Водилося її тут багато, Ігор недовго й порибалив, а вони мали кільканадцять штук сизоспинних рибин. М'ясо їхнє було ніжне і дуже добре на смак.
Ігор жартував, зиркаючи на дівчину:
— Ти хочеш зробити мене вегетаріанцем. На вечерю — риба, на сніданок — риба… От комусь жіночка попадеться!
— Дякуй, що хоч це є.
— Ось піду на полювання, притягну тобі якого-небудь динозавра… або мамонта. За кам'яного віку у нас на Землі в кожному ресторані були біфштекси з мамонтятини…
Надія не підтримала жарту. Її обличчя було заклопотане.
— І я з тобою піду.
— Отакої! — Ігор перестав сьорбати юшку. — А ракета як — покинемо для водяників?
— А коли там що-небудь трапиться з тобою? Ні, ні, самого я тебе не відпущу.
Ігор знизав плечима, хотів щось сказати, але передумав. Швидко доїв юшку і почав лаштуватися до рейду на невідомий, таємничий суходіл.
Спустивши на воду пластмасового човна, вони з великими труднощами відбуксирували ракету в затишну бухту, оточену з трьох боків зеленими горами. Човен винесли на берег і сховали у заростях широколистих кущів.
Почали видиратися на гору, щоб звідти оглянути місцевість. Іти було важко: все, що тут росло, сплелося в один зелений клубок. У деяких місцях доводилося прорубувати прохід. Але Ігор не випускав з руки автоматичної рушниці, а Надія стискувала мережану рукоять пістолета. Хвилинами їй здавалося, що вони потрапили в земні джунглі, де так і кишить звірина. Тут поки що не видно ні тигрів, ні пантер, але хто його зна, чи не стежить за ними яке-небудь хиже око?
В гущавині щось кугикало, посвистувало і верещало, але, видно, не через їхню появу. Надія оговталась, осміліла, пішла швидше. Розводила руками віти, і коли Ігор відставав, його хльоскало по обличчю. Надія пустотливо сміялась і продиралася все вище і вище. Гілкою Ігореві збило берета. Він обернувся і тут же підняв його з землі. Надя за цей час могла зробити не більше десяти кроків. Та коли Ігор поспішив, щоб наздогнати її, — дівчини ніде не було. Ігор присів, щоб краще роздивитись: мабуть, сховалася! Ні, не видно.
— Надю, годі дурачитись, — сказав упівголоса.
Дівчина не озивалася.
— Надю!
Мовчанка.
Ступив кілька кроків уперед.
— Надю!
Не відгукується.
І тут Ігор раптом відчув, що дівчина не жартує, — з нею щось трапилось. Відчув усім тілом. Тримаючи напоготові рушницю, почав придивлятися до слідів. Невже звір який?.. Але ж у неї пістолет — могла б вистрілити.
— Надю!
Навколо було тихо і тривожно.
Через кілька кроків Ігор побачив западину, порослу травою, посередині — зяяв отвір. Ось видно її слід у траві: там, де вона ступала, трава прим'ята. Слід обривається біля провалля. Чи глибоко там? Чи вона жива?
Ігор, обережно пробуючи ногою ґрунт, підходить до отвору; лягає, щоб зазирнути туди, але нічого не бачить.
— Надійко!
З-під землі почулося приглушене:
— Я ту-у-т. Це якась пече-е-ра…
— Дуже забилася?
— Трошки…
— Глибоко?
— Метрів з десять бу-у-де.
— Побудь, я за тросом збігаю!
Ігор відповз, потім схопився на рівні ноги і подався назад, у гущавину. "От уже роззява! — сварився в думці. — Куди вона дивилася? Ну нічого, це могло й зі мною трапитись. Хоча б не покалічилась".
Вийшовши на берег, Ігор відразу побачив ракету — вона важко похитувалась на воді. А човна не було. Обійшов усі кущі — нема! Відчув холодок, наче хто снігу сипнув за шию. Невже водяники поцупили човна? Але довго роздумувати ніколи. Швидко роздягнувся, сховав у густих заростях одежу й рушницю і кинувся до ракети вплав. Тривожне передчуття не залишало його, поки не пересвідчився, що в ракеті все на місці. Швидко обмотався тонким капроновим тросом і, замкнувши люк, поплив до берега. На зловісну гору не йшов, а біг, скільки було сили. Серце мало не вискочило з грудей.
