чого тікати маю?

Пеньок
Бо битиме: вона тебе не любить
За те, що ти з її глузуєш сина.

Оксана
Не з полохливих я.

Пеньок (зникаючи).
А я піду,
Бо і обідати не дасть мені,
Коли уздрить мене з тобою відьма!
(Галас наближається).

Голос Сірчихи:
"Ач, вирядились, задрипанки! Дома — хати, вітром
підбиті, небом укриті, жерти — біг дасть, а вони гулі
справляють та з остатнього вбираються, сучі дочки!"

Голоси дівчат:
"Сьогодні ж свято, тіточко!" Регіт.

Голос Сірчихи:
"Свято? Чересло й леміш ізнято!.. Ну, не я ваша мати,
а то показала б вам свято! Яке повигадували! Робити гріх,
а гулі справляти, волочитись не гріх!.. Через вас, вражих
дочок, робітника не вдержиш на подвір'ї: ач, усі тут!..
Ну, нехай заявитесь до двору! я покажу вам свято!
Не дивіться, що я стара, слаба жінка…"

Виходить з лівого боку, розлютована; за нею юрба парубків і дівчат.

Парубки
Ви слабі, тітко?.. Та ви ще за чотирьох псів
справитесь гавкати.
Регіт.

Сірчиха (оскаженівши).
Що?! Хто се там розумний такий? — Та як ти
смієш, вражий сину, говорити так мені, пані
Сірчисі? га? Та я тобі… (Угледівши Оксану). А ти
чого тут отираєшся біля пасіки, га? Ти що
забула тут, вража дочко?
Оксана одходить у глибінь сцени, зневажливо посміхаючись.
Е ні голубонько! ти од мене так не втечеш! Ти
навіщо ото крутиш голову парубкові?..

На галас виходить з правого боку Пеньок. Сірчиха
ставить на землю обід, що несла для Пенька, і хоче кинутись
на Оксану. Пеньок, скористувавшись сим, хапас свій обід
і зникає з ним праворуч. Парубки й дівчата, побравшись
за руки, оточають Оксану і, танцюючи колом круг неї,
не підпускають до неї Сірчиху.

Парубки (регочучи).
Затинай, дівчата, веснянку!

Дівчата (співають).
Весно, весно, полоняночко,
Хутко-бистро та додомоньку!
Парубки
Гей, з полону та додому,
Не лякаюсь хмари-грому!
Дівчата
Весно, весно, полоняночко,
Кличуть шуми та зеленії!
Парубки
Гей, з полону на Вкраїну,
Хоч дістанусь, хоч загину!
Дівчата
Весно, весно, полоняночко,
Вкрились луки рястом-квітами!
Парубки
Гей, з полону та на волю,
Доганяти щасну долю!
За кожним приспівом парубків Сірчиха прориває живив ланцюг,
кидається на Оксану, але вона, регочучи, шугає по другий бік,
і за нею знов замикається ланцюг.

Дівчата
Весно, весно, полоняночко,
Хай лютує відьма, зимонька!
Сірчиха накидається й знов розриває ланцюг.

Сірчиха
То се я відьма, стонадцять чортів…

Парубки
Гей з полону та степами.
Тяжко жити з ворогами!
Дівчата
Весно, весно, полоняночко,
Світить-гріє ясне сонечко!
Ланцюг розривається и замикається кругом Сірчихи.
Парубки й дівчата
(танцюють круг неї. регочучи, й співають).
Гей, розпались ланцюги
Крижанії,
Згинуть-зникнуть вороги
Прелихії:
Завірюхи, метелиці.
Ожеледі, фурделиці,
І морози, і сніги, —
Згкнуть-зникнуть вороги!
Сірчиха
(кидається то на одного, то на другого, щоб
прорвати живий ланцюг).
Пустіть!., пустіть, кажу, щоб ви самі
загинули, прокляті!..

Парубки й дівчата
Гей, розпались ланцюги
Крижанії,
Розлилися береги
Ще й крутії,
Нумо ж шуму зеленого,
Гуку-співу шаленого:
Квітом сипле скрізь весна,
Полоняночка ясна.
Поблизу, над річкою десь, розтинається постріл — один, другий,
третій.
1 2 3 4 5 6 7