Один кінець троса міцно зав'язав за найближче дерево, другий — кинув у зяючий отвір. Погукав:
— Надю!
Відповіді не було.
— Надю, ти чуєш?
Знову мовчанка.
Чоло в Ігоря зросилося потом. Прислухався. Невже знепритомніла? Оглянувся навколо, шукаючи деревини, — треба ж підкласти під трос, щоб він не врізувався у землю. Схопив рушницю, поклав біля отвору і почав спускатись. Тіло наче враз поважчало — так і тягло вниз.
Відчувши під ногами м'який ґрунт, Ігор пустив трос. У підземеллі темно. О чорт, чому ж він не взяв ліхтарика у ракеті?
— Надійко, де ти? — гукнув, ступаючи в темряву.
Наткнувся на щось тверде. "Може, камінь?" Так і є, кам'яні глиби.
Ні, тут її нема. Ігор випростався, трохи одійшов від отвору. Очі почали звикати до мороку. Наді просто пощастило, що вона не розбилася, але що з нею тепер? Де вона поділася за ті 15–20 хвилин, що він бігав за тросом?
Ігор стривожився, йому уявлялися всякі жахи. Може, у цій печері мешкають якісь, страхітливі хижаки? Або підземелля з'єднується з морем, то її вхопили водяники… Може, вона конає в пазурах, а він тут стоїть і роздумує.
Кинувся вперед, приклав долоні рупором до рота, закричав щосили:
— На-а-дю!!!
Луна повторила кілька разів:
— На-дю, На-дю…
Потім почувся її голос:
— Іду, тихіше.
Тепер він розсердився. Чорт зна, що таке! Блукає по підземеллю, наче на екскурсію прийшла!
Надія з'явилася несподівано. Вхопила Ігоря за руки, зашепотіла, припадаючи до нього:
— Розумієш, там таке… Мені щось показалося, от я й пішла, дай, думаю, гляну…
— Пішла, пішла… — забурчав Ігор. — Ну що ж побачила?
— Тікаймо скоріше. Там чотириногі… люди!
— Що-о?
— Чотириногі люди, і їх там багато. — Надія вхопила його за руку і потягла туди, де тьмяніло денне світло. — Потім, потім усе розкажу.
— Пістолета не згубила?
— Ні, є. Ось він, візьми, — поклала йому в долоню теплий метал.
Зі зброєю в руці Ігор відчув себе впевненіше.
— Лізь, а я постою на всяк випадок.
Надія вхопилася за трос, спробувала підтягнутися, але нічого з того не вийшло. Руки сковзались, трос в'їдався в шкіру, і вона опускалась.
— Не можу я, Ігоре…
— Ну давай я тобі допоможу. Берися за трос.
Надія вхопилась обома руками, Ігор нахилився, обхопив її ноги й легко підняв угору. Вона трохи підтягнулась, але як тільки Ігор хотів пустити, зашепотіла:
— Впаду! Впаду!
Тоді він поставив її собі на плечі, поклав пістолет у кишеню і обома руками вхопився за трос. Надія намагалася підтягнутись. Ігор вигинав долоні, щоб не сковзались, упирався ногами в стіну, були моменти, коли він думав, що от-от зірветься. Зціплював зуби від напруження і дерся, дерся вгору з дівчиною на плечах. Нарешті вона вилізла.
Надія подала Ігореві руку, але він вибрався й так. Змотав троса, узяв рушницю і тільки тоді сів на траву відпочити.
— Важко було? — по-жіночому ніжно спитала Надія і долонею витерла його спітніле обличчя. — Ох, коли б ти знав, як я злякалася!..
— А чого ж ти пішла далі?
— Розумієш, мені здалося, наче щось там зблиснуло і якийсь гомін… От ніби люди заговорили!
— Почулося?
— Отож і я подумала, що причувається, дай, думаю, перевірю. Пішла, коли дивлюсь: печера повертає, я туди — світло мерехтить. Може, є вихід? Пройшла ще кроків з п'ятдесят, бачу — засклена стіна, а за нею — сад!
— У підземеллі?
— Так, під камінним склепінням розрісся величезний сад. Світла багато, все видно як на долоні. Задивилась я на розкішні плоди і спочатку не помітила цих істот. А коли глянула вниз… Повіриш, ну, такі самісінькі, як люди, тільки ходять на чотирьох.
— А вода там є — басейн чи, може, затока?
— Вода? Вони ходили по траві. А вода… Наче є невеличке озерце… Гадаєш, що то водяники?
— А хто ж? Суходолу на цій планеті мало, і цілком логічно, що вони заволоділи цим островом.
— Що ж нам робити? — В очах Надії з'явилася тривога, в голосі звучав розпач.
Ігор мовчки кусав травинку.
— Як згадаю космос, — продовжувала Надія, — то краще вже вмерти, ніж кудись летіти.
Ігор зиркнув на її змарніле лице, подумав:
"Прив'яла наша Польова квітка, але створи їй умови — знову розцвіте".
— Розумієш, Надю, — заговорив, наче розмірковуючи вголос. — Планета мені подобається, подивися, яка розкіш, яке буяння зелені! І тваринний світ, мабуть, багатий. А от господарі… Судячи з того, що ти бачила, в них є якась цивілізація. Але як ми вступимо з ними у контакт?
— А може б, вони сприйняли нас за богів?
— Ну то й що? — усміхнувся Ігор. — Дикуни примушують богів служити їм, а коли яка невдача, то розправляються з ними за зраду. Ех ти, богиня! — Ігор поплескав Надію по плечу. — А знаєш що? Ти посидь тут, на ось тобі пістолет, а я спущуся, побачу, що воно там за чотириногі.
Він схопився і почав розмотувати шнура.
— Ні, ні! — жахнулася Надія. — Їх багато, краще не чіпай. Ходімо швидше до ракети, а то як затягнуть…
Надія не пустила Ігоря в підземелля, буквально потягла "додому". Сходячи з гори, він бурчав не то серйозно, не то жартома:
— І чого це ти мною командуєш?
Надія зупинилася і прошептала йому на вухо:
— От як закохаєшся, то ще краще слухатимеш!
Ох, і Польова квітка…
Так і повернулися наші мисливці ні з чим. Вирішили краще познайомитися з Голубою планетою, а тоді вже складати якісь плани на майбутнє.
— А прогодує нас море, — сказав Ігор, сідаючи за пульт, йому тільки шкода, що пропав човен.
"Мрія" вийшла на океанські простори. Смужка суходолу розтанула в імлі.
Цілий день пливли, сподіваючись відкрити новий континент. Але навколо важко гойдався океан. "Мрія" лягла в дрейф. Ігор і Надія то мовчки слухали плюскіт хвиль, то згадували Землю, друзів, то по черзі відпочивали у своїх кріслах-лежаках. Надвечір Ігор взяв сітку і вийшов назовні.
— От якби ти спіймав золоту рибку! — усміхнулася Надія.
— І що б ти в неї попросила? — спитав Ігор, закидаючи сітку якомога далі від ракети.
— Я б попросила, щоб вона переправила нас на Землю…
Раптом Ігор закричав не своїм голосом:
— Ховайся! Включи реактор!
Та Надя наче приросла до місця. Не могла поворухнутись, не могла ступити й кроку. М'які лапи лягли їй на плечі, і дівчина знепритомніла…
Далі все відбувалося неначе уві сні. Надя напівсиділа в піднятому кріслі. Ніби крізь пелену туману бачила, як таємничі істоти у лискучому різнокольоровому одязі нишпорили по кабіні. Ігор лежав прив'язаний до свого місця, і його вартували двоє оранжевих страховиськ. Інші то заходили, то виходили.
Якась сонна апатія, цілковита байдужість охопила дівчину. Все пропало, нічого вже не вдієш.